семінар-кемп “Сила бути собою”/ червень 2013, Канівське море

Про виїзний семінар-кемп “Сила бути СОБОЮ”. 20-28 червня, Канівське море

Найбільше я ціную ті часи й місця, які дарують Пригоди.

Вони для мене – джерела Сили. Це яскраві події або зустрічі. Саме яскраві, а не комфортно-звично-сиропні. Причому це може бути страх або захват, або щось нове, чого я від себе взагалі не очікую.

І заради цього варто жити.

Такими от дверима з буденності в невідоме став для мене

кемп «Сила бути собою».

Привіт, Пригодо! Я з обережною цікавістю дивлюся в твої очі. І, звісно, дізнаюся найбільше, коли мої очі заплющені. Це не сон, це сліпа практика. На природі, поруч із багаттям і урвищем, від цього захоплює подих!

Я багато разів проходила сліпі практики, але вкотре переконалася: нічого не повторюється!

Імена наші залишилися десь там, у соціумі, за десятками поворотів лісової дороги, і мені навіть дивно було згадувати, що мене звати Юлія, а не Золота Ріка. Насправді я вирушила сюди побути мертвою, щоб воскреснути живішою. Мені це вдалося, я зазнала дуже сильних відроджувальних почуттів. І ще я хотіла Піти, щоб Повернутися. Піти на добу в ліс.

І дізнатися про себе щось нове.

І дізналася: я є, і Світ навколо мене безцінний!

Дякую всім, хто був поруч! Повне Гальмо, Кохана Дівчинка, Егоїстка, Вовчиця Не Лис!

Золота Ріка

На КЕМП я захотіла, щойно дізналася про нього, це сталося на фестивалі Казкове Місто за місяць до призначеної дати. Бажання потрапити на майбутній захід такої сили (будь то семінар, туристична поїздка чи тренування нового для мене екстремального виду спорту) траплялися в мене й раніше, і я знала, що це означає – в цьому місці станеться щось чудесне, і частина мене зміниться.

“- У мене теж є теорія. Теорія про моменти. Моменти, які впливають.
– Моя теорія полягає в тому, що ці моменти, ці спалахи такої інтенсивної напруженості,
можуть перевернути життя з ніг на голову, показуючи, хто ми є насправді.
– Розумієте, у кожного з нас є моменти, які ми переживаємо разом з усіма цими людьми, яких ми будь-коли знали.
– І саме такі моменти перетворюються на нашу історію.”

Фільм «Клятва», режисер Майкл Сакси

За два тижні до від’їзду я отримала поштою список необхідних речей, у цей момент 99-відсоткова впевненість змінилася на 90-відсотковий страх… А чи зможу я, потягну чи не потягну, наскільки важко емоційно і фізично мені буде, а чи варто мені взагалі щось змінювати – я ж можу змінити навіть те, що мені в собі подобається, але найбільше я боялася, що під час виконання чергової практики я не витримаю сили та інтенсивності своїх звільнених емоцій і мене «заклинить» від болю, емоційно «паралізує», і ніхто мені не зможе допомогти.

Цими страхами я поділилася з Юлею (Ідеальна Порожнеча, Золота Ріка) (від неї-то я й дізналася про майбутню поїздку), у якої досвіду семінарів уже назбиралося чимало. Вона не стала мене вмовляти чи заспокоювати, я від неї почула кілька розповідей і уривків з попередніх виїздів. У якісь моменти я слухала відсторонено, в якісь ставало ще страшніше, а в якісь я голосно реготала. Найголовніше, що я тоді для себе зрозуміла, це те, що яким буде КЕМП і його підсумок для мене, не знає ніхто, але ті люди, які будуть перебувати поруч зі мною, мають достатньо досвіду для підтримки і швидкості реакції для кожного учасника, і я не буду кинута сам на сам зі своїми піднятими блоками.
У день виїзду на місці збору першою людиною, з якою я познайомилася, була дівчина Лена (Задоволена Егоїстка), між нами виявилося багато спільного, і так уже вийшло, що й сліпі практики ми проходили в парі. По приїзді на саме місце проведення ми поставили свої намети і сіли в коло для знайомства. Там на мене справила яскраве враження ще одна учасниця – Юліана (Повне Гальмо), у ній мене підкупила добра щирість, зовнішність ляльки Барбі, але найголовнішою рисою, що обеззброїла всіх, я вважаю її вміння стібатися з себе. Її чесні зізнання часто викликали розчулення і дружній сміх.
З самого початку КЕМПу я вирішила «працювати» на повну, і так, увімкнувши свою відмінницю, я з фанатизмом почала виконувати практики. Наголос тут варто поставити на слово «виконувати». Я була зациклена на цьому, як майстер біля верстата, який впахує, щоб устигнути виконати, а найкраще – перевиконати план.
Від батьків і оточення в мене склалися поняття і шаблони «правильного» життя, а моє прагнення до самостійності, образи на тих самих батьків, особисті комплекси та інші «стопери» в моєму мисленні склали шаблони моєї поведінки, яку я оцінювала як «неправильну».

Так мене й колбасило по життю: хочу когось «провчити» поводжуся як хочу, а значить – «погано», хочу сподобатися – поводжуся «добре». Тільки не завжди добре – це добре, а погано – погано. Та й поки я чинила так, я забувала жити, як мені хочеться насправді, керуючись своїми внутрішніми відчуттями. Мені моя ситуація нагадала бородатий анекдот про старого єврея, який перед смертю зізнався, що в гостях пив чай із 3-ма ложками цукру, а вдома з 1-єю, при цьому все життя любив із 2-ма. Звідки могла взятися енергія, адже вона вся йшла на оточення, на почуття провини, на «зачіпки» минулого.
І мені це показали. Спочатку м’яко, по-дружньому. А коли я «увімкнула» своє: “Ой, я знаю, що я погана, але ви мене всі тут пожалійте, а я ще більше буду себе принижувати і отримувати задоволення від вашої загальної уваги” – мені це дали зрозуміти недвозначно. Важко бачити себе справжню? Ні, не важко, важко, коли бачать мене такою оточуючі. Все, що я намагалася не показувати, всі ті сторони, які вважала негідними в собі – все вийшло назовні. Маски були зняті.
Я їхала туди, щоб їх зняти, хоча спочатку, можливо, до кінця цього й не розуміла. Я досі ще розпаковую матеріал, який мені дали на семінарі, навіть зараз, коли вже минуло 2 місяці і я пишу ці рядки, я відкриваю для себе нові смисли пережитого досвіду.
Тепер я бачу себе цілісною. Я навчилася себе відчувати. Нехай не завжди. Але це вже є. Я це роблю, коли потрібно ухвалити важливе рішення, коли я просто стою перед вибором, коли я в сум’ятті… Я зрозуміла, що йти за емоціями і за почуттями – це зовсім різні речі (а раніше здавалося інакше). Зараз сиджу на роботі й думаю, наскільки все простіше стало. І не потрібно «намагатися», а навпаки – розслабитися, довіритися. І як співається в пісні Олександра Кашина, яка стала для мене гімном моєї поїздки: «Соберусь, ударю в струны, все узнаю наперед, предназначенные руны вечно врут, не врет лишь голос твой.»
Наташа (Лисиця Не-Лисиця, Вовчиця Не-Лис), дівчатка, дякую вам усім велике-велике, і сподіваюся, що найближчим часом зустрінемося.

З любов’ю ваша Альона (Кохана Дівчинка)