Школа Еволюційного Розвитку/ березень 2012

Про Дівчину Без Імені, або про Коріння і Крила

– Мамо, у мене болить спина. Там, між лопатками. Подивись, га? Мама відкинула волосся зі спини Дівчини, глянула на те місце, яке, вивертаючи голову, марно намагалася роздивитися Дівчина. – Нічого тут немає. Висип невеликий. Зараз намажу дитячим кремом, і все пройде. – Я не дитина. – Звісно. Скоро вже буде зрозуміло, що ти за рослина. Як ти вважаєш? – останнє запитання було звернене до Тата. – Не знаю. Може, Ромашка, а може й Троянда, Дика Троянда, недоглянута. Чому речі твої розкидані і в кімнаті бардак?

Дівчина, кривлячись від болю в спині (який, звичайно ж, не минув від дитячого крему), і реагуючи гримаскою на зауваження Тата, почала прибирати.

Суперечки про те, Що вона таке, в родині велися не перший день. Сестра вважала, що Дівчина – Орхідея, Брат іронізував «рідкісний вид кактуса», Тато казав, що від кактусів теж може бути багато користі, і квіти гарні, щоправда рідко, і плоди бувають їстівні, брат додавав «і галюциногенні». Її майбутнє було постійним приводом для жартів, а отже – затаєного занепокоєння. Найоригінальнішу версію видала, гарчачи, трирічна Племінниця: «ти ведмідь!». І, як потім виявилося, була ближчою до істини, ніж решта. Але в цьому саду не було заведено особливо прислухатися до дітей, які самі ще Невідомо Що.

Жарти жартами, а біль у спині з кожним днем посилювався. Це була реальність, з якою Дівчина не могла не рахуватися, а домашні вперто не бажали помічати. «Ти просто хочеш привернути до себе увагу», «візьмися за діло», «не вигадуй». Дівчина Без Імені стала звертатися по пораду до інших людей, але це теж не допомагало. Вони не розуміли її, як не розуміють зубного болю ближніх ті, у кого зуби здорові. «Не парся», «розважся», «давай займемося сексом», «знайди нормальну роботу»… Далі йшло однаково безлично-нудне «і все пройде». Найоригінальнішим і найсумнішим було таке: «У мене там теж боліло років 10. Потім минуло. Терпи, з цим нічого не вдієш. У мене поступово минуло, значить і в тебе мине». Дівчина подивилася в його сумні очі, потім – на його спину і жахнулася тому, чого раніше ніколи не помічала. – Та в тебе ж горб! – вигукнула вона. – Так. Ну і що? Його навіть не всі бачать. Ти ось сама щойно помітила. Головне – не болить нічого. Дівчина без імені не вважала це головним. Вона сама не бажала ставати сумною і горбатою. Біль, який не давав їй спати і, по великому рахунку, жити, ніс у собі певну потенційність. Потрібно було розгадати загадку, а не просто тупо вилікуватися. І вона вирішила, що якщо вона не знаходить відповіді Тут, її можна пошукати Там. Ось тут-то й постало питання про коріння. Домашні просто стали навколо неї живою огорожею. – Куди ти їдеш? – стогнала Мама. – Як я без тебе? – вторила Сестра. – Ти божевільна. – констатував Тато. – З тебе зроблять плетене крісло, або взагалі – віник. – Брат, як завжди, видавав версію страшнішу і смішнішу за інші. – Не для цього ми тебе ростили, не цього від тебе очікували! Дівчина Без Імені страждала від цього, шкодувала їх і себе, але все ж поїхала Туди. Це була не дуже тривала, але дуже повчальна подорож. Вона не знайшла відповіді на своє запитання – що таким ріжучим, пекучим, пульсуючим болем роздирає їй хребет між лопатками. Але зате… – Вони нічого не можуть знати про те, що в тебе за спиною. І я не можу. І ніхто не може. Тільки ти можеш. Ти сама можеш це дізнатися. Але спочатку ти повинна принести жертву. – Яку? – Сама знаєш яку. Так, вона, звісно, знала. І до останнього сподівалася, що обійдеться без цього. Але… стати сумною і горбатою?

Приїхавши додому, Дівчина Без Імені озброїлася ножем, пилочкою для нігтів. Подумала і витягла з татових інструментів плоскогубці й поклала поруч. І про всяк випадок – йод і бинт. Вона вже знала, що робитиме, хоча не знала – як. Вона сіла на ліжко. Трохи подумала, зміцнюючи свою рішучість, і вивернула ступню так, щоб її було видно. Так, так і є. Це вони, коріння. Зціпивши зуби, вона взялася до справи. Намагалася не стогнати, щоб не прийшли домашні й не завадили їй. Години через дві справу було зроблено – на її долонях лежали здерев’янілі корінці. Вони були ще живі, вони ворушилися і їм, напевно, було так само боляче, як ногам Дівчини Без Імені. Але вона безстрашно взулася і вийшла на двір, прихопивши сірники. Вона хотіла позбутися корінців зараз же, не відкладаючи. Слава богу, вже настала ніч і їй ніхто не завадив. Іти було пекельно боляче, ранки на ногах кровоточили і в туфлях хлюпали калюжки крові. «Русалонька, блін» – подумала Дівчина й усміхнулася. Усе було якраз навпаки. Русалонька ціною болю здобула можливість ходити, а вона, схоже, може її втратити. В обмін на що? Коли маленьке вогнище догоріло, вона повернулася додому і, знесилена, впала на ліжко. Уранці Дівчина прокинулася в купі опалого листя. Воно пахло, як після заморозків, свіжістю і смертю. І… спина перестала боліти! Це було так надихаюче, що Дівчина Без Імені навіть не звернула уваги на те, що ноги-то боліли як і раніше. Увійшов Тато, побажав доброго ранку і спитав, чому вона розвела такий безлад із листям, і взагалі звідки воно тут узялося. Дівчина, не відповідаючи, підскочила до дзеркала і обернулася до нього спиною. Господи Боже! У неї росли Крила! – Тату! Дивись! – На що дивитися? Прибери в себе. І де плоскогубці? Дівчина приголомшено обернулася і подивилася в його очі. Вони були такі, як завжди. Ані крихти подиву. Він, схоже, нічого незвичайного не бачив, крім купи листя на ліжку. «Ну, і хто тут божевільний? – подумала Дівчина. Це було риторичне запитання. Вона не сумнівалася в тому, що вона-то цілком нормальна, і бачить вона ясно: за спиною в неї не що інше, як крила. Що це ще може бути? Коли Тато вийшов, Дівчина обережно розправила крила і спробувала ними змахнути. Вийшло. Ще раз, уже сильніше. Вона відчувала їх як другі руки, але поки дуже слабкі. Однак вона відчула, що помах м’яко підіймає її в повітря. І з наступним помахом вона трохи підстрибнула. Вийшло дуже високо і плавно. Повітря в кімнаті прийшло в рух, у Дівчини з’явилося відчуття, що воно стало щільним, закрутилося вирами і навіть трохи замерехтіло. Опале листя піднялося з ліжка й хаотично прикрасило підлогу. Проте місця для польоту катастрофічно бракувало. І з цим потрібно було щось вирішувати.

– Мамо, знайомся, це Габріель. Вона поживе в нас пару днів. – Добре. Проходьте, Габріель. Яка ви квітка? Де ваш сад? Габріель замислилася на секунду. Відповідь явно приходила до неї в цей момент. – Я Кульбаба. Я росту, де хочу. – Кульбаба… Це так… легковажно. – Так. Я люблю легкість. Я люблю літати й бачити різне. – О, відчуваю, що підтримки я від вас не отримаю. Ви знаєте, що моя донька вбила собі в голову, що в неї є крила і вона… – Так. Це чудово! – сказала Габріель і засміялася. Мама насупилася. – Але ж у вас є діти. Як ви з ними? І хто вони, якщо ви – Кульбаба і весь час літаєте з місця на місце? – Нормально ладнаємо. Молодший поки думає, що він Літак. Старший довго вважав себе Комп’ютером, а зараз мені здається, проходить стадію Мавпи, періодично впадаючи в Тютюн і Хміль, або навіть у Марихуану. Але я вірю. Що це просто експерименти і з часом мине. – І ви нічого не робите, щоб вони стали нормальними деревами? – Мама дивилася на Габріель так докірливо, що якби в тієї була хоч тінь сумніву у своїй позиції, вона напевно засоромилася б. – Роблю. Але не «нормальними» і не «деревами», хоча нічого не маю проти ні тих, ні інших. – Навіщо ти їй збрехала про Кульбабу? – спитала Дівчина, коли вони вийшли з дому. – Я відповіла те, що вона змогла почути. Не розповідати ж їй про крила! Вона твоїх не бачить, значить і моїх би не побачила. – Коли вони в тебе з’явилися? – Завжди були. Я, бачиш, із родини Птахів. Але батьки думали самі й вбили мені в голову, що птахи живуть для того, щоб звивати гнізда і висиджувати пташенят. Уявляєш? А крила потрібні…ні, ти тільки подумай! – Габріель залилася реготом, – Для того, щоб набивати пір’ям подушки! …Тому мої, бачиш, добряче общипані, – відсміявшись, закінчила вона, – І потребують ремонту. Для цього я й приїхала. – Куди ми йдемо? – На 21 поверх. – Там учать літати? – І не тільки, я думаю. Ти там багатьох знаєш. До речі, крім нас там буде ще щонайменше одна літаюча істота, яка теж не завжди була літаючою. І ти її чудово знаєш. Це Горинич. – Горинич?! Чудово! І Кріс? – Так. Вона, щоправда, все ніяк не визначиться, хто вона. Схожа на пухнасте Кошеня, але задатки хижого звіра. Поки вона поводиться як Плющ. Але я слабко уявляю собі Плющ, який зможе в’юнитися навколо літаючого змія, що плюється вогнем. – Навчати нас теж будуть наші старі друзі? – Звісно. Та, що схожа на Тигрицю, і Той, Хто схожий на Все Одразу.

На 21 поверсі було повно людей, які ще не знали Хто Вони. Бажання Дівчини Без Імені та Габріель щодо польотів не зовсім справдилися. Навчали не цього, а того, як бути Всім. – Навіщо обмежувати себе? – запитував тренер. Філософськи вигинаючи пухнастий хвіст і прикриваючи одне око шкірястою повікою (друге при цьому пильно дивилося, не відриваючись і освітлюючи щось у глибині душі Дівчини, їй самій невідоме), його луска відливала помаранчевим, із кігтів виростали пальці й вистукували на клавіатурі черговий канкан. Тигриця напівгарикнула-напівзамуркотіла, вторячи йому. Дівчина Без Імені труснула головою, проганяючи наважденя. Їй здалося, що замість шерсті в неї розфарбована фарбами людська шкіра. До речі, так у ту хвилину і було, потім знову змінилося. – Ми вчимо вирощувати в себе те, у чому маємо потребу в цей момент. А з крилами ти й сама розберешся. Вони ж уже є… залишилося тільки вирішити, куди вони тебе принесуть. І вони повзали, стрибали, гарчали, кусалися, боролися, нестримно реготали, обіймалися, мріяли, розтягувалися і стискалися, народжувалися й умирали, танцювали…

З корінням, до речі, теж прояснилося питання. Виявляється, позбутися його для Дівчини – це був тільки перший етап. Другий полягав у тому, щоб навчитися їх знову вирощувати на інших місцях, відпускати в землю, коли новий дім ставав старим. І вирощувати нові, і знову залишати. І ще було багато-багато всього. За вікном пролітали сезони снігу, туману й вітру. Заходи сонця кліпали помаранчевими очима, висота ставала звичною, а крила – міцними.

– Ну і чому б не зараз? – Дівчина Без Імені стояла на балконі 18 поверху і дивилася вдалину. Тренінг закінчився, потрібно було повертатися додому, але чи потрібно? Вітер ворушив, куйовдив, пестив пір’я, запрошував і дражнив. Сонце забарвлювало, надихало, обіцяло, освітлювало. Габріель тримала Дівчину за руку. – Зі своїми не попрощаєшся? – Потім напишу. І ще прилечу. – Ти знаєш. Куди летиш? – Так. За Ім’ям. Давай зі мною! – Не-а… Я потягом. Квиток уже є. – Ти в крилах не впевнена? – Не в цьому справа. Просто ще не знаю, куди мені. Мета, мета… А ти… давай! – Стоп. У мене ще одна справа є. Дівчина Без Імені витягла телефон і стала дзвонити Горбуну. – Знаєш що! Там у тебе точно щось є! Дістань і подивись! …Я знаю, що боляче, але в тебе є шанс! Не кожен чоловік буває вагітним, особливо на спині. Усе! Бувай. Я полетіла! Дівчина обернулася до Габріель. Сонце зблиснуло на її зубах, прочинених усмішкою. Це було весело, хижо і прекрасно. Габріель махнула рукою, Дівчина Без Імені присіла, змахнула, підстрибнула і… померла та, що була нею досі.

Габріель 2-5 березня 2012 Одеса-Кіровоград