ритрит “Згадати своє призначення”/ липень 2012

Відгук Жінки на ім’я Чиста Лілія

Ритрит 2012 – згадати своє призначення…

Дорога від Києва до місця КЕМПу була для мене досить довгою. Я не розуміла, куди я їду, і смутно уявляла – навіщо. Я багато в житті відвідала різних психологічних тренінгів, з надією зібрати себе по шматочках, віднайти «сенс життя», зрозуміти своє призначення. А на цей КЕМП я їхала з певною відчайдушністю і без особливої віри в те, що в мене вийде, як мінімум, торкнутися бажаного. Дякую Люсі, яка була поруч зі мною в дорозі аж до самого місця головних подій КЕМПу, – розмова з нею допомогла мені заспокоїтися і підтримувала мене весь цей час. Хоцьки! Невелике село, в якому дуже багато дітей! Настільки багато, що в садочку для більшості діток просто не вистачає місць!!! 🙂 І ось, до центру Хоцьок під’їхав УАЗик, який мав забрати нас із Люсею і доставити глибоко в ліс, до Канівського моря, на місце зустрічі. УАЗик нагадав мені моє дитинство, коли я, будучи маленькою, часто каталася на таких «робочих» машинах, як бобик, трактор, той самий УАЗик, комбайн… Габарити машин різні, а відчуття чимось схожі: так само чудово і прикольно! – усередині кузова кидало з боку в бік, то вгору, то назад – униз, пахло машинним маслом, і періодично я билася головою об дах. 🙂 А водій УАЗика виявився шумахером! Він так вправно керував УАЗиком на пристойній швидкості по досить складних дорогах, що коли ми застрягли на одній із доріг, засипаній сипучим піском, він без труднощів зумів упоратися з цією непростою ситуацією. Хоча мені здавалося, що застрягли ми надовго…

І ось воно! Канівське море! Хоча мій друг Гугл впадав у паніку при слові «море» в цьому поєднанні й наполегливо пропонував мені натомість використовувати слово «водосховище». Але це справді МОРЕ! Яке майже нічим не відрізняється від справжнього, крім штучного способу вирощування. Решти учасників іще не було, і ми з Люсею пішли шукати те саме місце, де відбуватимуться процеси. Місце виявилося готовим до нашого приїзду: спуск до моря, невеликий пагорбок для наметів, купа дров, обладнаний столик, який пізніше виявився нашим спільним місцем для насолоди їжею.

Я стала збирати свій намет і шукати місце, де я хочу ночувати в ньому. Я носилася зі вже зібраним наметом з одного місця в інше: «а раптом мені тут буде краще, а може тут?..» – мій розум сперечався із серцем, я шукала щось на кшталт: «сиджу сама голою …опою на крижаній вершині», а серцем мені хотілося бути ближче до решти учасників. Через кілька годин приїхали решта учасників КЕМПу.

У пошуках свого імені та частин для амулета я пішла в ліс, не знаю, куди саме, і не знаю навіщо. Побачивши викорчуване дерево, я вирішила, що мені – до нього. Як тільки я підійшла до цього дерева, не встигла я нічого подумати, як зі мною сталася істерика. Це дерево наштовхнуло мене на думки про самотність, і в голові крутилося лише одне слово – нікчема. Це дерево здавалося мені дуже рідним і близьким… Часто в житті я почуваюся нікчемою, і, будучи на цьому місці, я упивалася цим станом сповна. Трохи заспокоївшись, я згадала, що мені потрібні предмети для створення амулета. Ними виявилися шматочок кореня цього викорчуваного дерева, гілочка горобини, кора дерева і жолуді. З усього цього я зробила свій амулет. І чесно кажучи, протягом КЕМПу я зовсім недбало поводилася з ним, і зараз він ледве «живе». Надто вже крихким я його зробила. А як предмети сили для свого маточного вузлика я знайшла гілку, яка нагадала мені сопілку. Гілка була подвійною, і в мене виникла метафора, що одна гілка Чоловік – голова, друга – Жінка – шия. І я знайшла ще одну маленьку гілочку з певними символами: напівсерце і спис, – для мене це теж про чоловіче (спис) і жіноче (напівсерце), про стосунки, тема сходу, колір – жовтий. 🙂

Ім’я Чиста Лілія. Настав час вибирати собі ім’я і стверджувати його з плем’ям «Ніжні вовки». Чесно кажучи, до остаточного рішення щодо мого імені я була впевнена, що мене назвуть: «Набита дурепа», «Тупа блондинка», «Жалюгідна нікчема»… Але коли плем’я «Ніжні вовки» повідомило, що я викликаю в них бажання мене підтримати, і асоціювалася я в них зі словом «ніжна». Чому слова і прояви ніжності викликають у мене сльози?.. Часто в житті я намагаюся бути такою, якою не є за своєю суттю. Хочу ніжності, але соромлюся цього, хочу підтримки, але не беру її і не прошу про це, хоча для оточуючих цілком очевидно, що потребую я саме таких теплих і ніжних почуттів, а демонстративно продовжую показувати, що я ні в кому й ні в чому не потребую. І оскільки слово «ніжний» уже було використане Ніжним Котиком, а квітка, яка мені подобається, – лілія, ім’ям моїм стала Чиста Лілія. Особисто для мене синонімом слову «Чиста» є слово «невинна», і я вирішила, що з ім’ям Чиста Лілія я починаю все як з чистого аркуша, – нова Я. І справді, на цьому КЕМПі мені вдалося доторкнутися до себе справжньої, – такої, яка раніше була мені зовсім невідома і недоступна. Я помітила, що тут, на КЕМПі, з ім’ям Чиста Лілія сталося те саме, і з моїм соціальним ім’ям – Лена. Мене періодично називали іншими іменами – Ніжна Лілія, Біла Лілія, Чиста Лінія. Дивно, що й сама я себе часом так називала. Зараз я думаю про те, що настав час заявити і заявляти про себе, – хто я, що люблю, чого хочу і яке моє ім’я. І нехай звучить це ясно, сильно, гордо і впевнено!

Біг Сили. Біг певним чином, де одна рука однієї людини лежить на плечі людини попереду неї, – якийсь ланцюжок «гусінь». Розслаблені плечі, часте дихання, біг нога в ногу, вдих і видих в унісон… Біг Сили починався з самого ранку, і мій перший раз такої ранкової пробіжки здавався мені найдовшим і найважчим. Я намагалася робити все «правильно» зовні, але пізніше я зрозуміла, що важливіша – не сама форма бігу, а дихання, – та сила і підтримка, яку дає дихання. Особливо коли партнер попереду / ззаду активно підтримує СВОЇМ, активним диханням! Дякую тобі, Ніжний Котику! Розслабити плечі під час бігу сили мені так і не вдалося, здавалося, що моя верхня частина тіла живе сама по собі, а нижня – окремо. Моя верхня частина прагнула податися вперед, а ноги ледве встигали, поза була незручною для мене, і найбільше напружувалися плечі.

Сліпа доба. З пізнього вечора я вже була в пов’язці. Прокинувшись рано вранці, я почула дзвін чаші й навпомацки стала вибиратися з намету. Наосліп це робити мені було дуже навіть цікаво й захопливо! А поводирем моїм була Дитяча Гроза. І ось я відчула її руку, Дитяча Гроза допомогла мені дістатися до місця, з якого почався біг сили. Дивно, що біг сили в пов’язці виявився для мене легшим і приємнішим, ніж без пов’язки. Будучи із закритими очима, я разів у 2 менше наступала стоячому попереду людині на п’яти, і легше було тримати спину рівною. У якийсь момент я зрозуміла, що коли я з відкритими очима і все бачу, у мене дуже багато сил і енергії йде на зовнішній контроль – а як я виглядаю? А що про мене думають інші? Тощо – а з пов’язкою на очах я почувалася набагато простіше і вільніше. Коли бігла по слідах Ніжного Котика, звернула увагу на те, що біжачи за ним, тобто за чоловіком, я дозволяла собі наступати йому на п’яти, я злилася й дратувалася, але вирішила, що не підлаштовуватимуся під його кроки – наступлю, так наступлю. А коли бігла за Дитячою Грозою, тобто за жінкою, я шалено боялася наступити їй на п’яти, і навіть із закритими очима я намагалася контролювати себе, як могла, і прислухалася до її кроків. Це було нестерпно, я тихо, всередині себе злилася й дратувалася, але продовжувала бути обережною, біжачи за нею. Я поки що не надто стійка до невдоволення і злості, що виходить від жінки, – вразлива я. Під час пробіжки з пов’язкою на очах мені вдавалося навіть уникати зіткнень із гілками, дровами й іншими перешкодами на моєму шляху, у той час як зрячі примудрялися перечіплюватися об них. P.S. До речі, купатися голяка з пов’язкою на очах мені було соромно, а без пов’язки я роблю це легко 🙂 На початку практики «сліпа доба» я почувалася тягарем для свого поводиря Дитячої Грози. Непотрібною себе відчувала, – на кухні, наприклад, хотіла щось зробити, допомогти. Побувши трохи зі своєю непотрібністю, у якийсь момент я відчула імпульс підійти, і навіть проповзти на край берега, до моря. Я зробила це для себе, і вся моя тривога розвіялася. Думаю, мені було б легше, якби сліпий поруч зі мною, будучи я зрячою, якомога менше намагався мені допомогти, щось зробити для. Я була б вдячна, якби він (сліпий) насамперед зробив щось для себе. Після сніданку ми повернулися в ліс для подальших практик, а саме: елементи контактної імпровізації та звуки 4-х стихій. Практика контактної імпровізації з упором на кістки виявилася для мене важкою. Я чула, що решта учасників радіють, пробуючи різні положення тіла в цьому «танці», а я в цей момент почувалася безпорадною, невмійкою, у мене ніяк не виходило взаємодіяти з іншими тілами так, як би я цього хотіла, і зі сльозами на очах я упивалася своєю безпорадністю, марністю, незграбністю. Але саме в цей момент повного відчаю я здалася (померла). Стався для мене момент смерті і народження одночасно, – народження, але в іншій якості. Це моя тема: це про те, як мені, жінці, здатися чоловікові, – що я майже (точніше ніколи) не роблю в житті. А тут, у цій практиці це сталося зі мною, і це дуже цінно для мене. А зі звучанням у мене складнощі. Хочу, щоб будь-який звук лився потоком із мене, а поки звучу неприродно за відчуттями і напружено… Обід із закритими очима був дивовижний! – досі пам’ятаю смак чорного хліба із соняшниковою олією і огірок! які я жувала дуже повільно й довго, насолоджуючись смаком і запахом цих продуктів. Далі я дихала… Дякую тобі, Організована Лисице, за те, що була поруч зі мною в цей непростий для мене момент, дякую за тепло і вагу твого тіла, за звучання і дихання в унісон, і дякую, що була поруч у момент, коли я знову стала зрячою… Щастя для мене – відчувати світ, ліс, людей навколо з пов’язкою на очах, – це дуже глибоко і по-особливому. І щастя знову побачити цей світ очима. Дякую, Організована Лисице, за таку можливість і нові глибокі переживання та відчуття…)

Очі в очі) Практика, коли я дивилася в очі кожному з учасників. В очах Організованої Лисиці я побачила Вовчицю, – це були очі дуже мудрої вовчиці, яка знає, що таке біль. Від її очей мені складно було сховатися, та зрозуміла, що й не потрібно нікуди ховатися – у її погляді я відчувала підтримку і силу. Погляд Ніжного Котика здався мені дуже холодним і оцінювальним – у мене всередині все стиснулося, моє обличчя перекосилося, стиснулися кулаки від болю і злості! – Я була готова впитися пазурами йому в обличчя і роздерти його!

Коли я проговорювала 3 фрази: Ти винен у моєму болю Я сама винна у своєму болю Ніхто не винен у моєму болю Найкраще в мене виходить звинувачувати інших) навіть у тому, в чому вони не винні) Але інтерес і цікавість викликала друга фраза: я сама винна у своєму болю. Спочатку я в це не повірила (ну як це я сама винна? Адже за будь-яких обставин винен хтось інший!), але чим частіше я цю фразу повторювала, тим вільнішою я себе відчувала. Замість Ніжного Котика, що сидів навпроти, я уявляла свого батька, і усвідомлено повторюючи слова, у якийсь момент я помітила, що при фразі «я сама винна у своєму болю» я живу «ніби» окремо від свого тата, а він – окремо, «ніби» ми вільні одне від одного, – на відміну від 1-ї фрази, де в мене склалося відчуття, що ми з батьком єдине ціле: біль мій, а винен він. Тому 2-й варіант мені був цікавіший за перший. А 3-тя фраза в мене взагалі викликала здивування: як це ніхто не винен? Усе одно хтось, але винен. )

Щодо практики в лісі із зав’язаними очима (зі зміною партнера) хочу сказати, що чим менше я намагаюся допомогти, убезпечити, застерегти й подбати про сліпого, тим щасливіші всі навколо! і я зокрема! ) Менше контролю наді мною сліпого, і голова паморочитися перестане. Більше життя, тобто забоїв, ударів, подряпин, і все буде ОК! А коли ходила сама із зав’язаними очима, я дуже остерігалася, була обережною і дуже виснажувалася від цього, – щоправда, у такій обережності я відчувала, де зараз буде дерево, і воно там було! Я відновлювалася тільки коли присідала, торкалася листя кущиків, гілок. Далеко від місця, де сиділа Організована Лисиця, я не відходила, – цікаво було пізніше дізнатися, що «бути поруч» властиво жінці, а чоловікові – іти далеко, що й було на КЕМПі з Ніжним Котиком ) Раніше я про це навіть не замислювалася… А загалом – більше ризику в моєму житті, – я надто обережна, поки що – боюся жити, і померти боюся…

Холотроп перед могилою. На початку сесії в мене стиснулося горло від напруження і спазму, стиснулися й кулаки, мені хотілося кричати, що, власне кажучи, я і зробила крізь біль і сльози. Після було відчуття польоту, і я все чіткіше стала бачити образ, образ моєї матусі з новонародженою мною. Щасливішою я свою маму в житті не бачила. Вона була шалено щаслива, – вона раділа моєму народженню. ) Матусю, я тебе дуже люблю, пробач мене, будь ласка, за відторгнення, біль і грубість по відношенню до тебе… Те, що я побачила і відчула в цій сесії, мені складно описати словами, але щасливішого моменту в моєму житті я не пам’ятаю, – це відчуття безумовної любові та прийняття, зв’язок між моєю мамою і мною… «Тільки ті дівчатка чують своє серце, у яких – любов із мамою» – дякую тобі, Верочко, за такі мудрі слова ) – здається, мені вдалося це прочути – любов із мамою. 🙂

Могила. Це був мій 2-й у житті досвід перебування в могилі. Від першого разу я залишилася під сильним враженням, вибігши з могили кулею посеред ночі та спробою знецінити всю цінність цього досвіду надалі. Дивно для мене, але цього разу я ХОТІЛА побути в могилі, хоча, як і минулого разу, я «линяла» від її викопування і її подальшої підготовки до повної готовності. Але цього разу все було більш усвідомлено: часом, помічаючи за собою схильність ухилитися від роботи, мені було навіть цікаво зупинитися, взяти і щось зробити, внести свій внесок у могилу. Я зголосилася закопуватися 2-ю, – після Ніжного Котика. Я хотіла побути в могилі, поки ще трохи видно надворі, тобто не глупа ніч. І ось настав цей момент. Я залізла в могилу поправити килимок усередині, і в першу секунду перебування в ній я сказала собі, що не полізу, у мене починається паніка! Але, почувши, що в будь-який момент я можу попросити, і мене відкопають, я зняла з себе теплі речі, – мені було жарко (від емоцій), і вирішила все-таки лізти в могилу. Ця могила була для мене справжнім несподіваним подарунком! бо була дуже м’якою і повітряною, її легко і приємно було копати (забігаючи наперед – і перебувати в ній теж було чудово :)). Попередня моя могила на відсотків 80 складалася з каміння, і копала я її з дівчиною близько 10 годин! – тому мені є з чим порівняти) А ця могилка була готова від А до Я години за 2 і була просто шикааарною порівняно з моїм попереднім досвідом. 🙂 Мене стали засипати землею, накрили кришкою, закрили всі шпарини. У перші ж хвилини перебування в могилі мене щось дуже боляче вкусило за шию, – підозрюю, що це був червона мураха, бо печіння було дуже сильним і зберігалося досить тривалий час. Почула на КЕМПі, що укуси, забої і т.д. виникають у найнапружених місцях…) Так, це про мене: у мене таке місце – горло, одне з моїх найнапруженіших місць на тілі. Хочу сказати, що земля все стерпить… І все те, що відбувалося зі мною надалі, теж. У думках я стала приміряти на себе події з мого минулого, дитинства, які встигла записати до свого поховання, а саме – смерть моїх найближчих людей. У мене раптом посипалися звинувачення на адресу померлих близьких, купа претензій до них. А далі, в могилі, мене «понесло» щодо мого колишнього хлопця В. Я стала голосно матюкатися, кричати, звиватися, шипіти, підстрибувати, гупати ногами й руками в могилі на адресу В. Я ненавиджу тебе! Я зневажаю тебе! Я звинувачую тебе! Щоб ти з..х! – кричала я. Пишу зараз про колишнього, і ледь помітно для себе відчуваю, що якась маленька частина мене здатися йому хоче, а друга – сильніша, затято чинить опір! Часом хочу здатися і відпустити його, а іноді навіть хочеться самій зробити перший крок на шляху до примирення з ним, – але… гаразд… проїхали… Не готова я поки що, мабуть… Ще, в могилі, я вперше проговорила слова: я зробила аборт, я вбила свою дитину. Я повторювала ці слова стільки, скільки мені було потрібно для того, щоб відчути повну відповідальність і за цю подію в моєму житті. Далі я думала про маму і бабусю, про те, що мені багато чого хочеться їм сказати, і зробити для них багато чого хочу. Дивно, але тільки зараз, описуючи свої процеси на КЕМПі, тільки зараз я помітила для себе, що в могилі я зовсім не думала про тата, наче його взагалі не існує серед моїх близьких… З могили я вилізла з повною впевненістю, що в могилі я звернулася абсолютно до всіх своїх найближчих, і живих, і мертвих… – схоже, не до всіх… Так, до тата в мене багато різних сильних почуттів і переживань, пов’язаних із ним. Настільки сильних, що в могилі я тата витіснила начисто… А народження моє (вихід із могили) було чудовим! Мене зустріли Організована Лисиця, Ніжний Котик і Щаслива Лань 🙂 Я так рада була всіх вас бачити! 🙂

Йога. Розтяжки викликають у мене роздратування і бажання гарчати й кричати! Розтяжки – це те, з чим я хочу попрацювати: іноді мені здається, що через розтяжки я прийду до якогось визволення в тілі, – наприклад, вирівняються плечі й хребет, скину частину напруження… Мій хребет уже відчуває, уже хоче випрямитися, розпрямитися, і я вже передчуваю відчуття легкості й свободи в моєму тілі… Хочу, нехай це станеться: я сповна насолоджуюся легкістю і свободою рухів у моєму тілі! )

Маточний вузлик і ніч у лісі. Почула про кілька предметів сили: посох, маточний вузлик, ловець снів і магічний жезл. Спочатку мене зацікавив маточний вузлик, а коли почула для себе, що на відміну від інших предметів сили маточний вузлик є предметом жіночої енергії, тим більше впевнилася в правильності свого вибору. Набравши все необхідне для мого вузлика (шкіру, нитки, фурнітуру), я пішла збиратися на ніч у ліс. Збиратися не було жодного бажання і сил, тільки – одна тривога, яка продовжувала наростати. У якийсь момент до мене підійшла Дитяча Гроза, і я, відчувши імпульс, звернулася до неї першою зі словами: «Приголубте мене…», і вона зробила це, вона мене приголубила ) І я довірилася їй, її рукам, і … заспокоїлася, – у мене з’явилися сили на збори, – зовсім небагато потрібно для повного щастя: наприклад, ось такі обійми людини поруч ) Дякую тобі, Дитяча Грозо… ) І ось усе готово! Я напакувала кілька пакетів, пройшла з ним 10 метрів і … ну чому в мене «все» так складно?! Адже простіше і легше нести речі в рюкзаку. Я повернулася до намету і переклала всі свої необхідні речі в рюкзак. Через якийсь проміжок дороги зі мною повторився той самий «прикол»: з двох доріг у ліс я вибрала завалену деревами і зарослу великими кущами й колючими гілками. Зупинившись із думкою, що можна піти шляхом простішим і легшим, я повернулася до другої дороги і пішла нею глибоко в ліс. Двічі я зупинялася, як мені здавалося в той момент, на тих самих галявинах, на яких хочу залишитися на всю ніч, але щойно я облаштовувалася на цій галявині, сонце ховалося за хмари, і мені ставало самотньо і навіть моторошно часом. Третя галявина виявилася тією самою, моєю, – так, я хочу тут ночувати! 🙂 Серед безлічі сосен було одне-єдине дерево-дуб, на якому сиділо багато співочих птахів. Саме поруч із ним я і влаштувалася. Насамперед я взялася зшивати шматочки шкіри для маточного вузлика, шкіра була товстою, і голка з ниткою йшли дуже туго крізь неї. Практично цим я й займалася зосереджено, поки не стемніло. У перерві від цього заняття я поступово зняла із себе весь одяг і в лісі була абсолютно голою і ходила по шишках босоніж. А пізніше мені захотілося вибудувати магічне колесо з усіма сторонами світу, і для цього я вирушила трохи далі в ліс на пошуки предметів на вівтарі для кожної сторони: північ, схід, південь і захід. Магічне колесо робила вдруге, і зараз я зробила його більш усвідомлено порівняно з першим разом. Для півночі я знайшла пір’їнку, на схід я поставила свічку та сірники, принесені з табору, на півдні я ставила жертву у вигляді сухофруктів, а на заході – намистинку, яку я зробила з глини. А в центрі цього магічного колеса я залишила браслет із зеленими каменями. Я двічі переплутала сторони світу! Спочатку я переплутала тільки північ із заходом, а на ранок я зрозуміла, що я ще переплутала й північ із півднем. Єдиним, спочатку вірним у мене був схід. До чого б це? Схоже, що й у житті в мене переплутані багато речей, цінностей, неправильно розставлені пріоритети… Може, тому і ніч у лісі була для мене такою мучительно нестерпною? Почало темніти, я залишила своє шиття на наступний день, перенесла свій спальник у центр магічного колеса і вмостилася спати. Полежавши щонайбільше хвилин 5, я схопилася від великої внутрішньої тривоги і паніки, мене охоплював жах, мені було страшно: я сама в лісі, я здригалася від будь-яких шерехів і звуків. Так уже, у страху справді очі великі… Замість мого спальника мені перед очима бачилася моя покійна бабуся, по татові. Часом мені здавалося, що моя галявина освітлена світлом інопланетян, які прилетіли за мною! З боків ввижалися мерці з найпотужнішого жахастика. У мене з’явилося відчуття, що я божеволію, я без зупинки ходила навколо свого спальника, я боялася торкнутися його, я відмахувалася руками, я стала кричати й примовляти: «Йдіть! Не хочу! Не хочу! Йдіть геть!» До цього мого процесу додалася велика зграя комарів, і всі – біля мого обличчя. Звучання комарів нагадувало мені церковні пісні, які співають, коли проводжають покійника в могилу. Усе навколо звучало, нагадувало, повертало мене до смерті. У якийсь момент я побачила обличчя і спотворені тіла всіх своїх померлих найближчих людей: дідусь один, дідусь інший, хрещений, бабуся по татові, про яку мені нагадував мій спальник. А я маленька, а вони такі великі, страшні, місцями понівечені, як хмари згущувалися наді мною, наближаються до мене. Я вирішила, що все!, я зараз збожеволію від страху, паніки й жаху. Я заволала, сіла на спальник, сил продовжувати метання навколо спальника в мене більше не було, і я вирішила «здатися». І раптом померлі стали віддалятися, а трохи пізніше – зовсім розчинилися в зоряному небі. Так я познайомилася зі страхом смерті, – як же сильно живе в мені цей страх… P.S. Навіть водорості у воді нагадують мені про смерть. Я ніколи в житті не плавала далі того місця, де я ще відчуваю дно під ногами. Але саме вода, море заспокійливо діяли на мене. Чомусь у мене склалося враження, що смерть за відчуттями схожа на воду, на водорості у воді: ніжна, спокійна, умиротворена, «оксамитова»… Повертаючись до ночі в лісі, я вирішила, що мої муки закінчилися, і я вклалася в спальник, поспати. Сили залишали мене, а повіки стали важкими. Але не тут-то було. Комарі гули біля моїх вух, кусали мені обличчя, я ховалася від них у спальнику з головою, але вони пролазили в шпарини і продовжували пити мою кров. Я вилізла зі спальника, , бігала, стрибала, відмахувалася від цих істот-паразитів комарів, але чим активніше я захищалася і закутувалася від них, тим більше їх ставало, тим голосніше вони були, тим більше місць на моєму обличчі охоплювали комарі. Дивно! Години 4-5 я з ними боролася, я злилася, сподіваючись, що це їх зупинить, але було відчуття, що вони сміються наді мною і не вірять моїй злості (та й сама собі. Чесно кажучи, я не дуже-то й вірила). Я боялася звучати голосно, щоб люди навколо не подумали, що я хвора. Ця ніч здавалася мені нескінченно довгою, нестерпною і важкою, я злилася в небо: ну коли ж настане світанок?! І тільки десь за годину до світанку, після 5-ти годин активної боротьби з комарями і захисту від них, у мене стався катарсис, я почала кричати, що є сили, – тепер мені було ніколи думати про те, а чи почує мене хтось чи ні. Моє горло зводило від сильних спазмів, я ридала навзрид. Я злякалася задухи, я не могла заспокоїтися. Через деякий час моє дихання стало відновлюватися, у мене почалися сильні блювотні позиви, і я стала активно підтримувати цей процес і всіляко його провокувати… Це тривало ще деякий час, і раптом «все» в якийсь момент ніби зупинилося. Я застигла в позі сидячи, обіпершись головою на коліна й обхопивши їх руками. У мене перед очима стали «проходити» в деталях усі 3 роки спільного життя з моїм колишнім хлопцем В. Комарям я більше значення не надавала, моя увага була зайнята моїми внутрішніми переживаннями, і комарів ставало все менше і менше. Я лягла в спальник, Я пристойно виснажилася за цю ніч у боротьбі з комарями, більше я не думала ні про що. Зрідка прилітав один-два комарі, які вже чомусь навіть не кусали мене, а пожужчавши трохи біля мене просто відлітали далі. Невже для того, щоб я перестала опиратися, помітила і стала переживати найглибші переживання – біль, який у мені є, мені варто щоразу доводити себе до знемоги? Невже, щоб мене «дістати», потрібні комарі та всюнічна боротьба з ними? Навіщо в моєму житті такі складнощі, чому мені так складно просто здатися, віддатися і довіритися?.. Навіщо, із чим або з ким я борюся всередині себе? Зі страхом смерті? Чи з чимось іншим?.. А що якщо ризикнути жити і бути живою по-справжньому? Думаю, для цього варто померти. Уранці я повернулася в табір, без труднощів знайшовши дорогу назад.

Баня Інипі. Дивовижна і чудова, звісно, технологія створення цієї бані 🙂 Перед банею – медитація на вогонь, величезний вогонь! який ми запалили для розігріву каменів, для бані. Пізніше – матепиття і вдячність 4-м стихіям. Вхід в Інипі – певним чином, загадування бажань так, ніби бажане в мене вже є! 🙂 Пісні та часте глибоке дихання – ось що мені допомагало перебувати в дуже гарячій для мене бані з розпеченим до червоного камінням. 4 стихії, 4 заходи в баню, 4 рази купання в морі. Особливо важко мені було перебувати в бані вперше (стихія – Вогонь) і вчетверте, востаннє, коли пісні присвячувалися стихії Повітря. Усе, що пов’язане зі стихією Повітря, викликає в мене запаморочення: стрибок зі скелі, звук «Ё»… 4-й захід у баню не був для мене винятком, і цей раз (стихія Повітря) викликав у мене запаморочення. Я вирішила, що якщо я зараз вийду з бані, я залишуся з відчуттям незавершеності, тому я залишилася до кінця, – я вила, кричала, співала пісні, і на останній пісні я відчула друге дихання і радість, що просунулася трохи далі звичайного. У мене шалено билося серце, я пішла в море, лягла спиною на воду, зірки кружляли перед очима, – я злякалася, що зараз моє серце або зупиниться, або вибухне! Незважаючи на запаморочення, я була задоволена і заснула в наметі міцним сном.

Ще коротко про деякі мої важливі моменти на КЕМПі.

Я потоваришувала з осами! 🙂

Козуля в лісі дуже граціозна! 🙂

Довіра в обіймах Ніжного Котика. Як чудово почуватися слабкою і захищеною в обіймах сильного чоловіка. )

Спілкування руками з Дитячою Грозою, аж до запаморочення, – нагадало мені відчуття, коли я здійснювала стрибок зі скелі, – це для мене про довіру. )

Цікаво, чому, коли я говорила слова-паразити, мене не зупиняли в цей момент? Я виявилася єдиною, якій вдалося уникнути присідань, віджимань, пробіжки туди-назад… Чому мені вдавалося уникнути покарання?..

Фрази, які запали мені глибоко в душу:

Дякую за те, що є, і нічого за те, чого немає 🙂

Якщо мені висувають претензії, значить я людей надто балую.

Дякую тобі, тату, за те, що завдяки тобі я жінка.

Я тобі нічого не винна, – Ти мені нічого не винна 🙂

Я беру і приймаю, коли люди хочуть зробити мене щасливою! 🙂

І про збори додому! )

Швидка Хвиля зі Щасливою Ланню поїхали раніше. Я, Організована Лисиця, Дитяча Гроза і Ніжний Котик поїхали разом. Спочатку я обурилася і хотіла в дорозі заперечити, що ми проїхали зупинку на Київ по короткій дорозі. Але невдовзі я була щаслива, що ми поїхали довшою дорогою – був час асимілювати свій досвід і зробити певний перепросмотр тижневого життя в лісі, на КЕМПі!

Чудовий тренінг, дивовижні люди в приголомшливому місці! 🙂 Дякую тобі, Організована Лисице, за створення такого Ритриту і можливість познайомитися з безліччю практик! 🙂 Насамкінець хочу сказати, що це був МІЙ КЕМП, події відбувалися саме там, де це було потрібно мені, на КЕМП приїхали саме ті люди, і така кількість людей, скільки було потрібно мені, і були ідеальні умови для мене. ) Це – моє життя, і настав час якісних змін у ньому 🙂