шаманський кемп/ травень 2010

Богдан Гура. Містичний досвід

Звіт про шаманський кемп у Карпатах 20-23 травня 2010 р.

Як це було? – приголомшливо! Я отримав масу вражень, переживань і колосальний, дорогоцінний та незамінний досвід і переживання. За три з половиною дні я дізнався більше про себе самого, ніж за 25 років життя, і ще багато чого доведеться переосмислити й переусвідомити протягом певного часу. Величезний урок я отримав для себе завдяки всім учасникам кемпу, горам, лісам, дому, кожному дереву і кожному каменю, кожен з яких був моїм учителем і другом. Я їхав на кемп за своєю Силою, і завдяки всім я усвідомив, що я і є сила. Розум і тіло мої – лише частина мене всього, які відкривають і пізнають мене крок за кроком, що немає нічого поза мною, і гори, і ріки, і ранковий туман, і мудре дерево, і перелякане оленятко, і дика папороть, і плямиста саламандра – це все – Я. Хто тоді самотній? Хто відокремлений від усього, коли все довкола мене живе, рідне, все мене підтримує, вчить і допомагає, а також усе любить мене як частинку себе! Тому пишу я від імені всього цілого світу, частинкою якого я є…

На пероні київського вокзалу подорож почалася. Усі проблеми, справи й тривоги того, соціального життя залишилися там, у місті. Коли я ступив на сходинку поїзда, почалося інше життя, інша роль. Та роль, та маска, яку знали люди в звичайному світі, залишилася в Києві. Я вже не був Богданом Гурою, Бодею, чиїмось сином, чиїмось другом (або ворогом). Я готувався до нової ролі в новому племені. Я жив для себе, вчився перебувати в кожному моменті, починаючи з поїзда, тотально. У всій своїй тотальності.
Вільний Вітер (шаманське ім’я, ШІ) затримувався. У нього виникли накладки по роботі. Я знав, відчував, що на поїзд він устигне. Як зазвичай буває в його житті, він заскакує в поїзд за хвилину до відправлення. Я не хвилювався. На пероні перед поїздом я зустрів Лісову Яблуню (ШІ). Вона видивлялася, вишукувала знайомі обличчя нашої групи. Я був із нею знайомий із Казкового Міста (етно-езотеричний фестиваль), хоч і не пам’ятав її, але обличчя її видалося мені знайомим. Я привітався першим. За пару хвилин до нас приєдналися Та, що Поєднує Таланти (Наталія Валицька) і Біла Луня. За хвилину підійшов і Володар Бурі. Залишалося дочекатися тільки Вільного Вітру. Та, що Поєднує Таланти, запропонувала занести речі в поїзд, роздала нам наші квитки й повела групу у вагон. Я залишився стояти біля входу. Вільний Вітер ось-ось мав залетіти. Телефоном він повідомив, що вже на вокзалі і зараз-зараз залетить на перон. Через п’ять хвилин ми всі шестеро сиділи в поїзді й знайомилися з усією нашою групою. Ми вимкнули свої Мобільні й приготувалися до дивовижної пригоди. Майже відразу всі розійшлися по койках, лише трохи поговоривши в парах про деякі свої соціальні справи. Уранці починалося нове життя, нова гра, нова роль…

Ми приїхали до Львова рано вранці, у п’ятницю. На вокзалі до нас приєдналися Всепоглинаючий Ян з Одеси, Той, що Направляє Мрію, зі Львова, Бажана Жінка, Чорна Рись і Танцюючий Кугуар, невідомо звідки приїхали й з’явилися як не можна вчасно. Нас зустрів Спостерігач Спокою і очолив нашу групу, наше нове плем’я, яке поки складалося з дванадцяти людей. Його якості, добродушність і сила одразу впали в око, вчинки впевнені й сильні, якості організатора відзначилися одразу і ще щось… Я спостерігав за ним, як і він спостерігав за мною. Коли наші очі зустрічалися, це було дзеркальне відображення оцінювальних і спостережливих очей. Зрозуміло, що ще на вокзалі я зрозумів, що це людина, яка організовує фестиваль ФАРТ, і його соціальне ім’я я вже знав, але не признавався.
Ми приїхали на місце о пів на дванадцяту ранку в село Скóле. Нас зустріла привітна, гостинна й доброзичлива господиня будинку, в якому нам були заброньовані місця на три доби з харчуванням і проживанням. Нам із Вільним Вітром не дуже сподобалося спочатку, що за нас усе вирішили наперед, оплатили й поставили перед фактом, що так є, але потім ми прийняли такий базовий розклад і почали просто насолоджуватися тим, що є. Через пів години господиня покликала нас на кухню на нижній, підвальний поверх будинку й смачно нагодувала борщиком і кашкою з варенням та чаєм. За обідом ми всі познайомилися й розповіли кожен дещо про себе, своє соціальне ім’я і з чим і навіщо кожен із нас приїхав на цей Кемп, що хотів би знайти чи набути на цьому тренінгу. Майже всі приїжджі висловлювали одне й те саме, тільки своїми словами. Я відчув силу кожного учасника, мудрість і знання, готовність розстатися з ними заради пізнання нового. Глибина кожного учасника племені вражала й надихала, і, звісно, я був безмежно щасливий і вдячний долі за надане щастя бути з усіма ними в одному племені.
Після обіду ми піднялися в Залу, де я розстелив свій солом’яний килимок. Він сподобався всьому племені й слугував чудовою прикрасою Інтер’єру. Ми розташувалися всі навколо нього, кожен обравши собі своє місце. Господиня будинку, Та, що Приносить Дари (таке ім’я вона вибрала собі згодом, унаслідок взаємодії з нами), розпалила для нас камін, оскільки в домі було досить прохолодно.
Той, що Спостерігає Тишу, і Та, що Поєднує Таланти, відкрили простір семінару. Першим нашим завданням було уявити все, увесь дім і всіх людей, які в ньому перебувають, як об’єкти й дослідити їх, відчути все, до чого ми торкаємося, чіпаємо, обнюхуємо, обмацуємо, ніби для нас усе нове в цьому світі, а потім, за сигналом дзвіночка, знову зібратися й розповісти свої враження та переживання.
Задзвенів дзвіночок, і ми розбрелися по дому, мацаючи, торкаючись, погладжуючи, обнюхуючи все, до чого нас тягнуло і що траплялося нам на шляху. Увесь дім став обстежуватися й обнюхуватися дванадцятьма істотами, які ніби щойно народилися на світ і ще нічого не знають про навколишній світ, і тільки-но почали його досліджувати. Дім жив, гримів, дзвенів, усе шурхотіло й ворушилося. Усе приходило в рух. Обмацувалися килимки й пелюстки квітів, обнюхувався камін і картини на стінах. Грало піаніно й скрипіли дощечки сходів. Кожен куточок дому відчув на собі увагу дванадцяти пар рук, очей, вух і носів.
Через сорок хвилин задзвенів дзвіночок, і ми знову зібралися в коло, і кожен розповів свої враження й переживання процесу. Ще на початку ми домовилися: якщо хтось говоритиме слово «ніби» й слова узагальнення, той присідає, плескає в долоні й промовляє вголос – Я є. Тому, коли ми ділилися своїми враженнями про процес, присідав майже кожен учасник, і ми зрозуміли, як мало в нас усвідомленості поки що, особливо в нашій мові, якщо ми вимовляємо стільки слів, не усвідомлюючи й не помічаючи цього.
Через п’ятнадцять хвилин перерви ми знову зібралися для наступної практики. Це була практика вертикальних потоків. Потік енергії, що тисне на нас зверху, який ми називаємо гравітацією, і потік, що йде назустріч, знизу від землі, який можна умовно назвати левітацією. Ці два потоки з’єднуються в землі на глибині 2300 метрів. Цю точку фізики називають точкою нульової гравітації, тому що там сила потоку енергії зверху дорівнює силі зустрічного потоку енергії від ядра планети знизу, і тіло людини важить удвічі менше, ніж на поверхні. Це дихання планети, яке доводить, що вона така сама жива, як і все у всесвіті.
Ми зачерпували на вдиху енергію землі й піднімали її вгору по вертикалі, по своєму хребті, на видиху ми зачерпували енергію космосу й опускали її по хребту вниз. Енергія землі в моєму баченні уявлялася червонувато-бурого, рудого кольору, а енергія космосу – синьо-блакитного, небесного кольору. У місці, де вони зустрічалися – у центрі мого живота, вони згортались в сферу синьо-фіолетового кольору. Ця сфера все росла й росла, поки не заповнила собою весь простір.
Музика закінчилася, і почалася друга стадія практики. Ми із заплющеними очима почали шукати партнерів і ділитися з ними енергією, ділитися з усіма собою. Я був сповнений сили й енергії. Енергетична куля, що переливалася всіма кольорами, у центрі якої я перебував, заповнювала собою весь простір навколо мене. Я ділився з цією енергією з усіма, хто був поруч зі мною, ніби кожен був якоюсь частиною мене самого. Деякий конфуз я відчув усередині себе, коли обіймав чоловіка, думаючи спочатку, що це жінка. Потік моєї енергії був безособовим і байдужим до всіх, і всі учасники процесу сприймалися як згустки енергії, але розум усе ж продовжував функціонувати й розрізняти чоловічу та жіночу вібрації, і мені було дуже ніяково всередині, коли я переплутав чоловічу з жіночою енергетичну вібрацію, але зрозумівши, що це лише страх мого розуму, продовжив танець енергій.
Третя стадія була стадією співу глибинного звуку А, звучання його якомога нижче, якомога глибше. Узявшись за руки й утворивши коло, спинами розвернувшись у центр і обличчям назовні, ми уявляли, як у центрі, за нашими спинами, розгортається й наповнюється енергією нашого звучання величезна куля нашої спільної енергії. Ця куля росла й наповнювалася. Я відчув, перебуваючи в практиці, що Спостерігач Спокою вийшов усередину кола й додав енергії в звучання кожного учасника, проштовхуючи енергію за допомогою рук через центр живота кожного з нас. Я відчув цей поштовх і посилення вібрації звуку, який я видавав. Куля заповнила собою спочатку всю кімнату, потім увесь дім, і зрештою вона розрослася за межі горизонту й заповнила собою весь простір. Після цього п’ятнадцятихвилинного звучання ми сиділи в тиші, кожен у своєму переживанні, у своїй нірвані, на своєму острові Тональ. Коли ми зібралися знову в коло, кожен поділився з усіма своїми враженнями, своїм переживанням процесу. І знову всі присідали від неусвідомлено вимовлених слів, але всі були задоволені глибиною й силою проведеної практики. Ми були щасливі. Я був щасливий.

Третя практика цього дня була практикою із зав’язаними очима. Ми з Вільним Вітром стали в одну пару. Я йому довіряю більше за всіх, йому можна довіряти, і ми знаємо одне одного з дитинства, до того ж ми брати. Усі учасники розбилися на перші й другі номери й розбрелися по різних частинах кімнати. Перше завдання було знайти руки одне одного, закачавши рукава по лікті. Вільного Вітру я знайшов одразу, його енергію я ні з чиєю не переплутаю. Ми кинулися в танець під музику, він показував, які рухи, який танець він хоче танцювати руками, і я автоматично підлаштовувався під його танець і його ритм, відчуваючи й передчуваючи кожен його подальший рух. Я не думав, просто вловлював ритм його рухів, рухався згідно з тим танцем, який вів він. Я абсолютно довіряв Вільному Вітру. Мало є у світі людей, яким я міг би ще так довіряти. Я підлаштувався під ритм танцю, у якому танцювали його руки. Нам поміняли пари, і наступним завданням було дослідити руки нашої нової пари, запам’ятати, і коли нас розведуть знову, знайти в натовпі ці самі руки.
Я вивчав енергетичний, емоційно-чуттєвий відбиток рук, які я тримав. Безсумнівно, це були жіночі руки. У них відчувалися ніжність, доброта й турбота. Легкий, персональний емоційно-чуттєвий відтінок цих рук, який я не можу описати словами, це можна порівняти із запахами. Так само, як собака запам’ятовує кожен окремий запах, так і я запам’ятовую чуттєву, духовну вібрацію людини, дерева, каменя, струмка, і чим довше я перебуваю з нею в контакті своїми відчуттями, тим краще я запам’ятовую цю особисту духовну вібрацію і тим менше з чим я її сплутаю. Я не знаю, чи вдалося мені всі три рази знайти одну й ту саму дівчину. Це відомо лише ведучим тренінгу, оскільки вони спостерігали за всім, що відбувалося, але мені здалося, і на початку, і наприкінці, що це була одна й та сама дівчина, усі три рази. І коли наприкінці ми писали на спині одне одному слова, я писав – ніжність, доброта, любов, довіра, взаєморозуміння, взаємопідтримка. Я зрозумів для себе, що взаємність і глибина почуттів є для мене основним критерієм вибору дівчини. Я можу за відчуттями, за дотиком визначати характер, вдачу, емоції та ще багато чого, не усвідомлюваного мною, тієї людини, якої я торкаюся руками. Я не можу описати весь спектр отриманої інформації про людину після дотику, але запам’ятати її індивідуальність, позначити, класифікувати, зрозуміти її глибину, переживання й почуття – це я можу і роблю завжди. Можливо, я накладаю свої шаблони та внутрішні оцінки на тих, на кого я дивлюся, мій розум має свої внутрішні стереотипи, позбутися яких дуже непросто.
Після практики до нас приєдналася ще одна людина – Барвистий Шлях. Ми провели практику на віднайдення свого імені. Та, що Поєднує Таланти, провела медитацію, на кшталт Трансу, де кожен спілкувався зі своїм внутрішнім учителем і запитав своє ім’я. Кожному прийшло його ім’я тим чи іншим способом. Мій учитель Виглядав як індіанець. Він назвав себе Вороном. – Яке моє ім’я – запитав я. Ні… Відповів Ворон. Ні… що? Запитав я. Я не зрозумів відповіді. І тут я побачив величезний ревучий водоспад і почув його відповідь – Ніагара…
Коли я поділився своїм баченням із плем’ям, моє ім’я не було прийняте в такій формі, як я його чув, але було прийняте й схвалене плем’ям ім’я за результатом мого бачення. Могутній водоспад – так звучало моє нове ім’я в моєму новому племені.
Після практики Та, що Приносить Дари, покликала нас на вечерю, яка чекала на нас і вже стигла на столі внизу. Ми смачно й весело поїли й побешкетували заодно, граючись зі своїми новими іменами. Мені було весело й щасливо відчувати тепло й підтримку, глибоку мудрість своєї нової зграї…

Після вечері ми пішли в ліс. Було пів на одинадцяту вечора. Темний ліс, без ліхтариків. Кожен сам по собі й у повному мовчанні. Зустрічаємося тільки на хребті гори. Серце стукає з азартом, у передчутті дивовижної пригоди. У центрі хара палахкотить жар сили, що кличе мене вперед, на вершину, першим. І я побіг. Попереду всієї групи – тільки так я можу бути наодинці із собою і з лісом. У центрі себе я відчував могутній поклик – Ти хочеш отримати свою силу? Так іди й візьми її! Вона чекає на тебе на вершині цієї гори. Увесь ліс, кожне дерево і кожен камінь підтримували й підбадьорювали мене. Велика доброзичливість і духовна підтримка, енергетична підтримка відчувалася від усього, що мене оточувало – ліс, небо, гори, птахи – усе було готове прийти мені на допомогу і дати мені сили. Слизька й темна лісова дорога ні трохи не зупиняла й не гальмувала мене, а навпаки, надавала мені сил і швидкості. Кожен листочок у цьому лісі підбадьорював і надихав мене. У повній темряві й повній тиші я самозабутньо довірився силі, яка вела мене, і просто спостерігав за переживанням, що відбувалося зі мною. Я блискавкою вибіг на вершину і запитав у лісу, що мені робити далі. Я попросив його стати моїм учителем цього вечора, і він прийняв моє прохання. Ми мовчки спілкувалися з ним кілька хвилин, а потім він почав подавати мені знаки. Калюжа й колода перекривали шлях уперед.
– Тобі не туди. – Почув я шепіт лісу. Я озирнувся, побачив галявинку – сюди. Трохи назад. На галявині знову прислухався до знаків лісу – он ще назад трохи світлі точки, освітлені місяцем, там, поруч із ними твоє місце сили. Я пішов туди, а біля цього місця я побачив величезне дерево, стовбур якого могли обхопити лише четверо людей, узявшись за руки. З нього виростало вісім дерев, на висоті трьох метрів від землі, а між ними була улоговина-дупло.
Я притулився до стовбура, і на мене війнуло ніжністю, добротою, турботою й ласкою.
– Як мені тебе звати? – запитав я.
– Зви мене Мати дерев, – відповіла вона. – Лізь до мене нагору.
До улоговини було три метри вгору, і нижче не було жодної гілки, жодного виступу. Я обійшов навколо дерева й не побачив місця, щоб залізти.
– Он на мені висить палиця, візьми її, приставши ось із того краю. По ній і залізеш, – почув я знак.
Так і зробив. І за три хвилини вже був нагорі.
– Могутній Водоспаде! Ти де! – почув я знизу крик Спостерігача Спокою.
– Я тут! – озвався я зверху.
– Ого ж ти забрався, чудове місце ти знайшов. Твоє місце.
– Я знаю, – відповів я. – Воно покликало мене. Я побуду тут якийсь час, скільки мені буде потрібно, а потім спущуся й приєднаюся до вас.
– Добре, домовилися, – відповів Спостерігач Спокою і віддалився.
Я почав спілкуватися з деревами. Я притулявся до кожного стовбура по колу, і ми ділилися кожен своєю історією. Потім я відчув потужний заклик Матері дерев залишити тут усі свої страхи, усі свої слабкості, все, що заважає мені досягати своїх цілей, щоб упустити в себе ту силу, яка мені була потрібна. І в мене стався катарсис. Я вив, плакав, скиглив. З мене виходило все, накопичене за багато років. Усього було багато. Образ, страхів, лінощів, упертості…
Коли я звільнився, я почув знак. Я пошарив в улоговині й знайшов кілька жолудів і пару гілочок. Я зібрав їх і поклав собі в кишеню.
«Пора спускатися» – почув я поклик інтуїції всередині себе. Я спустився, зробив пару кроків – і знову голос інтуїції – «щось забув зробити». Забув попрощатися! Я підійшов, обійняв матір дерев на прощання й відчув, як я наповнююся її силою й міццю, як у звільнений від слабкостей і недосконалостей простір вливається сила й міць матері дерев. Ось так – усвідомлював я в цей момент – не завершивши до кінця процес, забувши попрощатися, я мало не пішов без того, за чим я сюди приходив.
Наповнений силою, я побіг униз, до наших. Я почув оплески й заплескав у долоні у відповідь. Ми зустрілися, почекали решту й так само мовчки, у тиші, як і піднімалися, побрели до дому. Увечері ми всі разом весело парилися в сауні й розповідали кожен свою історію. Так закінчився наш перший день.

День другий

Уранці я прокинувся від дзвону тибетського
дзвіночка. Щойно я сказав доброго ранку, мені одразу показали пальцем на рот, давши зрозуміти, що в нас ранок мовчання. Минулого вечора я пропустив момент, коли всі домовилися мовчати весь ранок, і тепер був трохи в подиві, але за пару секунд я усвідомив і включився в гру. Цікаво було спостерігати за всіма. Методами комунікації були тільки жести й міміка. Говорили тільки Та, що Дає Дари, господиня дому, і наші майстри – Та, що Поєднує Таланти, і Спостерігач Спокою. Вони говорили тільки по суті, скеровуючи процес.
За дзвоном дзвіночка ми вийшли на вулицю, на медитацію вертикальних потоків. Я почав блукати вулицею із заплющеними очима й шукати своє особливе місце, у якому я буду почуватися добре і яке буде максимально відкрите для мене.
Коли я знайшов своє місце й став так, як мені було зручніше й найкраще, я заземлився й вирівнявся – увімкнулася музика й почалася медитація. Усе спочатку повторювалося як і минулого разу. Вертикальний, бурий потік піднімався на вдиху вгору від землі, а синьо-небесний потік на потужному видиху опускався вниз, у землю. Коли музика почала затихати, я налаштувався на завершення практики, але потім вона пішла по новому колу. Я стояв без руху, просто спостерігаючи ситуацію. У цей момент мені згадалася практика дерево, і я почав її робити. Я вирівняв хребет, ноги, руки, коліна. Уявив, як із моїх стіп пускаються корені глибоко в землю, проникаючи крізь ґрунт, пісок, глину глибоко в темний енергетичний центр землі, і зачерпнувши звідти енергії, моя увага поверталася блискавкою вгору по коренях до моїх стіп. Я уявив, як мої ноги від стіп вкриваються корою, перетворюються на стовбур дерева, потім я обріс до колін, потім по пояс, по груди, потім я перетворився на дерево цілком. Я став деревом. З маківки моєї голови розпустилася могутня крона, всипана зеленим листям. Усе моє тіло від стіп до маківки стало могутнім і товстим стовбуром. Я спостерігав себе зверху, з висоти пташиного польоту. Поруч шелестіло безліч інших дерев, і весь простір від обрію до обрію шелестів безліччю різних дерев. Перед моїм зором постав могутній ліс, що шелестів і перегукувався різними голосами.
Видіння тривало недовго. Я знову повернувся в тіло, у теперішній момент, і продовжив роботу з потоками, яка ще тривала. Тепер моїй уяві відкрилася інша картина: уся наша група раптом стала плем’ям індіанців, із пір’ям у довгому волоссі червоношкірих, засмаглих, з бойовим розмальовуванням на обличчях і з різними прикрасами на тілі, але з абсолютно чистими й голими руками, якими ми зачерпували, піднімали й опускали енергію потоків. Ми стояли навколо великого багаття, усі чоловіки, і це був ритуальний танець перед полюванням чи якоюсь битвою. Ми заряджалися енергією потоків, енергією багаття й колективною енергією одне одного. Ми були однією великою силою, єдині з усім навколишнім простором і всім світом…
Я повернувся в тіло, у момент тут і зараз, коли музика почала затихати. Усі вже були розслаблені й стояли нерухомо, я це відчув ще не розплющуючи очей. Я просто зупинився, завмер і почав спостерігати свій стан. Я відчував спокій і умиротворення, моє дихання стало тихим і спокійним, а тіло наповнилося легкою, тихою, але сильною енергією.
Ми повернулися в дім. Та, що Приносить Дари, покликала нас снідати, і ми мовчки спустилися вниз у їдальню. За трапезою до нас приєдналася ще одна нова учасниця нашого шаманського походу – Відкрите Серце. Поснідавши в повному мовчанні, лише зрідка перекидаючись кількома жестами й мімікою, даючи іншим зрозуміти, чого ми хочемо, за дзвоном дзвіночка ми припинили наше мовчання. Той, що Спостерігає Тишу, попросив нас піднятися в зал за п’ять хвилин для оголошення нашої сьогоднішньої роботи й завдання.
Піднявшись у зал і розсівшись по колу, кожен у тому місці, яке підходило йому більше за всі інші місця за енергетикою, ми слухали Спостерігача
Спокою про перехід Карпатами, що чекав на нас сьогодні, про ті техніки й практики, які ми сьогодні здійснимо. Спостерігач Спокою дав нам п’ятнадцять хвилин на збори, після чого ми з нашими невеликими сумками й карематами зібралися в холі. Я взяв свою велику сумку й запакував у неї свої й Вільного Вітру речі. Ми з ним вирішили взяти одну сумку на двох.
Завантажившись у Мікроавтобус, ми поїхали сільськими гірськими дорогами. З вікон машини нам відкривалася панорама Карпатських гір, що перехоплювала подих. Над лісами стояв дим. Це був просто туман, але здавалося всім, ніби ліс горить. Ми ще довго сперечалися, туман це чи ліс і справді зайнявся, але логіка говорила, що за такої вогкості ліс не може загорітися. Гори закривали небо, обрій, навіть промені сонця ледве продиралися крізь густий, як молоко, туман. Ми їхали вже хвилин тридцять. Маленьке село, вузенька стежка над урвищем, маленькі сільські будиночки. На лужку перед домом пасеться молоде корівча. Воно було без припону, тому, щойно наш бус проїхав повз нього, воно побігло за нами з цікавості, живого захоплення й інтересу до нас. Оскільки наш водій абсолютно не бажав потурати допитливості й забаганкам корів, воно відстало-таки від нас, пробігши за нами добрих сто метрів і зрозумівши, напевно, що вже досить відійшло від дому, або просто втомившись. Відвівши свою увагу від корови, я подивився у вікно й ахнув, а моє серце застрибало від захоплення видовищем, що відкрилося. Навпроти нас височіла горда й самотня скеля, зовсім неприступна й владна. Усім своїм виглядом вона показувала нам, що вона цариця тутешніх місць, і немає більш гідних уваги й любові вершин, окрім неї. На її шпилі, наче корона, красувався кам’яний виступ, здалеку схожий на маленький будиночок із різьбленим дахом. Ще з вікна буса я прикріпив енергетичну ниточку волі й свій намір залізти на цю гору. Я вже бачив усю нашу групу там, на цій вершині, що стоїть біля її корони. Я вказав на неї з усією радістю й захватом Вільному Вітру і Спостерігачу Спокою.
– Ми підемо туди, – відповів майстер.
Ми вийшли з буса, відправили його додому й пішли з рюкзаками до скель. Я одягнув свій величезний рюкзак першим, сказавши Вільному Вітру, що дам його йому понести, коли втомлюся. Він лише на вигляд здається важким, але закріплений на спині й на поясі, він дуже зручний і легкий. Ми назвали його рюкзаком сили. І справді, той, хто його ніс, почувався сильнішим і впевненішим, тому що таким чином він позбавлявся кількох особистих стереотипів щодо тяжкості ноші та її перешкоди в дорозі.
Піднявшись трохи вгору, ми зайшли в зовсім глухі місця, якими звичайні туристи не ходять зовсім, а ті, хто ходить, – шукають дуже незвичайні, дикі місця або місця сили. Перша скеля виросла миттєво й несподівано. Ще навіть не підготувавшись зустрітися з такою дикою й неперевершеною красою, я став на привал.
Верх скелі височів наді мною метрів за чотири. З лівого боку йшли зарості й стежка вгору, на гору. Праворуч, уздовж прямовисного схилу гори йшов невеликий карниз, який теж виводив нагору. Наша група вже почала обходити скелю зліва. Це було безпечніше й легше і це було правильно. Але не для мене. Мені потрібні драйв і ризик. Мій внутрішній маніфест тривав. Ще Спостерігач Спокою радив слухати й довіряти своєму внутрішньому центру, а також знакам, які світ мені посилає. Я пішов по карнизу. Униз відкривався чудовий краєвид. Ліворуч у скелі була печера. Вона була досить просторою, і за потреби в ній можна було й заночувати.
Карниз над прірвою був не дуже довгим, пройшовши всього метрів п’ять уздовж скелі, я опинився на вершині. Група вже була тут. Вони забралися нагору кількома хвилинами раніше. Оскільки карниз закінчився глухим кутом, а щоб вилізти, мені потрібно було піднятися на камінь, який був мені по груди, що з рюкзаком було дещо проблематично, Вільний Вітер, як завжди відчуваючи такі моменти, вчасно підбіг мені на допомогу. Я передав йому спочатку рюкзак, а потім він допоміг вилізти й мені. Я з ходу із захватом заходився розповідати йому, що я там побачив, і про печеру, розташовану внизу. Але тут я звернув увагу на красу, що відкрилася перед нами.
Спостерігач Спокою почав говорити й розповідати нам про ці гори. Ці скелі, на відміну від інших, надійно сховані від цікавих туристів. Туди рідко хто добирається, крім місцевих сільських жителів, яким воно теж особливо не потрібне. Такі непомітні, сховані скелі надихають більше, ніж відомі й видні вершини. У них була сила й міць. Ми розбрелися по горі, пробуючи кожен камінчик і шукаючи кожен своє місце. Я побачив невеликий п’ятачок над урвищем і із захватом пішов до нього. Я стояв із розкритими й розпростертими руками, як птах, що ширяє в небі. Піді мною відкривалася прірва. Далеко внизу стояли верхівки дерев і струмок, що струмував ущелиною. Навпроти мене, по інший бік ущелини, височіла Вона. Та сама красуня, гора-королева. Я ширяв подумки над цим каньйоном і насолоджувався своїм станом ще впродовж хвилини. Коли я спустився з цього
виступу, ще кілька людей вирішили постояти там і отримати порцію захоплення й насолоди від стояння на краю урвища.
Спостерігач Спокою дав сигнал, і ми, похапавши свої рюкзаки, рушили далі. Спустившись трохи вниз вузькими скельними стежками, ми увійшли в ліс. Ми йшли гуськом, один за одним, на відстані в метр один від одного. Я замикав колону. Через двісті метрів ми вийшли на велику галявину. Спостерігач скомандував привал, і ми, поскидавши свої рюкзаки, зібралися в коло й слухали промову нашого гіда. Спостерігач Спокою повів нас назад лісом до того каньйону, в якому ми були пару хвилин тому, і дав нам десять хвилин часу на дослідження цих скель, пошук печер для можливої ночівлі, пошук місць сили, джерел і всього, що нам спаде на думку тут знайти. У повному мовчанні, кожен для себе. Після цього через десять хвилин ми переберемося на інший бік каньйону, обійшовши його поверху, і за бажанням зможемо вилізти на скелю-королеву.
Ми розбрелися й, як діти, досліджували кожне місце, кожен куточок і печеру, кожен виступ і верхівки. Той, що Направляє Мрію, намагався закарбувати кожен наш момент на свій фотоапарат. Всепоглинаючий Ян шукав гриби, яких тут виявилося досить багато. Я обшарював кожен куточок і кожну печерку з цікавості. Мені було цікаво все, і я був просто захоплений цією грою. Ми досить далеко розбрелися з Вільним Вітром, і кожен насолоджувався своїми враженнями. Так минуло пів години, і я вже трохи занепокоївся. Схоже, що ніхто, крім мене, не горів бажанням підніматися на скелю-королеву. Я засмутився трохи, потім підбадьорився, і відчувши свою силу, впевненість і рішучість, я почав шукати шляхи переходу на той бік каньйону. Я відсторонився від думок і перевів свою увагу на почуття, які я відчував у цей момент. Мене вела моя внутрішня сила, у кожен момент на шляху трапляються певні знаки, які однозначні, і поклавшись на свою силу, слідуючи знакам, не роздумуючи й не сумніваючись, я йшов саме туди, куди мені було потрібно йти. Я перебував у відчутті радості, захвату й передчутті чогось дуже незвичайного. Ноги йдуть самі, ніби вони тут не вперше, і вони чудово знають, що робити і куди йти. Я побіг униз, спочатку до струмка з чистою гірською водою, який струмував звідкись із вершин тутешніх гір, перестрибнувши його, я опинився вже по інший бік каньйону від моєї групи, просто біля підніжжя гори-королеви. Я привітав її, і вона покликала мене. Я стояв на розвилці. Кілька стежок розходилися в різні боки, огинаючи скелю. Легкий знак, тонке відчуття й шепіт скелі вказали мені правильну стежку. І з ще більшим азартом, захватом і бажанням я побіг угору цією стежкою. Я добіг до кінця стежки, і тут на мене чекало розчарування. Я був на вершині гори, але скеля-королева височіла ще метрів на п’ять угору над горою. Там був прямовисний схил, видертися по якому без мотузки й спорядження було неможливо. Я крутився, шукав шляхи, і чим пильніше всматривався, тим більше в моє серце закрадався відчай.
Я почув голос Спостерігача Спокою. Він помітив мене й був радий за мене, що я таки знайшов шлях до своєї скелі. Я сказав йому, що тут ходу немає.
– Ну що ж, я знаю, що там, де ти зараз, це єдине місце, з якого можна потрапити на скелю. Там колись була мотузочка, по якій можна було вилізти нагору. Якщо її там немає, тоді вже нічим не зможу тобі допомогти. Через десять хвилин повертайся в табір.
Я ще трохи подивився на всі боки в пошуках можливого варіанта, але такого варіанта в цьому місці не було. Хвиля розчарування й смутку ненадовго хлинула в моє серце, я почав спускатися. Пройшовши метрів п’ять і завернувши за ріг, я вловив ледь помітний знак гори. На рівні мого коліна був маленький виступ, у який зручно було ставити ногу, і відштовхнувшись, можна було піднятися на камінь. Я скористався цією підказкою й почав дертися. У моєму серці знову оселилися азарт і передчуття. Скеля в цьому місці була не повністю прямовисною, і на ній можна було лежати. Я потихеньку почав знаходити, за що вхопитися і куди поставити ногу. Перед моїм носом висіла колода, зачеплена зверху сучком за деревце, що виросло в розколині скелі. Я вхопився двома руками за цю колоду, як за канат, і відштовхуючись ногами, видерся до дерева. Ще трохи зусиль, і я був нагорі. Кілька сходинок вивели мене на корону скелі-королеви. Я розкрив обійми й заволав на весь світ переможний клич тарзана. Мої груди розривали емоції захвату й щастя. У цей момент увесь світ веселився й тріумфував разом зі мною. Мене не надто турбувало, чи бачив хтось із моєї групи мій тріумф у цей момент, адже весь світ, усе, що є в мені й поза мною, раділо й святкувало цей момент разом зі мною.
Це було моє друге місце сили в Карпатах. Мати дерев, Скеля-королева тепер назавжди залишаться в моєму серці, і їхня сила слідує тепер разом зі мною й буде зі мною до кінця…
Я повернувся до нашого племені на місце стоянки, де ми залишили наші рюкзаки. Кожен почав розповідати свою історію, що він бачив, де бував. Я розповів свою. Поділився з групою своїм захватом. Але було ще щось, глибоко в мені, чим я не міг поділитися ні з ким. Таємний енергетичний зв’язок зі скелею-королевою тепер існує зі мною. Ця таємниця – тонка енергетична нитка – дуже цінна й дорога для мене.
Одягнувши рюкзаки, ми пішли далі.
Ми з Вільним Вітром трохи затрималися, пакуючи одяг у мій рюкзак, і нам довелося пробігтися трохи вгору, щоб наздогнати нашу групу. На привалі ми помінялися з Вільним Вітром сумкою сили, далі він ніс її, а я пішов налегке. Я швидко обігнав усю групу й приєднався до Спостерігача Спокою, Тієї, що Поєднує Таланти, Відкритого Серця і Того, що Направляє Мрію, які йшли попереду. Ми видерлися на самий верх гори, на гірський хребет. Уздовж хребта йшла широка дорога, і ми пішли нею трохи вниз і звернули знову в ліс із зворотного боку гірського хребта. Лісова стежка вела нас назустріч новим пригодам.
Відкрите Серце опинилася попереду всіх. Стежка вела до двох скельних вершин, які закінчувалися глухим кутом. Відкрите Серце запитала у Спостерігача, чи можна там спуститися, Спостерігач відповів, що там ходу немає. Там далі глухий кут, і нам потрібно шукати спуск десь тут, перед скелями.
Я пішов униз першим, шукаючи безпечний спуск. Я дерся вниз, повернувшись животом до гори й чіпляючись за коріння. Усвідомлюючи, що по моїх слідах іде решта групи, я намагався вибирати місця, якими зможе спуститися кожен, навіть Вільний Вітер із сумкою сили. Через кілька кроків я опинився на досить широкій стежці, що йшла вздовж гори. Спостерігач крикнув зверху, що нам праворуч уздовж цієї гори до проходу між скель, який був помітний попереду за сто метрів від нас. Не чекаючи, поки спустяться решта учасників групи, я побрів уперед.
Проходячи між скелями, я побачив Відкрите Серце, яка стояла у відчаї на скелі вгорі, на три метри наді мною. Спостерігач Спокою, коли підійшов, узяв ситуацію у свої руки. Він знайшов безпечне місце на скелі над стежкою, куди Відкрите Серце могла б зістрибнути. У цей час до нас підтяглися всі інші учасники групи. Ми зробили невеликий привал на гірському п’ятачку. Стежка вела вниз, і Спостерігач повідомив, що й нам туди ж. Я підійшов до Спостерігача Спокою і Тієї, що Поєднує Таланти, які стояли біля гори, на якій сиділа Відкрите Серце, і надихали її на стрибок. Я пройшов ущелиною між скель і став по інший бік улоговини, куди мала зістрибнути Відкрите Серце. Дівчина дуже боялася того вибору, до якого ми її підштовхували. Усвідомивши, що це справді безпечно і внизу її чекають надійні руки й співчутливі серця її товаришів, її рішучість переважила її страх, і вона стрибнула.
Вона була в захваті від свого здійсненого вчинку, і ми привітали її з тим маленьким подвигом, який вона звершила для себе, і який відкривав їй нові межі її можливостей і майбутніх вчинків.
Попереду пішов Спостерігач, ведучи групу до спорудженого шалаша, який був десь поруч. Ми спустилися вниз стежкою, потім піднялися знову нагору, обігнули ріг гори й пішли вздовж схилу. Пройшовши ще кілька сотень метрів і піднявшись угору по горі, нам несподівано відкрилося дивовижне видовище – величезна печера в камінні, до якої знизу від нас вела збита дощана драбинка. Спостерігач сказав, що це і є те саме місце, до якого ми йшли, і ми розташуємося тут, відігріємося, поїмо, зваримо чай і підемо займатися практиками. Я розпакував рюкзак у печері, у місці, де він нікому не заважатиме. Дістав карематі, щоб сидіти, і продукти, які я взяв із собою в дорогу. Спостерігач Спокою сказав, що є дві роботи для справжніх шаманів – розпалити багаття і принести води. Я вибрав похід по воду до струмка, у мене було бажання цим зайнятися, а Вільний Вітер зайнявся багаттям.
Я взяв пляшку, яка лежала тут угорі, свою кружечку, яку я взяв із собою в похід, злізши вниз по драбині, і попрямував схилом гори вниз. Внизу дзюрчав гірський струмок. Я вибрав собі місце безпечнішого спуску. Земля під ногами була мокрою й слизькою від дощу, який лив постійно в ці дні й практично не припинявся. Я кілька разів послизнувся і двічі впав, поки досяг струмка. Вибравши місце, яке мені найбільше сподобалося, я начерпав кружкою води в пляшку.

Коли підіймався нагору, трохи заблукав і зайшов сильно праворуч. На горі я зрозумів це, і повернувши ліворуч, пішов уздовж гори і за дві хвилини вийшов на наш табір. Місце, де ми зупинилися, було дуже хитро сховане, і виявити його можна було лише підійшовши впритул до підніжжя скельного виступу, на якому розташовувалася печера.
Усі учасники нашого племені, які не займалися розведенням багаття, розташувалися по колу на карематах і взялися за руки. Тільки Вільний Вітер і Спостерігач Спокою відсторонилися й у дальньому кутку печери намагалися розвести багаття. Дрова так відсиріли за ці дні, що розпалити їх було майже неможливо. Я приєднався до загального кола, віддавши пляшку з водою і кружку Бажаній Жінці, якій дуже хотілося пити. Кружка води пішла по колу, і кожен спробував чистої гірської води. Усі були дуже раді й пили з величезною насолодою гірську воду, що несе в собі життєву силу і живить собою все життя гори. Ми знову взялися за руки й почали дихати в такт. Наше спільне дихання об’єдналося й стало силою, яка об’єднувала нас і трансформувала. Та, що Поєднує Таланти, сказала нам подивитися, про що ми зараз думаємо, які ще незавершені справи тримають нас у місті та інших місцях і не дають нам перебувати тут і зараз тотально,
Уявити їх у вигляді енергетичних ниток. Заплющивши очі, я побачив кілька пучків енергетичних ниток, що виходять від мого кокона в різні боки й живлять моєю енергією різні події та людей у зовнішньому світі. Я закрутив свій кокон, максимально натягнувши всі нитки, і обірвав їх усі, наділивши поверх свого енергетичного кокона срібний енергетичний циліндр. Тепер уже ніщо не заважало мені тотально перебувати в поточному моменті й отримувати цей досвід повною мірою.
Зробивши кілька глибоких вдихів і видихів, я вийшов із видіння й повернувся в тіло. Фарби стали яскравішими, а почуття й відчуття глибшими. Деякі тонкі відчуття загострилися, і я став краще й глибше відчувати і дух лісу, і струмок, і гору, і кожного учасника походу. Моя увага була цілісною, і там, де вона перебувала, я міг відчувати все набагато глибше й чіткіше.
Багаття розгорілося, і ми поставили каструльку з водою та лісовими гілочками, які ми зібрали по дорозі сюди. Через пів години чай із лісових трав був уже готовий. Я встиг до того часу ще раз спуститися до струмка по воду. Коли я повернувся, їжу майже розмели, залишивши для мене мою частку спільної їжі, яку ми взяли із собою в дорогу. Я приєднався до трапези, і через десять хвилин хлопці зняли з багаття каструльку з чаєм, і ми розлили його по всіх посудинах, які ми взяли із собою в дорогу.
Напившись чаю й зігрівшись, ми зібралися в похід далі. Спостерігач Спокою кликав усіх на практику, і табір знову ожив, заворушився в поспішному збиранні. Я почувався настільки мокрим і змерзлим, що підійшовши до багаття, сказав Спостерігачу, що я нікуди не піду, а залишуся стежити за багаттям.
Плем’я пішло, і я залишився сам біля багаття. Я дочекався, поки закипить каструлька з чаєм, тихенько зняв її й підкинув сирих дров у вогонь. Нарубавши й приготувавши ще дров для багаття, я акуратно склав їх гіркою біля багаття, розклав килимок ближче до вогню й задрімав.
Мене розбудив крик. – Водоспаде! – почув я.
– Водоспаде, іди сюди!
Так, Водоспад – це я, отже, мене кличуть. Голос, схоже, Вільного Вітру, а раз так, то й справді треба йти. Я підвівся, закидав усі приготовлені гілки у багаття й побіг на голос Вільного Вітру. Я збіг угору по скелі, трохи вище за місце нашої стоянки.
Вільний Вітер чекав мене там. Піднявшись на самий верх, ми пішли у вузький прохід між скель. Це було те саме місце, де стрибала Відкрите Серце. Не помітивши цього проходу, ми зробили велике коло в пів кілометра шляху. Тепер ми з Вільним Вітром бігли вниз по дуже крутому й слизькому спуску до всіх наших друзів. Ми спустилися вниз і трохи піднялися на інший бік гори. Плем’я стояло по колу, чекаючи нас із Вільним Вітром. Ми зайняли свої місця в колі за своїми відчуттями. У центрі з гілок і каміння було викладено шаманське колесо. Чотири камені лежали чітко по чотирьох сторонах світу – захід, північ, схід і південь. У центрі колеса лежав ще один камінь і гілками-променями був з’єднаний з усіма чотирма сторонами. Також усі камені були з’єднані гілками, викладеними по колу. Я став на північний захід, це місце я відчув як своє в цей момент. Та, що Поєднує, почала розповідати й вводити нас у практику. Північ асоціювалася із зимою, вітром, смертю, власним Я кожної людини, коли людина залишається сам на сам із самою собою. Схід асоціюється з весною, стихія вода, народження, любов, прив’язаність і об’єднувальна людей і все живе єдина сила. Південь – це літо, сила, юність, стихія вогонь, енергія. Це друзі, відомість, популярність і зв’язки. Захід – це осінь, стихія земля, зрілість, старість, практичність, плоди від зробленої роботи, матеріальні блага й цінності, матеріальна реалізація.
Моя сила недарма вказала мені моє місце на північному заході. Мені справді пора вже стояти на своїх ногах і втілювати свої ідеї та плани. Вільний Вітер став навпроти, на південному сході. Услід за Тією, що Поєднує Таланти, ми почали співати звуки стихій. Перший звук був звуком землі. Дуже низький, утробний звук із самої глибини кожного учасника ритуалу. Здавалося, що і дерева, і гори звучать зараз разом із нами. Мати земля відгукувалася на наш спів легкою вібрацією в наші стопи. Наступним ішов звук вогню. Сильна й усе-змітаюча енергія звуку вогню, що виходила від нашого кола, розходилася вшир, і гори відгукувалися нам своєю могутньою вібрацією. Я відчував жар і наповненість силою, енергією в ділянці сонячного сплетіння. Там перебував центр мого внутрішнього вогню, моєї внутрішньої сили. Наступним звуком був звук води. Чистий, щирий і глибокий звук із центру грудей, як вода. Енергія нашої пісні огорнула нас, перетворила наше звучання на рідкий, як молоко, спільний простір, у цей момент піднявся справжній ураган, почав іти дощ. Буря розметала все навколо нас. Гілки, карематі, одяг летіли в різні боки від нашого кола. Ми стояли в епіцентрі урагану, і незрозуміло було, чи були ми його причиною, чи він притягнувся на наш поклик. Почалася справжня злива, і ми за хвилину вже були мокрі до нитки. Але незважаючи на шалену бурю, ми продовжували ритуал. Наступним звуком був звук повітря. Це був найвищий звук, на який кожен із нас був здатний. Центром цього звуку була голова. У центрі перетину між бровами, де за деякими віруваннями розташовувалася чакра третього ока, я відчував резонансну вібрацію зі звуком, який я видавав. Це був високий і потужний звук, і ніби з центру моєї голови виходив промінь енергії і з вібрацією звуку повітря поширювався по всьому навколишньому мене простору.
Буря не вщухала, а лише посилювалася. Ми закінчили звучати й розімкнули руки. Хто хотів, підійшов по плащ чи накидку. Усі вишикувалися в чергу біля південного каменя. Зараз кожен учасник переживав життєвий період півдня, і тому вхід у шаманське колесо здійснювався з півдня для всіх учасників ритуалу. Усі по черзі й за внутрішніми відчуттями входили в коло й по черзі підходили до всіх каменів, спілкуючись на індивідуальному рівні з кожною стихією окремо. Ті, хто пройшов і вийшов, збиралися й мовчки йшли на місце нашої стоянки під навіс і захист гір, у тиші спостерігаючи свої переживання. Я зайшов майже наприкінці. І так увесь мокрий, я нікуди не поспішав і нічого не боявся. Підійшовши до центрального каменя, я відчув внутрішній поштовх сили на захід. Мені туди. Я йшов повільно, не поспішаючи. Біля каменя я відчув енергію заходу. Вона дивним чином асоціювалася в мене з моїми батьками. Мені необхідно було зараз насамперед розв’язати мої проблеми розуміння й взаємин із родичами, і це пов’язано з моїм матеріальним добробутом. Потім мене потягло на схід. Жіноча енергія сходу чекала й вірила в мене, і любов у моєму серці розливалася малиновими струмочками. Я був щасливий на сході, але це не кінцевий пункт моєї життєвої подорожі. Розвернувшись, відпустивши любов, я повернувся до центрального каменя. Тепер моя сила вела мене на північ. Північний камінь був центром моєї сили. Джерело мене перебувало на півночі. Туди я зможу завжди прийти, і там я вже буду по-справжньому вдома. Поговоривши з північчю й попрощавшись із нею ненадовго, я пішов назад до південних брам шаманського колеса. У ці дні вся природа була на боці людей, що шукають розуміння й взаємодії з нею. Уся природа і всі стихії допомагали й спрямовували нас на нашому
шляху. Залишивши шаманське колесо в тому вигляді, як ми його розклали, ми з Вільним Вітром повели всіх решту учасників групи назад до місця стоянки коротким шляхом через ущелину. Ми пройшли під проливним дощем важкий і слизький підйом і не менш важкий і слизький спуск. Кожен зі своїми особистими почуттями й переживаннями.
Коли ми прийшли, дрова ще тліли, але багаття ми більше не розпалювали. Розсівшись під навісом скель у печері, ми розлили по посудинах ще теплий чай. Дощ закінчився, але всі вже були повністю змоклі й замазані.
Спостерігач Спокою запропонував нам ще пройти одну глибоку практику, саме поки ми всі мокрі й брудні й не переодягнулися. Думаю, що всі із задоволенням прийняли таку пропозицію. Усі були згодні на продовження духовного бенкету.
– Практика називається Родовий канал, – почав розповідати Спостерігач. – Тут неподалік є печера, що йде вглиб на десять метрів. Пройти її можливо тільки поповзом на пузі, відштовхуючись лише руками й ногами. Пройти зможе кожен із нас, але в кожного можуть бути свої інсайти. Може виникнути страх, давно забутий страх, але той, що нагадався всередині родового каналу. Ті, хто йтиме, уявляйте, що ви йдете у своє нове життя. Залиште те, що вам заважає, тут, по цей бік родового каналу, і коли вилізете, уявіть, що ви входите в нове життя, з новими силами й новою енергією. Уявіть, якими ви хотіли б народитися і що хотіли б привнести у світ у своєму новому народженні. З такими думками бажано проходити родовий канал. Вона дуже потужна і чимось споріднена з практиками усвідомлення смерті. Адже вперше ми зустрічаємося зі страхом смерті там, у родовому каналі наших матерів, ще до появи на білий світ.
Я подумав, що, напевно, саме тому й плачуть завжди новонароджені, від того, що отримують величезний шок і стрес при народженні, вони вперше зустрічаються з реальною загрозою фізичної смерті й вступають у боротьбу за право існувати на білому світі.
Вислухавши напутні слова, ми рушили за Спостерігачем у вузький прохід у глибині печери, який вивів нас одразу в іншу величезну печеру по інший бік скелі. Ми всі зібралися в коло й, узявшись за плечі через одного, з’єднали наші голови разом і завмерли так на кілька секунд, вловлюючи кожен свої відчуття. У цю хвилину ми були одним цілим, новим енергетичним полем, і за кілька хвилин ми будемо по черзі виходити з одного родового каналу й станемо братами і сестрами наприкінці ритуалу. Першою поліз у канал Біла Луня, щойно Спостерігач Спокою показав їй місце входу. Ми домовилися про певний сигнал, який подавала кожна новонароджена людина. Наступним поліз Спостерігач, і коли він виліз і подав сигнал, ми побачили його, що вийшов на іншому боці скелі. Між печерою й уступом, на якому стояв Спостерігач, зяяла прірва. До землі було досить високо падати, а відстань між краєм уступу й виходом із нашої печери назовні була близько двох метрів, і просто перестрибнути прірву було неможливо. Спостерігач Спокою був як завжди дуже кмітливим. Він показав Тому, що Виконує Бажання, на зламане дерево, що лежало неподалік від печери. На виході з печери починалася вузька стежка, що проходила вздовж скелі й виводила назовні, на пологий схил гори, звідки починався ліс. Там, на виході, і лежало те звалене деревце, яке помітив і показав Спостерігач. Дерево було досить довге, але без кореня. Це була верхівка ясена. Воно чудово підійшло й лягло між скель і над прірвою. Притуливши його ближче до скелі, Спостерігач Спокою першим пройшов по ньому до нас назад у печеру. Спираючись руками на скелю, він зробив два кроки по колоді над прірвою й вийшов уже з нашого боку.
А тим часом перед родовим каналом утворилася жива черга, і всі учасники один за одним входили й виходили з каналу з іншого боку. Кожен по-різному і з різною кількістю часу проходив родовий канал. Люди і застрягали, і плакали там. Це був особистий досвід і дуже інтимне переживання кожного учасника, яке залишиться з ним назавжди.
Вільний Вітер дуже швидко й легко здолав це випробування. Ще дві хвилини тому я проводжав його поглядом на вході, і ось чую його оплеск і радісний крик «Я є» з іншого боку родового каналу. Коли прийшла моя черга, я не до кінця усвідомлював, що на мене там чекає всередині, але я повністю був присутній у моменті, коли почав свій прохід. Стіни печери були дуже вузькими, спина впиралася в стелю. Мої плечі проходили, але руки я міг тримати або попереду голови, або вздовж тулуба. Я випростав одну руку вперед і, лежачи на пузі, відштовхуючись носками ніг від піску, який устилав усю підлогу печери, підтягував себе ліктями й долонями рук. Я повільно, але цілеспрямовано просувався каналом, не думаючи ні про що взагалі, а лише про рух. Я просто спостерігав за тим, як я п’ядь за п’яддю просуваюся до виходу. У момент руху не було ні страху, ні яких-небудь інших почуттів, а тільки рух і радість упереміш із захватом при виході з каналу. Три мої нові сестрички приймали пологи й дуже були раді новонародженому хлопчикові. Вони вітали мене й раділи разом зі мною моєму новому народженню. Я обійняв по черзі кожну з них і був дуже радий своїй новій родині. Назад я повернувся, пройшовши через колоду над скелею. Хто хотів, повертався через родовий канал назад, а хто не боявся, закінчував цю практику проходом по колоді над прірвою. Ці дві стадії практики були обидві рівнозначні між собою, і обидва варіанти повернення в печеру були рівнозначними між собою.
Після повернення всіх на місце нашої стоянки ми всі обнялися, нарекли одне одного відтепер своїми братами й сестрами й привітали з новим народженням і початком нового життя. Спостерігач Спокою оголосив загальний збір і старт із місця за п’ятнадцять хвилин. Ми швидко почали збирати й пакувати всі наші речі й перевдягати мокрий одяг, якщо в кого був запасний сухий. Я переодягнув сорочку й шкарпетки, Вільний Вітер одягнув свій сухий светр, ми разом спакували сумку, і як завжди, поки ми пакувалися, наша група вже вийшла в дорогу, і нам довелося наздоганяти решту. Якось перетягнувши рюкзак по драбинці, ми побігли вниз навздогін за всіма. На привалі ми помінялися з Вільним Вітром, і йому захотілося понести нашу сумку сили у зворотний шлях. Він сказав, що відчуває легкість і задоволення від ноші, яку він несе на плечах у поході. У ці моменти я пишався ним. Мені теж надзвичайно надавала силу й бадьорість духу та ноша, яка була на моїх плечах і якою я міг у дорозі, на стоянці чи в путі чимось допомогти або пригостити, або взагалі зробити щось у дорозі для друзів за допомогою того, що я несу на собі. Хоча там були лише найнеобхідніші речі, їх було достатньо для тривалого походу горами.
Оскільки я йшов налегке, я вирішив допомогти Янові назбирати по дорозі їстівних грибів. Домовленість була йти в мовчанні, і я намагався мовчати, але мої вуха мимоволі прислухалися до розмови Яна й Барвистого Шляху, які йшли трохи позаду мене. Мене захопила їхня розмова про подолання страхів і про те, що являє собою страх узагалі як такий, і я мимоволі вставляв свої п’ять копійок у їхню розмову. Помітивши це, я побіг уперед, наздоганяючи групу, яка пішла вже на пів сотні метрів уперед. Зупинившись десь посередині між передніми й відстаючими, я пішов у тиші й самотності. Попереду тік струмок, через який не було броду. Води було по щиколотку, а просто перестрибнути його було неможливо. Пригадавши недавню розмову про страхи, я зробив крок у струмок не роззуваючись і перейшов його за два кроки, один ступивши на мілині на початку і другий наприкінці. Це було споріднене з обрядом ініціації: подолавши певний внутрішній бар’єр, внутрішній страх, я розумію те, що він був на порожньому місці і за ним нічого немає. Я почув хлюпання й сміх моїх друзів ззаду. Через п’ять метрів цей самий струмок повернув до нас назад з іншого боку. Вагань цього разу було ще менше, ніж минулого, і я знову двома рішучими кроками перейшов його вбрід. Коли через п’ятдесят метрів цей самий струмок перетнув наш шлях знову, і вже не дивуючись тому, що немає ні містка, ні камінців для сухого переходу, я закрокував по струмку, не збиваючись зі звичного мені кроку й ритму, ніби йшов по суші, а не по воді. Це вже не було для мене якоюсь внутрішньою перешкодою. Я просто йшов по струмку. Через п’ятсот метрів, пройшовши село, ми вийшли на трасу, що вела від Івано-Франківська до фортеці Тустань. Тут стояв знак, що до села Скóле дванадцять кілометрів шляху. Ми зробили привал усім табором, і Спостерігач викликав телефоном наш мікроавтобус по нас, щоб забрати нас.
Хтось із групи помітив неподалік, по одній з доріг перехрестя, на якому ми зупинилися, невеликий продуктовий магазинчик. Ми всі дружно пішли до нього купувати що-небудь перекусити. Той, що Направляє Бажання, відповідно до свого статусу, став наприкінці черги, сказавши, що він направить бажання кожного, після чого сам купить собі те, що хоче. Ми всі з цих слів ще довго сміялися згодом. Ми з Вільним Вітром стояли десь у середині черги й купили два гарячі чаї, пів кіло печива та по морозиву. Поки завершили свої покупки всі решта, ми встигли перекусити й почали ділитися печивом із бажаючими його поїсти нашими братами й сестрами.
Автобус під’їхав прямо під двері магазину, кожен, хто з чим був і що купив, по черзі завантажилися в автобус і натхненно перекушуючи, поїхали назад до Скóле, у наш милий і полюблений усіма притулок.
Вечеряли ми досхочу, їдячи як за обід і вечерю разом. Хто хотів, міг попросити собі подвійну порцію і борщу, і каші. Я з’їв два борщі й одну кашу і був ситий і задоволений. Теплий душ привів мене до ладу, і я отримав ще масу задоволення від посиденьок і розповідей у сауні. Увечері перед сном ми посиділи в спільному колі й поділилися кожен своїми враженнями від прожитого дня. Спостерігач Спокою і Та, що Поєднує Таланти, сказали, що ми виходимо завтра рано вранці о п’ятій годині й зустрічати світанок будемо вже на горі. Я намалював уже у своїй уяві чудовий світанок на вершині однієї з гір завтра вранці й із такими яскравими й світлими мріями заснув до ранку.