шаманський кемп/ літо 2009

Людмила Олійник

ПРО КЕМП – 2009

Уже тиждень минув, як повернулися з Хоцьких (або Хоцьок, хтозна, як правильно відмінюється назва цього непримітного села за понад сто км від курної столиці). Таких сіл, що вимирають, дуже багато, на жаль мій, на території нашої найкрасивішої країни. І наче ціле життя відійшло в минуле – таким насиченим подіями і новою інформацією був цей «зліт» за моїми відчуттями.

Що можна виділити, питаєте? А не виділяється ось нічого! Усе цілісне. І все було дуже-е-е не випадково!

День перший. ВИЇЗД І ПРИЇЗД. НОВЕ ЖИТТЯ-НОВІ ІМЕНА.

Почався він із моєї ранкової поїздки на місце збору в Київ, на якомусь незрозумілого походження «Жигульонку» (чи то крадену, чи то взятому покататися) з ще незрозумілішим, чи то п’яним, чи то обкуреним (а може, і те, і інше разом) молодим хлопцем-водієм, який напередодні ще й прийшов із «місць не таких віддалених». Причому цей колоритний зразок людської безбашенності з’явився за пару хвилин після моїх мрій – дістатися з мого села до міста якомога швидше і зручніше з моїм важезним рюкзаком. І зник так само раптово, як і з’явився, після нашого благополучного прибуття до Києва. Потім було продовження у вигляді своєчасного (!) від’їзду на замовленій маршрутці. Потім – спостереження за пересуванням нашої «групи товаришів» у вантажівці лісом (мені й тут пофортунило – вдалося проїхати цей відрізок шляху, сидячи в комфортному авто) і чекання чогось чудесного, як у дитинстві чекаєш подарунка на Новий рік. А потім …все й почалося!

Було напрочуд гарне місце – з урвистим піщаним берегом, безкраєю гладдю води, пахучими соснами, сонцем і небом та відчуттям цілковитого щастя від того, що я нарешті тут. Дещо псував факт нашого прибуття наявність іншої компанії на не надто великій відстані, але на це я звертала увагу тільки спочатку. Потім стало ніколи заморочуватися на такі дрібниці.

Не вийде написати короткий відгук про подію, що сталася (саме так!), Подію в моєму житті – забагато всього було. І я справді не знала себе такою, якою пізнала на цьому Кемпі. Не могла навіть подумати, що так важко здерти з себе маску соціуму і вигадати нове ім’я. І про те, як багато говорять очі незнайомої людини, коли працюєш із нею в парі в якійсь практиці. І як чіпляються люди за почуття власної важливості та із завзяттям відкидають пропозицію відпочити від нього. І наш перший день, який закінчився за північ успішним перейменуванням усіх, хто прибув, був настільки наповнений подіями, що в звичайному житті їх вистачило б на тиждень, а то й більше. Адже приїхати, вибрати місце для табору, поставити намети, скупатися, приготувати нехитрий обід, зібратися в колі з думками про свої цілі, пізнати ближче людей, з якими доведеться зробити так багато відкриттів і пережити так багато приємних і не дуже моментів, вигадати нове ім’я собі і підтримати (або відкинути) прагнення співплемінників назватися саме так, а не інакше, і ще безліч інших подій – погодьтеся, це був дуже насичений день!

День другий. ПУСКАЄМО КОРІННЯ.

А наступного ранку я прокинулася в неймовірному стані наче «між» землею і небом – ночівля в наметі та шум прибою остаточно зсунули «точку збірки». Навіть не второпала спросоння, що ще тільки 4.30 ранку і необхідно бути присутньою на ритуалі Агні-Хотри. Це теж було відкриттям (і гній, виявляється, можна їсти, якщо його правильно приготувати! ) Ну, а з їжею на Кемпі взагалі незрозумілі речі відбувалися: то хотілося їсти просто неймовірно (мабуть, коли сильно нервувала в сліпий день), то не хотілося взагалі нічого – так багато було інформації для «перетравлювання».

Головне, що з’явилася залізна впевненість у тому, що з голоду мені померти досить важко буде, бо життя неймовірно щедре! І насправді дуже мало було потрібно їжі й пиття – цілком вистачало якоїсь невибагливої кашки, кухля чаю та пари яблук із сухарем. Так, а те, що можливе життя й їжа без солі – стало великим одкровенням для мене! Наскільки менше організму потрібно води в цьому разі і наскільки менше втомлюються мої ноги, бо немає набряків! І ще – наскільки виразно відчувається смак кожного складника страви (помідора, огірка, зелені, хліба, моркви тощо). Ну, та що я – про кухню та про кухню, як удома, прямо! Мабуть, ніяк не можу відпустити свої «організаторські» метання перед від’їздом…Тепер – про море! Ще одне відкриття, яке мене вразило: виявляється, навіть створене людиною, «штучне», так би мовити, море поводиться так, що абсолютно нічим не відрізняється від справжніх морів. На ньому буває цілковитий штиль, коли хвилі лише трохи пошепкуються, буває прибій, коли хвилі шумлять, м’яко накочуючись на берег, а буває справжній шторм, коли білі «баранці» на гребенях хвиль наводять на думки про кораблетрощі!

Погода під час нашого Кемпу – це взагалі окремий розділ. Усі погодні явища відбувалися наче на замовлення щодо зміни декорацій у театрі і сприяли лише максимальному злиттю людини і природи, стаючи союзниками нашими й водночас демонструючи свою міць. Так, мабуть, недарма після приїзду було проведено обряд «пускання коріння» на новому місці. Виглядало це так: покладені на спорудженому нашою «ведучою» /у миру Наташею Валицькою/ вівтарі підношення були запропоновані кожним членом нашого племені духам і стихіям, що населяють ті місця.

Взагалі було досить складно включитися в новий розпорядок дня: ранковий біг сили і хода сили здавалися дуже простими діями, але витримували цей обов’язковий ранковий ритуал далеко не всі з нас. Та й техніка пробіжки «пильна релаксація», так її було названо – іти одне за одним «стопа в стопу», розслабляючи тіло – була абсолютно незвичною для мене. Спосіб дихання теж був новим. А ліс і море настроювали зовсім не на спортивний лад! Але ми стоїчно боролися зі своїми колишніми установками, наводячи трепет на відпочивальників, що оточували нас – підйом о 7 ранку, пробіжка-проходка, купання оголеними (це, звісно, не одразу в усіх вийшло ) і відмінний сніданок, приготований на багатті (ну ось, знову про кухню!). І поступово закостенілі уявлення про те, як себе поводити, коли починається новий день життя, стали розпливатися, відчуття й емоції стали пробиватися назовні і дозволили прочути весь кайф від навколишньої краси і від того, що ти є її частиною.

А ще для якнайшвидшого включення в процес об’єднання племені дуже добре спрацювала практика горлового шаманського звучання в колі: усі звучали певними «звуками стихій», запускаючи потік енергії вібраціями своїх голосів. Щоправда, мене раз у раз «вимикав» сусід – чоловік, який дуже старанно підвивав на найвищому звуці, і я ледве стримувалася, щоб не впасти від сміху за найближчим деревом. Ну, у всякій практиці в мене можуть виникнути якісь недоробки, я ж ще тільки вчуся!

Після справжніх «боїв» за нове ім’я, що тривали до пізньої ночі першого дня, довелося дуже посилено поворушити уяву, що застоялася за довгі роки забуття, і виготовити другого дня собі амулет. Вона (уява) вже була неабияк стривожена призабутими з часів дитинства заходами – вигадати щось таке та назватися гарніше і незрозуміліше, наприклад, «Боягузливою вовчицею» або «Сяючою порожнечею» (добре, хоч рада племені подібні викрутаси не схвалила). Були, звісно, серед співплемінників і відчайдушно скромні, які все ж таки виборювали ім’я, що йшло цілком урозріз із процесом: «Без імені» (потім, звісно, незвично було так гукати людину, та й їй якось було не по собі). Я вирішила обізвати себе дуже примітивно, без надмірностей: «Просто Живуща» (про що наступного дня вже пошкодувала. Не думала, що все буде так серйозно). Ось і з амулетом усе було всерйоз, як у дитинстві: в хід пішли підручні матеріали – гілки, каміння, мушлі, а також вдалося роздобути шматочки шкіри та шнурки в добрих співплемінниць і вождя (чи вождихи? ) племені – Білої Слонихи. Амулет народжувався урвками – доводилося брати активну участь у практиках знайомства із собою та з членами племені (практика запитань і відповідей «Хто ти?») і пробних ходінь лісом із пов’язкою на очах /такий собі міні-«темний ритрит»/. Причому мої відчуття від подібних ходінь не були схожі взагалі ні на що випробуване раніше в житті – я наче потрапила в декорації якогось трилера.

Ясне відчуття того, що я перебуваю в підземеллі, і що за мною з моїм поводирем хтось женеться, мало не змусили мене бігти стрімголов і скинувши пов’язку. Світ змінився до стану інопланетного оточення, усе було навпомацки абсолютно незнайоме і таємниче. І яким щастям для мене (та й не тільки, на мою думку, це було спільним почуттям) пролунав сигнал ведучої про кінець практики! Як по-новому сприймалося світло! Побічним ефектом нашого заходу виявилися спроби величезних лісових мурашок «з’їсти дощенту» мого гігантського (на зріст) поводиря – Птаха Фенікса. Це коли він зав’язав очі, а я його «вигулювала» лісом. Ну чомусь усі мурашині траси опинялися на нашому шляху! Але Фенікс – він на те й Фенікс, щоб, тихенько лаючись і обмітаючи злющих «звірюк» зі своїх напівобутих у в’єтнамки ніг, усе ж таки залишитися живим, і на додачу страшенно задоволеним проведеним процесом.

Після розкішного обіду на свіжому повітрі біля води прийшло дуже приємне відчуття розслаблення. Захотілося повалятися на піску, послухати шум вітру й шепіт хвиль.… Але спокою не давало мені моє нове ім’я – чомусь не в’язалося воно з моїм внутрішнім станом сьогодні. Ні, хіба можна бути Просто Живущою в такому чудовому світі? Я ж не трава, не якась деревина, щоб не відчувати жодних емоцій з приводу того, що відбувається! І стало в мені рости бажання чимось іншим назватися. Подумавши трохи, побувши в стані блаженства на березі моря, вирішила я було взяти собі ім’я “Приймаюча Все”. Сходивши з цією думкою поплавати, я зрозуміла, що знову якесь воно розпливчасте, як рідкий кисіль на тарілці. Чого це я таке зібралася приймати? А раптом хтось (ну не мої співплемінники, звісно! ) вирішить у мене метнути чогось важкого? Настрій у нього може бути ось такий сумний! Тож, таке теж прийняти?! Ні-і вже, я поки не настільки просвітлена! І тут – чи то під впливом теплого сонечка, чи то через вдячність мого нагодованого організму – упіймала я таке відчуття насолоди життям, що нове ім’я буквально випливло в мене перед очима. Так я ж отримую стільки задоволення зараз! Ось воно: я тепер буду жінкою, Що Отримує Задоволення! Уф-ф, ну й нелегко ж це – бути кимось у цьому житті! Та ще й виразити свій внутрішній стан зрозуміло для себе і для «сестер» та «братів», що живуть поруч.

І ще пару слів про внутрішній стан. Істина, що зовнішній світ – відображення нашого внутрішнього світу, ще раз (навіть не раз!) підтвердилася на цьому кемпі. Оскільки люди в нашому племені зібралися дуже різні, з різним розумінням того, що відбувається, і відповідно, з різними реакціями на нього, то навколишній світ раз у раз «підкидав» нам «відображення» чиєїсь поведінки. Наприклад, компанія з трьох співплемінників, що гучно сміялися, «притягла» до нашого табору дуже схожих галасливих сусідів, на додачу ще й таких, що «сильно поважають» дружбу з пляшкою. А у відповідь на конфлікт через черговість закопування в могили – з’явилася пара занадто впевнених у правильності своїх домагань на нашу територію киян. Добре хоч, що ситуація одразу й розсмокталася, обійшлося без «оборонних прийомів» з боку чоловіків. Пізніше, коли ми сиділи виключно в жіночому колі, обговорюючи свої суто жіночі теми, до нас під’їхала машина, з якої вийшла дуже гарна жінка, і чомусь назвавши нас «хлопцями», спитала, чи не зустрічалися нам тут її друзі-подруги. Загалом, усе навколо нас буквально прагнуло приєднатися і взяти участь у нашому «дійстві», щоб зробити його ще змістовнішим – і погода, і люди. Але нам вдалося досить мирно співіснувати всі сім днів і з нашими сусідами, і з природою, причому всі події відбувалися вчасно (і дощ, і шторм, і сильний вітер, який зробив наше узбережжя безлюдним на час наших практик).

Що ж до амулетів, то ввечері я отримала кілька уроків того, як можна красиво обіграти зовсім непримітні предмети: кору дерев, мушлі, пір’я, каміння…Головне – ПОБАЧИТИ в звичайних речах їхню незвичайну суть і запросити їх на роль свого друга. І звершено було майже всіма співплемінниками неймовірне перетворення буденних корінців – пір’їн на такі твори, що дух перехопило…

День третій. ПЕРША СЛІПА ДОБА.

Прижившись на новому місці, плем’я почало свій третій день. Для деяких він став першим «сліпим днем», для мене – «днем кухні». Тобто довелося, окрім усього іншого, готувати їжу для співплемінників і водночас намагатися не випасти з процесу. Це було досить складно, бо поки заглядаєш у казанок – поруч відбувається якась дія, і тут доводиться зрозуміти, що ти в ній не берещ участі! А це вже сумно… Радувала, однак, наявність другої «скво-чергової» на ім’я Ясне Життя і посильна допомога чоловіків племені. А взагалі займатися господарськими питаннями мені було вкрай важко, бо губився зв’язок із чимось дуже важливим для мене-людини.

Народ тим часом старанно опановував науку бути «неповноцінним», тобто ніби таким, що не має зору. Ті, хто залишався зрячими, раз у раз спохоплювалися і згадували, що на них лежить відповідальність за цілісність «сліпців», і заходжувалися допомагати їм і так, і сяк: то гучним криком коригували траєкторію руху «сліпого» бідолахи, що заблукав, то підкладали побільше їжі в миску (наче це могло сприяти якнайшвидшому одужанню), то допомагали вибрати підхожий одяг. До слова, про одяг: удень похолодало, і пішов досить сильний дощ. Половина «потерпілих» і поводирів сховалася в наметах, щоб перечекати негоду. Частина племені вкрилася під «продуктовим» навісом і спостерігала таку картину: чоловік з ім’ям Птах Фенікс вивів прогулятися свою «сліпу» подругу – дівчину Летючу-У-Ціль. Вона явно нервувала з приводу свого зовнішнього вигляду і весь час питала, якого ж кольору на неї одягли дощовик? Їй чомусь здавалося, що він має бути бузковим, але поводир старанно її запевняв, що він блакитний і вона в ньому чудово виглядає. Дівчина все не здавалася і стверджувала, що почувається вона ну точно як у бузковому, доки всі зрячі, які спостерігали цю картину, хором не сказали, що справді, бузковий колір у її вбранні присутній, і вона в ньому казково гарна! Так що ось спробуй тепер здогадатися, за яким принципом люди розрізняють кольори – очима, які «НА голові», чи тими, що «У голові»?

Мені ж усе-таки вдалося отримати цього дня приголомшливий досвід упізнавання людини, не бачачи її, тільки навпомацки, за руками визначаючи, хто переді мною. Перед цим ми всі дружно стали «сліпими», одягнувши пов’язки, і «ловили слона» (тобто Слониху ). Причому рухатися навпомацки мені вдалося лише, коли я змістила свій «центр відчування» з голови в живіт. А гаму відчуттів і переживань при знайомстві з руками людини наосліп я можу порівняти лише з реакцією першовідкривача якоїсь невідомої землі. Як же багато втрачають деякі люди, оминаючи увагою тілесне спілкування! Про це я зараз можу написати цілу книгу, в якій закликала б усіх навчитися обмацувати й торкатися людей, що потрапляють у ближнє коло. Дізналися б набага-а-ато більше, ніж при звичайній бесіді чи сексі!

Помедитувавши на тему «внутрішній Чоловік і внутрішня Жінка», зробивши при цьому ряд відкриттів, до кінця дня і «сліпі», і «поводирі» виглядали втомленими. Почалися нарікання на гірку долю «обділених здоров’ям». Тому ще до вечері «сліпі» прозріли і радісно заметушилися біля багаття.

Завершував такий напружений день ритуал матэ-пиття, під час якого я знову відкрила дуже багато невідомих мені понять: що таке матэ, як його збирають і готують, як правильно наповнювати калебасу і як п’ють матэ. Цікаво, що взаємозв’язок чоловічого і жіночого начал був присутній і в цьому ритуалі (калебаса, виявляється, уособлювала жіноче лоно, а бомбілья – так би мовити, предмет чоловічої гордості). Після «прийняття на груди» такого чудового напою народ племені ще довго не міг розійтися спати. А може, це було ще й тому, що наступний день загрожував стати серйозним випробуванням «сліпотою» для найзагартованіших у суворих битвах із соціумом членів племені – мене, Тієї, Що Отримує Задоволення, мужнього великого Птаха Фенікса, надзвичайно енергійного та яскравого чоловіка – Райського Острова, двох наших молодих співплемінниць – Ясного Життя та Грайливої Хвилі, а також нездійсненої Боягузливої Вовчиці (тобто жінки на ім’я Та, Що Взяла Слід). Але за всіма законами природи і цей день закінчувався, і мені нічого не залишалося, як заповзти у свій намет і надіти пов’язку на очі (це для повнішого входження в роль «сліпого»). Як виявилося в ході практики першого «сліпого» дня, те, що людина має якусь фізичну ваду, жодним чином може не позначатися на її стосунках із суспільством, якщо адекватно це сприймати. Такі люди просто бачать життя з іншого боку і взаємодіють із ним по-іншому, не так, як цілком здорові. У чомусь вони його й краще відчувають…Я подумала, що іноді (і навіть досить часто) йде гра з почуттям провини, коли здорові люди кидаються на допомогу не зовсім здоровим, щоб здебільшого «спокутувати» свою провину за своє здоров’я (!) Абсурд? Та ні, це життя. І, як видно, мало що змінилося з того часу, як Ісус сказав калікові, що лежав у купелі біля води й чекав появи «чудесної» брижі на її поверхні, щоб зцілитися: «Встань, візьми ложе своє та й ходи!». Люди часом люблять перетворити цілком пристосовану до життя людину на каліку, щоб мати можливість пограти в «рятівника і жертву».

День четвертий, або Я В КРАЇНІ СЛІПИХ.

Чи то через пережиті хвилювання за «сліпих» побратимів, чи то відчуваючи загрозу через перспективу бути «незрячою» цілий день, спала я цієї ночі погано. Над ранок наснився мені сон, у якому мій співплемінник, усміхаючись, виходив із-під землі, відчиняючи при цьому якісь зарослі травою двері і запрошуючи мене «пірнути» в печеру, яку він щойно покинув. Спробувавши розплющити очі й виявивши, що на них пов’язка, я одразу згадала про свою «гірку долю». Вибравшись зі свого «ганчір’яного житла», я вирішила негайно кликати когось на допомогу: було цілком виразне відчуття, що я – на урвищі і варто мені зробити хоча б крок…Але, слава Богу, співплемінники не дрімали і одразу направили мене прямісінько на пробіжку. Довелося бігти, вчепившись намертво в плече зрячого «брата», що йшов попереду.

Зі мною відбувалося щось неймовірне: спочатку здавалося, що світ стиснувся до розмірів траншеї зі стінками з дощок, вона стає все вужчою і вужчою. Потім, коли зі стежки звернули в ліс, мені уявлялася місцевість із величезними горами і западинами, причому я знову опинялася на урвищі! (Пізніше, при обговоренні, мені пояснили, що так я сприймаю своє життя і себе в навколишньому світі. М-да, є над чим попрацювати!). Звична картина світу зникла! Мозок розгубився і навіть перестав давати команду рухатися деяким кінцівкам (коли почалася практика масажу своїх сусідів по колу, я чомусь не користувалася правою рукою). Повернення в табір здавалося немислимим – дорогою всі коріння й ями були моїми. Доковиляла до сніданку, я не могла повірити своєму щастю. Але тут мозок зазнав ще одного випробування: як можна щось з’їсти, якщо не видно, що це і скільки його? Сніданок перетворився для мене на справжню тортуру: каша в мисці ніяк не закінчувалася, а все, що ще могло бути з’їдено – виявилося невидимим, доводилося терпляче чекати своєї черги отримання якогось «бонуса» у вигляді фініка чи сухаря від зрячого співплемінника.

Цілковита безпорадність потроху почала дратувати мене, і я зраділа, коли ритуал ранкового споживання їжі закінчився. Блаженне валяння нашої групи «сліпих» на травичці перервав заклик знову піддатися випробуванням у лісі. Цього разу довелося нареготатися до сліз: ми будували «фігури», або за висловом Райського Острова, «грали в Бабу Куцю». Тобто спочатку «сліпі» мали повторити максимально точно положення, яке приймав зрячий побратим (або со-сестра ), а потім узагалі всі перетворилися на «сліпих» і продовжили групову творчість із дзеркального відображення. Захват від цієї практики передати словами неможливо: ми наче повернулися в дитинство! Обмацування й обмірковування запропонованих для відтворення комбінацій із людських тіл повністю захопило всіх учасників, і що мені було незвично – я легко поступилася своєю роллю «вічного лідера» іншій жінці. Виявилося, так навіть простіше жити!

Потім почалася практика «Знайди свого», що цілком змінила моє уявлення про чоловічу та жіночу складові особистості. Нам усім (а всі були «сліпими» на той момент) було дано можливість визначити, з ким нам комфортніше в нашому житті – з чоловіком чи з жінкою. За своїм досвідом я вже знала, що з чоловіком мені, звісно, буде зручніше, тому, вибираючи з двох людей, що стояли на галявині, – чоловіка і жінки, я думала залишитися біля чоловіка. І наштовхнувшись спершу на жінку, я якось не наважилася зупинити свій вибір на ній. Але після недовгих пошуків «надійного та відповідального» і обмацування його з очікуванням отримати заспокоєння, я раптом зрозуміла, що не дуже-то й хочу залишатися з ним поруч. І тут же метнулася назад, до НЕЇ! А біля неї вже й натовп утворився! Ось, виявляється, як цінна Жінка – і не силою своєю, а чимось іншим, невимовним словами. Потім уже, при обговоренні, сама та, що її вибирали, зізналася, що страшенно переживала через перспективу «залишитися на самоті», не бути ким-небудь із нас обраною. Але раптом вирішила відпустити ситуацію і просто стояти. Тут на неї всі й навалилися! До чоловіка, до речі, «прибилася» лише одна людина…Непомітно підійшов час обіду. Повернувшись у табір, плем’я кинулося купатися. У воду понеслися всі – і «сліпі», і зрячі. Причому не побоялися роздягнутися догола: «сліпим» було все одно (вони ж нічого не бачать, отже, і оцінку інших не сприймають), а зрячі – це колишні напередодні «сліпі», вони вже так плавали, і нічого страшного з ними не сталося. Сусіди наші, щоправда, були дещо стривожені таким поворотом подій і навіть спробували нав’язати своє товариство деяким нашим скво. Але всі їхні поповзнення були перервані появою бравої команди голих воїнів племені. Я б ніколи не подумала, що вигляд оголених людей може посіяти таку паніку в таборі пляжників, які прикрили для годиться (точніше, для «невидимості» ) найінтимніші місця шматочками тканини!

А взагалі купання голою і на додачу «сліпою» виявилося для мене дуже навіть приємним. Я б сказала, що подібне розслаблення я відчувала, коли плавала вночі без купальника, будучи при цьому не цілком тверезою.

Обід цього дня здався мені воістину королівським: список страв було оголошено черговими, і я попросила весь асортимент присунути ближче до моєї миски. «Прогулявшись» по черзі по всіх наїдках і відчувши їхній неповторний смак та аромат, наша «сліпа братія» приготувалася вальяжно прилягти й поговорити на звичні (скоріше для пенсіонерів) теми. Почувалися ми всі приблизно однаково: наче в будинку для людей похилого віку нас помили, нагодували і залишили на стільчиках біля стінки подрімати до наступної годівлі. Я явно відчувала якусь непотрібність і самотність.

Потроху наростало роздратування від своєї безпорадності. І тут…я раптом подумала про свою маму…вона ж теж дуже погано бачить у свої 82 роки. І їй уже досить важко здійснювати якісь звичні для здорових людей дії. А я все ніяк не могла зрозуміти, чому для неї це є такою проблемою, все мені здавалося, що вона вміло прикидається, щоб витягти з мене ще одну порцію уваги , і дратувало мене це страшенно…Ну, ось і випала можливість випробувати на собі всю «принадність» її теперішнього стану – стану постарілої і не цілком здорової людини. За цей досвід я б висловила окрему подяку Білій Слонисі, бо в звичайному житті навряд чи коли потрапила б добровільно в подібне становище. А за допомогою нашої вождихи – не знаю, як правильно – ось так, одразу, я «пересунула» себе на 40 років уперед і стала на одну дошку зі своєю мамою…

Ще один переворот у світогляді, ще один інсайт.… Але не встигла я розвинути цю тему в бесіді. Нас знову потягли в ліс. Цього разу належало зайнятися творчістю: виліпити з глини усе, що могло прийти в голову і бути виготовленим руками. Мені дали два шматки, сказавши, що вони різного кольору. Я взялася було розминати цю вологу масу, вважаючи, що буде досить просто щось виліпити, але не тут-то було! У голову не йшла жодна путня фантазія – чи то від втоми, чи то від переповнення іншими думками (перед глиною в нас була медитація на тему «Тварина сили», під час якої я почала бачити цілий зоопарк). Один зі шматків глини був великим, інший менший, і я справедливо розсудила, що великий шматок я пущу на якийсь «монументальний» твір (типу величного образу мого близького і коханого чоловіка, якого я так жадаю бачити поруч із собою), ну а з другого змайструю компактне «гніздо кохання» для спільного нашого з чоловіком проживання.

Взявшись до роботи, я виразно відчула, що глина не дуже піддається моїм рукам, і мій супермен у прямому розумінні слова «народжувався в муках». Якось приліпивши до незрозумілого тулуба різні за розміром кінцівки і абсолютно непропорційну голівку на могутній шиї, я зі засмучення спробувала було взяти реванш і виготовити шедевр домобудування, але й тут на мене чекало цілковите фіаско! Глина наче жила за своїми законами, вона не бажала тупо підкорятися діям абсолютно чужої їй стихії – мене! Ми з нею не налагодили контакт, не ввійшли в резонанс, так би мовити, і тому вона хотіла зберегти свій первісний стан і уперто мені опиралася!

…У мене не вийшов дім. Помучившись ще деякий час, я вирішила залишити марні спроби стати зодчим і нашвидкуруч скачала довгу «ковбаску» з глини, загнувши її потім кренделем. Назвала цей «твір» «Вільним серцем». Думаю, що друга спроба потоваришувати з глиною буде в мене успішнішою, і я зможу втілити свої найсміливіші фантазії! Я ж уже дещо засвоїла з правил поведінки з цією «стихією».

Остаточно засмутившись від своїх безуспішних творчих потуг, я за допомогою зрячої сестри на ім’я Та, Що Знайшла Любов віднесла свою «ляльку Вуду» і серцевий «крендель» до свого намету і поклала сохнути в затишному, захищеному від сонця й дощу місці. Так приписувала чинити технологія виготовлення виробів із глини.

Нескінченний «сліпий» день тривав, і нас знову повели в ліс. Внутрішньо завиваючи і прохаючи пощади, я знесилено «трусила» в колоні за своїм зрячим поводирем. Нам належало ще кілька практик, однією з яких була «Сімейний човен». Вона мене й доконала. Розбившись на трійки, потрібно було по черзі побувати в ролі стариків, батьків і дітей. Причому розсаджені ми були так, щоб, притискаючись одне до одного, могли відчувати всі «покоління» – і наймолодше, і середнє, і найстарше. Я при цьому знову потрапила в якусь «яму», як мені здалося. І вся роль «бабусі» звелася в мене до того, щоб «не скотитися в прірву» (за моїми відчуттями). Я ледве дотерпіла до кінця цієї практики, дике роздратування охопило мене, хотілося негайно встати й піти з цього місця… цікаво, що таке саме почуття на місці «бабусі» відчула ще одна жінка – Летюча-У-Ціль, яка теж «пливла» в нашому човні. Зараз я думаю, що, може, це місце було таким «дратівливим», чи що. Як у Кастанеди, воно наче відбирало сили! Чи варто казати, що я з нетерпінням чекала кінця своїх мук і не могла до пуття включитися ні в обговорення, ні в процес збирання дров для багаття. Хоча практика, насправді, була найсильніша, і описувати свої висновки після неї я могла б не один день.

Зрештою, і цей день закінчувався. Після вечері ми зняли пов’язки, і я відчула, наскільки змінилося все за цю добу. Накотилася важкою хвилею втома, боліли з незвички очі. Обличчя знайомих людей виглядали зовсім по-новому. І дуже радісно було від того, що повернулося таке звичне почуття – ілюзія «контролю ситуації» . Все-таки мені ще важко довіряти цьому світові, і це сумно. Я не можу поки розслабитися і «стати доступною» тій силі, яка так явно мене оберігала і підтримувала весь цей день, та й усе моє життя, мабуть.

Примітно, що коли ми сиділи й обговорювали пережиті події в колі племені, сусіди наші вирішили скрасити своє хмільне дозвілля прослуховуванням музичних творів народних авторів. З їхнього автомобіля гримнула весела пісня про кабана, який «кричав на все село», бо його хотіли заколоти. Уже не знаю, чим була навіяна така тематика «твору», але якось вона не в’язалася з нашими процесами. І хоробрий чоловік Райський Острів чомусь дуже легко поклав край цьому «концерту», просто підійшовши до сусіда і попросивши його зачекати з «дискотекою». Сусід перейнявся нашими проблемами і «наступив на горло» своїм бравурним виконавцям. Терпів він на диво довго, доки зовсім не стемніло, і ми не почали розходитися. Потім тихенько підкрався до Райського Острова і, ввічливо перепрошуючи, спитав дозволу на продовження свята, на що Острів дав свою згоду. Музика після цього в сусідів звучала дуже тихо, а ми веселилися з цього приводу досить довго.

День п’ятий. МОГИЛИ ТА ІНШІ ЦІКАВІ РЕЧІ.

Життя в таборі поступово набирало й набирало обертів. Події змінювали одна одну, емоції, почуття, інсайти, висновки нашаровувалися з такою щільністю, що в голові, здавалося, зовсім не залишилося місця для чогось нового. Тому в якийсь момент у мене відбулося своєрідне «відключення» оцінки того, що відбувається, і я стала просто жити (все-таки наздогнало мене ім’я, обране вперше!), намагаючись отримувати задоволення згідно зі своїм найменуванням. Однак, із різних причин, обстановка і мікроклімат, так би мовити, у племені потроху розжарювалися. «Дзвіночки» про те, що народ «вибиває» зі звичних схем така несхожа на буденну рутину життя на березі моря в наметах, стали лунати практично в день приїзду. Зрозуміло, що досить важко відмовитися від напрацьованих за все життя і таких рідних масок, образів, стилів поведінки, особистих історій, звичок (і т.д., і т.п.). Замість усього цього пропонується ні багато ні мало – відмовитися від усього цього «багажу», нажитого «непосильною працею» і постаратися поглянути на світ і себе в ньому з точки зору не Перетворювача, а цілком рівноцінного учасника Життя. Причому рівність потрібно відчувати і з деревами, і з землею, і з кусючими мурахами, і з оленем, який ховався в лісі, і з вогнем – з усім навколишнім Світом! На те він і Шаманський кемп!

А це настільки незвично і на перший погляд безглуздо, що намагаєшся втриматися у звичній картині світу, яка руйнується на очах, і тут уже починається розгул пристрастей! У мене, наприклад, було цілком чітке відчуття, що зі мною на кемпі присутня моя старша сестра, стосунки з якою були далеко не безхмарні і яка норовить і тут мене «вибудувати» у вигляді жінки Ясне Життя; мій син Птах Фенікс, і будівельник, який намагався «склепати» ремонт у нашому домі минулого року і з яким я посварилася на смерть через його халтурну роботу (у вигляді Олексія, представника сторони, що приймала наш кемп). І я раз у раз починала смикатися і відволікатися на якісь «розбори польотів» із цими особистостями,…причому цілком ясно уявляючи на місці своїх співплемінників усіх тих людей, з якими чогось не «розрулила» у звичайному житті.

А народ заклинювало на їхніх власних «заморочках»: в одній парі, наприклад, чоловік вважав, що за ним не так відповідально спостерігала й дбала його жінка, поки він був «сліпим». Інший чоловік вважав, що його жінку незаслужено образили, відмовивши в лідерстві та в «праві першої ночі», так би мовити, під час проведення практики перепросмотру при закопуванні в могилу. Причому сама жінка цілком серйозно говорила про те, що її священне право першості зневажається вожд… Білою Слонихою на цьому кемпі, і збиралася «покарати» всіх присутніх відмовою брати участь у цій практиці.…

Я хочу сказати, що, коли пристрасті розжарювалися до краю, у мене наче спрацьовував тумблер, і я переставала «включатися» в запропоновану гру. Я згадувала своє теперішнє ім’я – Отримуюча Задоволення, і на мене раптом накочувалася така безмежна Любов і таке щастя від того, що я живу і бачу весь цей світ, що хотілося не-га-й-но поділитися цим з іншими, аж до того, що могла б зацілувати й заобіймати всіх, хто потрапляв під руки! Просто всі конфлікти стали здаватися мені не більш ніж примхами колись скривджених дітей; їх свого часу хтось обділив ласкою і увагою, ось вони й переживають зараз через недоотримане.

Втративши лік часу (до речі, ні годинників, ні мобільних телефонів під час перебування в таборі при собі мати не дозволялося), наше плем’я розпочало черговий день випробувань на міцність своїх ЗКС (звичних картин світу). І належало всім ні багато ні мало – «померти» на якийсь час. Власне, «померти» передбачалося лише для перепросмотру свого попереднього життя і проблем у ньому, але підготовка до процесу була настільки серйозною, що я почала відчувати страх ще з вечора попереднього дня. Поступово він посилювався, і, поки плем’я сиділо, зібравшись у звичайне коло для обговорення процесів і з’ясовувало стосунки, я всерйоз почала подумувати про те, щоб відмовитися від такої малопривабливої затії.

З’ясувалося, що я страшенно боюся – боюся смерті, а точніше, невідомості, яку вона з собою несе. Знову спливав страх втратити контроль над ситуацією! Та й не жарт: хто в звичайному житті міг би зважитися полежати в могилі?! Але, справедливо розсудивши, що раніше за свою годину мене на той світ ніхто не зможе відправити, я озброїлася лопатою, мотузками та ножами і вирушила з іншими співплемінниками в ліс, до місця нашого «поховання», знайденого Білою Слонихою.

…Якщо ви ніколи не копали могилу – вважайте, що вам пощастило! Я побачила, яка це важка праця. Браве припущення нашого життєрадісного Райського Острова про те, що це справа займе 15 хвилин, було розбите вщент після півгодини майже безупинного махання лопатою. З нього, з його соратника Птаха Фенікса, з ще одного нашого «брата» по племені – чоловіка Своє Місце піт ллявся струмками. Робота тим часом просунулася лише на третину.

Для нас, кількох жінок племені, місія допомоги чоловікам полягала в збиранні гілок і листя для накриття могил і для виготовлення кришок для входу в могилу. Принагідно Біла Слониха пояснювала, що означав цей процес для індіанців, які його практикували регулярно. Тут знову ж таки проводилася аналогія з жіночим лоном: могила являла собою не що інше, як матку, а вихід із неї символізував своєрідне народження.

Людина, що лежить у могилі, могла повернутися в той час, коли вона була ще плодом у утробі матері, і могла згадати процес свого появи на світ і ті почуття, які це супроводжували. Але насправді різні люди ставилися до процесу по-різному і могли винести зовсім несподіваний досвід із цього.

Поки ми дружно готували місця «поховання», я старанно уникала думок про смерть, бо варто мені було лише послабити самоконтроль, як жах охоплював мене, чоло вкривалося холодним потом (незважаючи на спеку) і починали труситися руки. Страшно було уявити, що в приблизно таку саму могилу, одного такого ж прекрасного дня якісь хороші люди можуть «заховати» все, що називалося МНОЮ… На якийсь період я навіть «випала» з того, що відбувається, і впіймала себе вже тоді, коли могили були готові, залишилося тільки накрити їх зробленими нами кришками (вся ця затія тривала ні багато ні мало півтори години). Виявилося, що Птах Фенікс викопав яму під свої могутні габарити, вона була великою і просторою, такою собі VIP-камерою . Я тут же вирішила, що, якщо вже бути «похованою», то вже з комфортом, і точно не в «маленькій» ямці, яку вирив Райський Острів. Як з’ясувалося пізніше, дещо я не врахувала!

Визначивши чергу «занурення» і нашвидкуруч перекусивши в таборі, перша група випробувачів вирушила закопуватися. Треба сказати, що підготовчий етап вимагав також максимальної концентрації на болісних моментах із минулого (дитинства, юності, ключових точок усвідомлення себе жінками/чоловіками і т.д.). Усе це необхідно було законспектувати, щоб, зануривши в потойбічний світ, отримати потрібне полегшення і побачити шлях виходу з обтяжливих життя обставин. Але як показала практика, мало кому вдалося сфокусуватися на цих питаннях. Мозок і тут поводився вкрай неорганізовано! Але поки не про це.

З’ясувалося, що мені випала досить весела можливість «закопатися» майже опівночі. Таким чином, гострота переживань стала просто неймовірною. Останні години перед процесом я була зайнята тим, що вмовляла себе не боятися і здійснити-таки свій героїчний вчинок. Безпосередньо біля могил було розкладене ритуальне багаття, вогонь у якому підтримувався весь той час, доки під землею хтось із нашого племені перебував. Цей факт дещо втішав мене (все-таки хоч щось видно). Ну, і гріло ще те, що сеттерами – людьми, які сидять біля могил і в будь-який момент прийдуть на допомогу, були двоє здорових чоловіків. Тобто шанси на успішне «повернення до життя» в мене були досить хорошими. Попри всі ці плюси, настрій мій дедалі більше падав.

І ось уже минули перші належні години, і перших «випробуваних» відкопали. Виглядали вони цілком по-людськи, жодних неприємних явищ із ними не сталося. Коли у звільнену могилу полізла я, була вже глибока ніч. Мало не плачучи, розмістилася я у своєму тимчасовому пристанищі і з завмиранням серця спостерігала, як зникають останні відблиски від полум’я на стінках могили і як затихає шурхіт землі, що осипалася з кришки. На могилу кинули останню лопату піску, і настала темінь і тиша…

У перші секунди я відчула дике бажання перервати цей досвід і негайно вискочити назовні. Страх схопив мене за горло, тіло заледеніло, і я почувалася паралізованою. Але якась частина в мозку (цікавість, мабуть, а може й жаль про витрачені на підготовку зусилля) усе ж не дала мені збавити духу, і я залишилася. Потихеньку освоївшись на новому місці, я почала відчувати: спершу розміри могили, потім – своє тіло, яке кидало почергово то в жар, то в холод, потім у голову почали приходити різні думки, я спробувала було читати молитву, але скоро відчула непотрібність цієї дії. Я ж не в біді, не хвора і перебуваю тут з власної волі, і допомагають мені абсолютно реальні люди, то про що ж мені просити Творця? Трохи заспокоївшись, мозок захотів було зайнятися звичною справою – аналізом і оцінкою навколишньої обстановки.

Ан не тут-то було! Оцінювати було нічого – темрява і тиша, яка порушувалася лише шурхотом цівок піску, що сипався з-під гілок, які накривали склепіння могили. Тож за браком кращого розум почав скиглення і голосіння з приводу дурості цієї затії. Мене раптом охопила страшна досада від того, що я так бездарно трачу дві години свого життя. Причому старанно записані гіркі випадки з мого минулого чомусь у голову не приходили, обдумувати їх мозок не хотів, так само як і шукати відповіді на запитання, що турбували мене вдень. Трохи насварив мене за мою безалаберність і поскаржившись на те, як багато я могла б зробити корисного замість вимушеного лежання в ямі, голова вирішила відпочити й подрімати.

І ось тут-то моє вперте настроювання на страх протягом дня (а може, й протягом усього життя) дало про себе знати! Мозок, що все аналізує, через вуха вловив якийсь дивний звук, який трансформував у картинку сухого дубового листка, що хрустить під чиєюсь ногою (і чого так?!!). Мені тут же стало здаватися, що наді мною хтось ходить і неодмінно має на меті обвалити склепіння могили прямо на мене! Однак цю версію розуму довелося відкинути як цілком абсурдну. Але спокій не повернувся: хтось (із мордою щура і тілом крота, як мені привиділося) почав копати в могилі лаз до мене!!! Спочатку я намагалася себе заспокоїти тим, що все це лише слухові глюки. Піднявшись і сівши, я почала слухати дивні звуки в надії, що з іншого положення вони вже не будуть чутні. Спочатку так і було, і я знову лягла на землю.

Але за секунду мене знову підкинуло: звук став настільки виразним, що мені стало ввижатися, що в моїй «келії» ось-ось з’явиться ще один мешканець, і яким він буде – невідомо, я-то його не побачу! Напевно, у той момент волосся в мене стало дибки від жаху. Сидячи в «паралічі», відкривши рота, я кілька миттєвостей роздумувала, чи варто кликати на допомогу, чи все ж перечекати це незрозуміле явище.

Але коли «хтось» став «рити» ще інтенсивніше, я вже не роздумувала і заволала несамовитим голосом, щоб мене відкопали, бо через п’ять секунд я б пробила наскрізь шар колод, гілок і землі та піднялася б над могилою ракетою «земля-повітря»! Мої надії на сильних і здорових чоловіків-ситтерів справдилися: мене відкопали з рекордною швидкістю. Цокаючи зубами від жаху, забувши в могилі частину речей, я рвонула назовні. Добравшись до вогню, якийсь час не могла нічого сказати. Потім помалу прийшла до тями і почала просити чоловіка Райського Острова, який мені допомагав, оглянути могилку на предмет ушкоджень, завданих невідомою мені твариною. Двічі той ретельно обстежив усе приміщення, і не знайшовши нічого, почав кепкувати з мого страху. Усі дружно посміялися з глюків, які так любить створювати мозок, і я було розслабилася від тепла і світла багаття, але тут серед дерев побачила вогні, які наближалися до нас! Перелякавшись знову не на жарт, я ще якийсь час не могла зрозуміти, що на зустріч із «воскреслими» прибули всі співплемінники, що залишалися в таборі.

Через належний час, тобто ще півтори години після мого «втечі», із сусідньої могили дістали чоловіка Без Імені, який був чомусь абсолютно голим. Після плем’я дружно вирушило до наметів і ще години дві не могло вгамуватися: «воскреслі» хотіли ділитися пережитим, а ще не поховані із цікавістю слухали. Після моєї розповіді про страшного звіра Ясне Життя, яка побувала в могилі переді мною, повідомила, що вона чула ті самі звуки, що й я, але не стала їх боятися, бо вирішила, що це можуть бути просто терміти, які гризуть старі колоди на стелі нашої могили!

Ось у чому був недолік VIP-камери, обраної мною! Ех, як же мені стало прикро за свою нестриманість і нетерплячість! Одне заспокоювало: усе ж звуки були, і я не зовсім уже на порожньому місці боялася, як гадали мої рятівники! Була глибока ніч, коли плем’я, нарешті, розбрелося по своїх «вігвамах». На обрії весь вечір палахкотіли спалахи блискавок грози, що йшла десь за сотню кілометрів. Лячна міць і краса стихії зачаровувала і змушувала поважати силу, що створила такий різноманітний у своїх проявах світ. І добре, що тоді ця страшна гроза не дійшла до нашого берега, бо вже не вистачило б сил на порятунок своїх нехитрих пожитків, так би й спали всі прямо в калюжах! Цей день закінчився. Усі були живі, здорові, і це вже було відмінно…

Починався новий день мого життя…

День шостий. ПРОДОВЖЕННЯ МОГИЛЬНИХ ДОСЛІДІВ. З’ЯСУВАННЯ ПИТАННЯ « ЧОГО ХОЧУТЬ ЖІНКИ?»

Чим ближче до завершення кемпу підходив час, тим важче було мені «витягувати» себе з намету вранці. Інформація пресувалася так щільно, що мозок не встигав за короткий час, відведений на сон, її опрацювати. Тіло втомлювалося від незвичних умов сну, їжі, взагалі такого життя. Але інтерес до того, що відбувається, переважував усе, і я героїчно, з ногами, що заплітаються, виходила на ранковий «біг сили». У ніч перед шостим днем змінилася погода – подув різкий холодний вітер, небо було похмурим.

Море штормило, хвилі виносили своїх білих «баранців» із глибини і з розмаху шпурляли їх на берег; напевно, це була їхня «жертва» Творцю. А може, просто демонстрація сили та випробування на міцність людей, що живуть на березі. До речі, усі наші сусіди роз’їхалися до вечора цього дня, залишивши узбережжя в повне наше розпорядження.

День, що настав, був напруженим. До всіх побутових незручностей додалися ще клопоти з укриттям кухонного приладдя та вогню від сильного вітру, який ганяв усі погано прикріплені речі як футболіст – м’ячі. Нам пощастило, на щастя, що з нами був Райський Острів, у якого виявилися відмінні «полотна» величезних розмірів. У миру вони правили за рекламні полотнища для його фірми, але, на мою думку, їхнє призначення було набагато виправданішим саме для нашого табору. Ось під ними ми й ховали все необхідне, та й самі посиджували в негоду. У лісі ж було тихо. Вітер плутався серед дерев і втомлено затихав уже після перших чотирьох-п’яти метрів далі берега. Тому наших братів і сестер, яким випало продовжити досліди із закопування в могили, ніщо не могло потурбувати. Якийсь час я спостерігала за процесом – бачила, як по-різному реагували люди на події, що їх переживали. Хто боявся (наприклад, Летюча-У-Ціль була сама не своя, коли йшла під землю), хтось просто спав: Птаха Фенікса ми ледве розбудили, думали вже тягти за ноги, але ж він дуже масивний!. Райський Острів вийшов із могили зовні нічим не виказавши своїх переживань. Навіть ті, хто збирався оголосити ультиматум і не брати участі в практиці, спустилися під землю – такий незвичайний, містичний був стан учасників і організаторки процесу. Причому вплив прожитого досвіду позначався не одразу: щось невловимо змінювалося в сприйнятті світу, але ця зміна була незворотною. Перше, що було помітно – змінювалися обличчя людей; іншим ставав погляд, іншою була мова. Я можу назвати наслідки цієї практики дивом, яке відбувалося незалежно від моєї свідомості й бажання. Я стала гостріше відчувати унікальність кожної людини, яка зустрічалася на моєму шляху; раптом відчула, як близько підійшла смерть до моєї мами і як спорожніє мій світ без неї; якими дріб’язковими були мої суперечки про якісь побутові речі, про своє першість і неодмінну перемогу в боротьбі за примарні цінності; як швидко спливає час мого земного життя і як багато ще не зроблено – не долюблено, не подаровано, не зрозуміло… І зовсім неважливою для мене була форма і вартість пам’ятника, який стояв би на моїй могилі після моєї смерті, коли я думала про це, лежачи в темряві й тиші… Смерть справді найкращий порадник (мав рацію дон Хуан Кастанеди!).

Не буду описувати наше спілкування в колі після того, як усі пройшли це випробування. Дуже багато було мною почуто про відкриття, які багатьом вдалося зробити в темряві й нерухомості підземних «келій». Тоді все сприймалося зовсім по-іншому, ніж зараз, через деякий час. Одне можна сказати з абсолютною впевненістю – цей досвід був ні на що не схожий у моєму житті, та й у житті, напевно, всіх моїх співплемінників.

Після чудесного «воскресіння», пообідавши та скупавшись, нам було запропоновано задуматися про більш земні речі. А саме – чого ж усе-таки хочуть жінки? Це питання належало вирішити окремо жінкам і чоловікам нашого маленького і вже такого рідного племені. Тому чоловіки для обговорення різниці в чоловічій і жіночій природі вирушили в ліс розбирати могили, що відслужили своє, а жіночій половині вдалося усамітнитися під кухонним навісом і завести бесіду про те, коли і хто відчув себе жінкою, і як це сталося. По ходу розмови спливали іноді дуже страшні й неприємні факти. Поступово з’ясувалося, що свою жіночу природу відкидали практично всі скво нашого племені. Стільки негативу я вже не змогла винести й перетравити, тому від розповіді про свої переживання я просто відмовилася. Тут якраз вчасно повернулися й наші чоловіки, задоволені й радісні від виконаної роботи та проведених бесід про стосунки і проблеми в них.

Питання «Чого хочуть жінки?» явно залишилося для них риторичним, але щастя від повернення додому поглинуло прагнення знайти на нього відповідь. Та й бог із ним, із цим питанням. Поки що на вечір було призначено ритуал матэ-пиття (тобто знову належало спільне «пияцтво», хоч і в дещо іншому варіанті). Білою Слонихою було представлено цілу церемонію з прикликанням сил природи – води, вітру, вогню та каміння. Калебаса символізувала жіноче лоно, а бомбілья – чоловічий орган, причому ворушити нею в процесі передачі калебаси по колу від одного співплемінника до іншого категорично заборонялося. Цей ритуал сягав корінням у глибину віків, коли індіанці за допомогою матэ рятувалися від голоду та виснаження. Виявляється, у цьому чудовому напої, якщо його правильно приготувати, міститься ціла таблиця Менделєєва, і за корисними властивостями він практично не має рівних.

День закінчувався. По-колишньому дуже важко було розійтися по своїх вігвамах, не поділившись враженнями від пережитих подій. Посилювався вітер. Наступний день знову обіцяв бути повним невідомих відчуттів, яскравим, цікавим і … холодним. Покликані на допомогу сили стихій вирішили максимально показати, на що вони здатні.

День сьомий. ЧОЛОВІКИ, ЖІНКИ, ІНДІАНСЬКА БАНЯ І ВИХІД В АСТРАЛ.

Усю ніч перед сьомим днем я не могла склепити очей через сильнезний вітер, який погрожував відірвати моє тендітне житло від землі і разом зі мною закинути його не ближче за країну походження чаю матэ. Я вже було хотіла відповзти з намету в тихіше місце в лісі, але зупиняв страх залишитися взагалі без речей, які легко могло віднести разом із невагомим (без мене) укриттям. Тому вранці першим ділом я стала підшукувати, куди мені переселитися. Місце знайшлося просто поруч із кухонним навісом, і я із задоволенням туди «перенеслася».

Після звичайної ранкової пробіжки та зарядки зі змаганням «Наздожени мене!», Біла Слониха стала готувати нас до обряду ініціації – посвяти в чоловіків і жінок. Для цього нами, жінками, були сконструйовані якісь подоби спідниць і сарі з підручних хусток і шалей. Навернуті й намотані поверх спортивних штанів ці «сукні» виглядали дуже колоритно! Я думаю, що дизайнерські знахідки в умовах лісового життя були просто шедеврами! І оскільки будь-яка дія мала під собою серйозну історичну основу, ставитися до неї потрібно було дуже усвідомлено. Для мене було новиною, що носіння довгої спідниці є для жінки дуже гармонізуючим процесом: спідниця, як з’ясувалося, поєднує воєдино енергетичні потоки, що йдуть від землі через ноги. І це дає жінці можливість приєднатися до сили Землі-Матері й використовувати її для власного благополуччя та здоров’я.

Потім усі жінки відокремилися від чоловічої групи й пішли в медитативний процес збирання квітів для зустрічі з чоловіками. Мій стан був, м’яко кажучи, як перед першим сексуальним контактом – невідомість лякала. А раптом цей ритуал передбачає якесь насильство над слабкою жіночою природою? А я тут маю мовчати й квіточками прикриватися? Ну, загалом, хвилювалася я не по-дитячому! Це ж треба – у моєму-то віці та з моїм досвідом спілкування з чоловіками відкривати щось нове в них!

Притихлі й посвітлілі, ми, жінки, потихеньку зібралися в коло. Трохи віддалік розмістилося коло наших чоловіків. Видно було, що їх цей ритуал теж заінтригував – раз у раз вони загадково і «заклично» посміхалися. Потім почалися зовсім уже незвичайні речі: кожен (і кожна) з нас сідав у центр кола (жінки – у жіноче, чоловіки – у чоловіче ) і по черзі дивився в очі всім учасникам. Я повинна сказати, що ТАКИХ очей я не бачила до цього моменту ніколи й ніде!

Це були ОЧІ ЖІНОК! Таких, якими вони є насправді – ніжних, люблячих, сильних, гарних…І ці очі наче говорили : «Ти – Жінка! І ти – прекрасна!» А потім потрібно було встати й зробити найважче : піти в коло до чоловіків. А в цей час хтось один із чоловіків (який побував у центрі їхнього кола) ішов на свій подвиг – він ішов до жінок. Я так підозрюю, що стан у них був схожий на мій: як при першому побаченні в школі, їй-богу!

Червоніючи й соромлячись, як дівчина на виданні, я увійшла й сіла посеред чоловічого кола. З усіх боків на мене дивилися ЇХНІ очі – очі сили, впевненості й …дитини! Якось несподівано стрепенулося в мені материнське почуття – почуття Жінки, в якій потребують. І раптом стало цілком неважливо, що на мені – смішна спідниця з хустки, одягнена поверх спортивних штанів, що волосся вкрите косинкою зовсім не підхожого кольору, що зараз на дворі вже 21-й вік і технічний прогрес досяг неймовірних висот (якщо навіть серіали стали транслювати он-лайн, то куди вже далі!:))

Вічні цінності вийшли на поверхню, і стала така очевидна легковагість усіляких «пустушок», що пропонуються як зразок для наслідування з усіх біг-бордів, розворотів модних глянцевих журналів і в нескінченній теле- та радіорекламі! Чоловік і Жінка, ліс, вода, вогонь і земля – ось що виявилося найважливішим у той момент! Без цих складників жодні блага цивілізації й нафіг нікому не потрібні! Вийшовши з чоловічого кола, я усвідомлювала себе Жінкою набагато більшою мірою, ніж навіть у найзначніші «жіночі» миті мого життя…

Так минув обряд ініціації (тобто посвяти в чоловіка і жінку). З цілком іншими відчуттями всі співплемінники повернулися в табір. Належало звершити ще один подвиг: до настання темряви спорудити те, чого ніхто ніколи не бачив і не знав, як це зробити, а саме – індіанську баню зі смішною назвою «інипі». До речі, я досі плутаюся, як правильно ставити наголос у цьому слові.

Біла Слониха взялася пояснювати задум і конструкцію бані чоловікам. Уже вкотре за останній тиждень наша «сильна половина» взялася за лопати й сокири (як завжди, найзавзятішим копачем і будівельником був Райський Острів – він був скрізь!) Нас же попросили нарвати гілок, листя і квітів для того, щоб покрити купол інипі та застелити підлогу, на якій плем’я мало сидіти.

Робота кипіла: чоловіки таскали стовбури молодих дерев і очищали їх від гілок; копали яму для печі, в якій потім розводитиметься вогонь і куди складуть великі камені для нагрівання бані; потім вкопували стовбури по колу в землю, згинали й зв’язували їх особливим способом…У мене є ціла схема, куди має дивитися вхід в інипі, як розташовуються стовбури на кресленні, що означає взагалі сама ця конструкція і сам ритуал.

Хочу зауважити, що баня в нас вийшла на славу, незважаючи на те, що будівельники в нас були цілковитими дилетантами. Навіть Біла Слониха віддала належне конструкції, сказавши, що ніколи до цього вона не бачила споруди так акуратно й гармонійно збудованої і чудово вкритої все тими ж «рекламними полотнами» із запасів Райського Острова. Усередині інипі була прикрашена в’язками квітів і листям на земляній підлозі. Посередині знаходилася невелика ямка для гарячих каменів, які потихеньку розпікалися у великій ямі-печі неподалік від входу.

День поступово згасав. Стих вітер, який розігнав людей із узбережжя і змусив мене рятуватися втечею вглиб заростей у нашому таборі. Сонце опускалося все нижче до води, фарбуючи небосхил і морську гладь у неймовірні за красою кольори. На небі, що темніло, стали проступати перші зірки…І було дано клич розпочати зовсім незвичайний і нікому з племені невідомий ритуал індіанської бані.

Це не було схоже ні на що випробуване мною досі! Наш «банний намет» стояв на краю урвистого берега, під яким хлюпала вода, а над ним – безкрайньо глибоке небо, усіяне зорями, як діамантами обсипають дорогоцінне вбрання Сотворителя Світу.

Ми були одним цілим: майже все наше плем’я, що вже не соромилося одне одного як справжні брати й сестри, і ця Природа навколо. Сам ритуал символізував процес Народження (або смерті – це як подивитися): інипі – як жіноча матка, ми всі – як діти, що з’являються на світ, коли настає момент. Заходити в баню і виходити з неї необхідно було теж цілком певним способом.

Але найцікавіше починалося, коли в самий центр інипі, в центральну ямку вносили розпечений у вогнищі камінь. По його поверхні танцювали іскри, він був червоним і настільки гарячим, що температура в нашій «сауні» майже миттєво підскакувала градусів на двадцять, тіло починало горіти, а мізки – плавилися, як віск на іменинних свічках! Але це ще не все: за індіанським ритуалом плем’я коротало час у бані, співаючи бравурні й багатозначні ритуальні пісні. А оскільки наші пізнання в цій галузі були вкрай обмежені (окрім гучного клича «Хо!», що означав схвалення, індіанських слів ми не знали) – то пісні в нас були найрізноманітніші. Почали ми з незабутньої пісеньки крокодила Гени, а закінчили попурі з різних пісень, які тільки змогли пригадати. І в міру зростання температури в інипі зростала й гучність нашого звучання.

Після перших двох вискакувань із бані та пірнання в прохолодну зоряну воду мені здавалося, що більшого блаженства я вже не зможу зазнати. Після третього заходу зорі стали мені настільки близькі, що я могла торкнутися їх рукою (так мені здавалося). Усе злилося воєдино – вогонь у печі, де нагрівалися камені, місяць над морем, ліс, що притих і шанобливо вислуховував наші «трелі», розпашілі тіла, що танцюють біля багаття, квіти під склепінням бані, жар від каміння і прохолода ночі…Це було Життя – справжнє, повне почуттів і відчуттів, барв і звуків! Я була сповнена ним по вінця, коли Біла Слониха запропонувала вчетверте залізти в інипі, згідно із законом Чотирьох стихій. Трохи посумнівавшись, я заповзла слідом за плем’ям усередину нашої гарячої й темної, як жіноче лоно, споруди, відчуваючи, як голова моя потихеньку ніби відокремлюється від тіла і воно набуває небаченої легкості. Народ, мабуть, був уже біля верхньої межі блаженства, бо притих, і лише гучне дихання і легке шипіння каменя, що остигав, порушувало тишу ночі.

І тут один із братів вирішив «підсилити жару». Коли він прикотив у баню ще один камінь, що пашів вогнем і розколовся одразу на дві частини, усе плем’я видало неймовірний зойк від надміру радості, чудового відчуття легкості – ніби тіло розпадалося на найдрібніші частинки. Ще трохи – і ми б піднялися в повітря на цій хвилі щастя!

Висипавши з бані, усе наше «товариство» понеслося у воду, вже не розбираючи, де урвище, а де – стежка. Було відчуття крил, які легко несли тіло туди, куди хотілося йти. Потім ми довго пили чай із травами і насолоджувалися щастям від нових переживань і відкриттів…Закінчувалася остання ніч у нашому неймовірному таборі. І я змогла лише помітити, що постійний діалог у моїй голові припинився. Настала тиша. Я зраділа цьому – і тут же заснула.

День восьмий, і останній. РОЗБІР ПОЛЬОТІВ, РИТУАЛ ПЕРЕХОДУ, ЗБОРИ, ВІД’ЇЗД І ПОВЕРНЕННЯ В КИЇВ.

Ранок останнього дня був сонячним і тихим. Після «банного ритуалу» люди солодко спали, і справді наче новонароджені діти. Однак момент прощання з цією реальністю невблаганно наближався, і Біла Слониха дала сигнал – стала стукати в співочу тибетську чашу. «Сновидці» потихеньку приходили до тями, виповзали з «вігвамів» і стягувалися до багаття. Потрібно було привчити себе до думки, що скоро це місце спорожніє, зникнуть наші «вігвами», багаття, інипі, усе, що стало настільки рідним за ці сім днів… Стало сумно.

Раптом я згадала про свої глиняні вироби, які «дозрівали» в тіні на тому місці, де раніше стояв мій намет. Занепокоївшись від того, що я їх можу не знайти, я кинулася туди. Після недовгих пошуків я, нарешті, побачила … Ох, краще б я не знаходила те, що побачила! Мій прекрасний супермен, чоловік моїх мрій був розібраний на запчастини! Голова, права рука й ноги лежали окремо від тулуба. Попечалившись над його «рештками», я зібрала все в купку і, вирила ямку, влаштувала обряд «поховання» своїх ілюзій… Згадалися рядки з пісеньки: «Я его слепила, из того, что было, а потом что было – то и полюбила…» Ця подія навела мене на усвідомлення того, що ніколи не вдасться мені з живої людини спорудити ось такий «образ», зручний мені для життя. Кожен сам по собі прекрасний, важливо те, на чому я концентрую свою увагу і що хочу відзначити в людині, а вона вже сама вирішуватиме – добре нам разом чи ні… Як не дивно, але мій глиняний «крендель» – «Вільне серце» – був цілий і неушкоджений, і я із задоволенням узяла його як «предмет сили».

Біла Слониха, як досвідчена (чи досвідчений?) вождь приготувала відповідний ритуал прощання з нашим табором, щоб згладити болісність розлуки. Ми зібралися на галявині й стали розповідати про те, що ж вдалося дізнатися за цей короткий проміжок часу, і що ми понесемо з собою у своє звичне життя.

Мене вразила зміна, що відбулася з людьми – вони стали іншими. Зникли завчені фрази, вираз облич став живим, рухи – плавними, почуття стали відчутними. Я слухала всіх, мені були цікаві відкриття інших людей, їхня відвертість – і хотілося поділитися з ними тим, що було в мене на серці: радістю, спокоєм людини, що повернулася Додому. Потім нам випала можливість отримати підказку від колоди незвичайних карт Таро з індіанською символікою. Багато чого було незрозуміло, але Біла Слониха терпляче пояснювала значення і глибокий сенс кожної карти.

Здавалося дивним, що скоро ми перестанемо називати одне одного нашими «індіанськими» іменами, з якими так зрослися! Трохи страшнувато було повертатися назад, у той простір, який шумів за лісом і з яким ми ніяк не стикалися цілий тиждень. Знову виникла аналогія з процесом Переходу з одного стану в інший (народження, смерть, трансформація). Однак вождь Біла Слониха знала, як потрібно здійснити повернення додому, щоб не втратити себе і свою енергію.

Чоловіки спорудили своєрідний Портал із гілок дерев, ми, жінки, прикрасили його квітами та хустками. Коли приготування до ритуалу Переходу були закінчені, плем’я зібралося біля цих символічних воріт. Кожен замислився про те, що він хоче залишити тут, у цьому чарівному місці, щоб не повертатися до своїх старих віджилих схем життя, стосунків, роботи… Що бере з собою як подарунок і відкриття… Потім по одному ми підходили до Порталу, і з відчуттям незворотної зміни переступали невидиму межу.

Усе! І ця частина життя залишилася позаду! Залишилося тільки повернути собі колишні «мирські» імена, що й зробило плем’я, зібравшись у коло і підтвердивши, що я – вже просто Люся, Біла Слониха – Наташа Валицька, і решта людей теж можуть називатися так, як називалися раніше. Спочатку все одно було важко відвикнути від наших індіанських імен, і ми раз у раз гукали одне одного так, як було прийнято в племені.

Тим часом час від’їзду наближався. Уже були зібрані речі, складені намети, накритий святковий стіл із небаченими цілий тиждень наїдками – домашнім салом, цукерками, яєчнею, пирогом. Народ святкував чи то втрату минулого, чи то набуття нового теперішнього, люди сміялися, жартували, ділилися враженнями, сумували й обмінювалися контактами, домовлялися про скорі зустрічі, обіймалися і цілком щиро говорили про те, що стали по-справжньому близькими. Так спілкуються діти після літньої розлуки, коли зустрічаються у школах і дитсадках… Раптова поява нашої вантажівки, яка мала переправити нас назад у «світ», стала мало не трагедією для мене.

Мені важко було відірватися від теплої землі, допомагати гасити багаття, прощатися з морем, у якому цього дня була вода неймовірного зеленого кольору (від безлічі дрібних водоростей, піднятих нещодавнім штормом). Ми тягли час, не поспішаючи зносили рюкзаки й закидали їх у кузов. Водій нервував – на нього чекали інші справи. Але нам було не до нього. Ми прощалися назавжди. Це було сумно.

А потім – був переїзд у кузові вантажівки в село Хоцьки, коли раз у раз доводилося нахилятися, щоб не втрапити головою в товсту соснову гілку над дорогою. Був колодязь із «журавлем» – я не бачила такого з часів свого дитинства. Були коричневі поросята на подвір’ї будинку тих хлопців, що допомагали нам із продуктами та водою весь цей час…Потім нас висадили біля незвично галасливої траси і довелося змиритися з тим, що ми все-таки їдемо.

Біла маршрутка пригальмувала біля нашої поріділої групки, ми поспішно закинули свої рюкзаки й сіли в салонні крісла. Здавалося, що я дикунка, яка потрапила з безлюдного острова у великий світ. Я не знала, як тепер спілкуватися з людьми, їхні обличчя виглядали дивно чужими. На екрані маленького телевізора йшов якийсь серіал про тюремне життя (який цікавий знак!). Я потроху стала звикати до обстановки навколо, але смуток втрати чогось важливого залишався…Висадившись біля міського вокзалу, ми довго обіймалися з Наташею Валицькою та іншими хлопцями нашої «індіанської» родини. Домовилися обов’язково зустрітися незабаром – інакше було неможливо пережити розлуку.

Піднявши свій масивний рюкзачище, я рушила до темного вестибюля метро, двері якого раз у раз «заковтували» сотні схожих на мене мандрівників цим життям. Я поверталася. Але я вже була непоправно іншою!

ЕПІЛОГ

…Я сиджу в тремтливій і хиткій від неймовірної спеки тіні на курній набережній одного маленького кримського курортного містечка, п’ю воду, яка з холодної перетворюється мало не на окріп через півгодини після того, як я дістаю пляшку з холодильника, і набираю есемеску з привітанням: сьогодні – Річниця Початку Кемпу -2009.

Згадую події річної давнини, сміюся, сумую, іноді по спині пробігає холодок від спогадів про мою «могильну» пригоду…

Хлопці з нашого «племені» – де вони зараз? Хтось став для мене по-справжньому близьким другом, хтось загубився з виду, але я знаю цілком точно: вони стали іншими, не такими, як усі. Спочатку було складно, потім стало ще важче, коли стало зрозуміло, що колишні цінності та стосунки померли, і як будувати життя в новій якості – незрозуміло. Були перемоги, були й гіркі «поразки» – хоча хіба можна щось всерйоз назвати зараз такими словами? Були нові тренінги, зустрічі, відкриття, поїздки, сльози та сміх.

Моє життя (та й життя всіх тих, з ким я зараз підтримую стосунки після Кемпу) змінилося радикально. Ніхто з нас не повернувся в ту «річку», в якій «плавав» до нашої «переломної» поїздки. Принаймні, не повернувся в колишній якості. І що найголовніше – я помітила, що в мене ( та й у більшості моїх співплемінників») сильно зменшилася кількість страхів – страху змін, страху Життя. І – страху смерті. Я зрозуміла за цей рік, що моє життя і мій шлях належить лише мені. І всі результати та відповідальність за наслідки моїх вчинків – теж лише мої. І що такого життя більше не буде.

Ось тому я й радію зараз, що в мене є чудова можливість нагадати про наше «плем’я» тим людям, хто тоді, рік тому, мав сміливість піти в невідоме і пройшов усі випробування з честю.

Дякую всім нам, хлопці! І – щасти!