відгуки про кемп літо 2009

Людмила Олійник

люди

Уже тиждень минув, відколи повернулися з Хоцьких (чи Хоцьок, хто його знає, як правильно відмінюється назва цього непримітного села за понад сто км від запиленої столиці). Таких вимираючих сіл дуже багато, на превеликий мій жаль, на території нашої найгарнішої країни. І ніби ціле життя відійшло в минуле – такої насиченості подіями та новою інформацією був цей «зліт» за моїми відчуттями. Що можна виділити, питаєте? А не виділяється ось нічого! Усе цілісне. І все було ду-уже невипадково! День перший. ВІД’ЇЗД І ПРИЇЗД. НОВЕ ЖИТТЯ – НОВІ ІМЕНА, Почався він із моєї ранкової поїздки на місце збору до Києва на якихось незрозумілого походження «Жигулях» (чи то крадених, чи то взятих покататися), з ще незрозумілішим чи то п’яним, чи то обкуреним (а може, і те, й інше разом) молодим хлопцем-водієм, який напередодні ще й прийшов із «місць не таких віддалених». Причому цей колоритний зразок людської безбашенності з’явився за пару хвилин після моїх мрій — дістатися з мого села до міста якомога швидше й зручніше з моїм важезним рюкзаком. І зник так само раптово, як і з’явився, після нашого благополучного прибуття до Києва. Потім було продовження у вигляді своєчасного (!) від’їзду на замовленій маршрутці. Потім – спостереження за пересуванням нашої «групи товаришів» у вантажівці лісом (мені й тут пощастило – вдалося проїхати цю ділянку шляху, сидячи в комфортному авто) і чекання чогось чудесного, як у дитинстві чекаєш на подарунок до Нового року. А потім …усе й почалося! 🙂 Було цілком неймовірне за красою місце з піщаним урвистим берегом, безмежною гладінню води, духмяними соснами, сонцем і небом і відчуттям цілковитого щастя від того, що я нарешті тут. Дещо псував факт прибуття наявність іншої компанії на не надто великій відстані від нас, але на це я звертала увагу лише спочатку. Потім стало ніколи морочитися на такі дрібниці. Взагалі, напевно, не вийде написати короткий відгук про подію, що відбулася (саме так!), у моєму житті — забагато всього було. І я справді не знала себе такою, якою впізнала на цьому кемпі. Не могла навіть подумати, що так важко здерти із себе маску соціуму й вигадати нове ім’я. І про те, як багато кажуть очі незнайомої людини, коли працюєш із нею в парі в якійсь практиці. І як чіпляються люди за відчуття власної важливості й із завзяттям відкидають пропозицію відпочити від нього. І наш перший день, що закінчився за північ успішним перейменуванням усіх прибулих, був настільки наповнений подіями, що в звичайному житті їх вистачило б на тиждень, а то й більше. Адже приїхати, обрати місце для табору, поставити намети, скупатися, приготувати нехитрий обід, зібратися в колі з думками про свої цілі , дізнатися ближче людей, з якими доведеться зробити так багато відкриттів і пережити так багато приємних і не дуже моментів, вигадати нове ім’я собі й підтримати (або відкинути) прагнення одноплемінників назватися саме так, а не інакше, і ще купа інших подій – погодьтеся, це був дуже насичений день! День другий. ПУСКАЄМО КОРІННЯ. А наступного ранку я прокинулася в неймовірному стані ніби «між» землею та небом – ночівля в наметі та шум прибою остаточно зрушили «точку складання». Навіть не втямила спросоння, що ще лише 4.30 ранку й необхідно бути присутньою на ритуалі Агні-Хотри. Це теж було відкриттям (і гній, виявляється, можна їсти, якщо його правильно приготувати! ) Ну а з їжею на кемпі взагалі незрозумілі речі відбувалися: то хотілося їсти просто неймовірно (напевно, коли сильно нервувала в сліпий день), то не хотілося взагалі нічого – так багато було інформації для «перетравлення». Головне, що з’явилася абсолютно залізна впевненість у тому, що з голоду мені померти досить важко буде, бо життя неймовірно щедре! І насправді дуже мало було потрібно їжі й пиття – цілком вистачало якоїсь невибагливої кашки, кухля чаю та пари яблук із сухарем. Так, а що можливе життя та їжа без солі – стало великим одкровенням для мене! Наскільки менше організму потрібно води в цьому разі й наскільки менше втомлюються мої ноги, бо немає набряків! І ще – наскільки виділяється смак кожного складника страви продукту (помідора, огірка, зелені, хліба, моркви тощо). Єдине, чого мені бракувало – якоїсь упорядкованості в кухонних продуктах і предметах, бо не було взято окремого намету під ці речі, і вони періодично «випливали» в різних місцях нашого табору, змушуючи витрачати на пошуки час, якого й так не вистачало на «перетравлення» того, що відбувалося. Ну, та що я – про кухню та про кухню, як удома, прямо! Напевно, все ніяк не можу відпустити свої «організаторські» метання перед від’їздом…Тепер – про море! Ще одне відкриття, яке мене вразило: виявляється, навіть створене людиною, «штучне», так би мовити, море поводиться так, що абсолютно нічим не відрізняється від справжніх морів. На ньому буває цілковитий штиль, коли хвилі лише ледь пошепки перемовляються, буває прибій, коли хвилі шумлять, м’яко накочуючись на берег, а буває справжній шторм, коли білі «баранці» на гребенях хвиль наводять на думки про корабельні аварії ! Погода під час нашого кемпу – це взагалі окремий розділ. Усі погодні явища відбувалися ніби на замовлення про зміну декорацій у театрі й сприяли лише максимальному злиттю людини та природи, стаючи нашими союзниками й водночас демонструючи свою міць. Так, напевно, недарма після приїзду було проведено обряд «пускання коріння» на новому місці. Виглядало це так: покладені на спорудженому нашою «вожатою» (у миру Наташею Валицькою) вівтарі підношення були запропоновані кожним членом нашого племені духам і стихіям, що мешкають у тих місцях. Взагалі було досить складно включитися в новий розпорядок дня: ранковий біг сили й хода сили здавалися дуже простими діями, але витримували цей обов’язковий ранковий ритуал далеко не всі з нас. Та й техніка пробіжки («пильна релаксація», так її було названо) – іти один за одним «стопа в стопу», розслабляючи тіло – була абсолютно незвичною для мене .Спосіб дихання теж був новим. А ліс і море налаштовували зовсім не на спортивний лад! Але ми стоїчно боролися зі своїми колишніми настановами, наводячи трепет на навколишніх відпочивальників – підйом о 7 ранку, пробіжка-проходка, купання оголеними (це, звісно, не одразу в усіх вийшло ) і чудовий сніданок, приготований на багатті (ну ось, знову про кухню!). І поступово закам’янілі уявлення про те, як себе поводити, коли починається новий день життя, стали розпливатися, відчуття та емоції стали пробиватися назовні й дозволили прочути весь кайф від навколишньої краси та від того, що є її частиною. А ще для якнайшвидшого включення в процес об’єднання племені дуже добре спрацювала практика горлового шаманського звучання в колі: усі звучали певними «звуками стихій», запускаючи потік енергії вібраціями своїх голосів. Щоправда, мене раз у раз «вимикав» сусід – чоловік, який дуже старанно підвивав на найвищому звуці, і я ледве стримувалася, щоб не повалитися від сміху за найближчим деревом. Ну, у будь-якій практиці в мене можуть виникнути якісь недоробки, я ж іще тільки вчуся! Після справжніх «боїв» за нове ім’я, що тривали до пізньої ночі першого дня, довелося дуже посилено поворушити уяву, що застоялася за довгі роки забуття, й виготовити другого дня собі амулет. Вона (уява) вже була неабияк стурбована призабутими з дитинства заходами – вигадати щось таке й назватися гарніше та незрозуміліше, наприклад, «Боягузливою вовчицею» чи «Сяючою порожнечею» (добре, хоч рада племені такі викрутаси не схвалила). Були, звісно, серед одноплемінників і відчайдушно скромні, які все ж вибороли ім’я, що йшло цілком урозріз із процесом : «Без імені» (потім, звісно, було незвично так гукати людину, та й їй якось не по собі було). Я вирішила назвати себе дуже примітивно, без надмірностей: «Просто Живуща» (про що наступного дня вже пошкодувала. Не думала, що все буде так серйозно). Ось і з амулетом усе було всерйоз, як у дитинстві: пішли в хід підручні матеріали – гілки, каміння, мушлі, а також вдалося роздобути шматочки шкіри та шнурки в добрих одноплемінниць і вождя (чи вождихи ? ) племені – Білої Слонихи. Амулет народжувався уривками – доводилося брати активну участь у практиках знайомства із собою та з членами племені (практика запитань і відповідей «Хто ти?») і пробних ходінь лісом із пов’язкою на очах (такий собі міні-«темний ритрит») .Причому мої відчуття від таких ходінь не були схожі взагалі ні на що пережите раніше в житті – я ніби потрапила в декорації якогось трилера. Ясне відчуття того, що я перебуваю в підземеллі, і що мене з моїм поводирем хтось переслідує, ледь не змусили мене бігти стрімголов і скинувши пов’язку. Світ змінився до стану інопланетного оточення, усе було на дотик цілком незнайоме й таємниче. І яким щастям для мене (та й не тільки, на мою думку, це було спільним відчуттям) пролунав сигнал ведучої про кінець практики! Як по-новому сприймалося світло! Побічним ефектом нашого заходу виступили спроби величезних лісових мурах «з’їсти дощенту» мого гігантського (на зріст) поводиря – Птаха Фенікса. Це коли він зав’язав очі, а я його «вигулювала» лісом. Ну чомусь усі мурашині траси опинялися на нашому шляху! Але Фенікс – він на те й Фенікс, щоб, тихенько лаючись і обмітаючи злющих «звірюк» зі своїх напівв’єтнамками взутих ніг, усе ж залишитися живим, і на додачу страшенно задоволеним проведеним процесом. Після розкішного обіду на свіжому повітрі біля води прийшло дуже приємне відчуття розслаблення. Захотілося повалятися на піску, послухати шум вітру та шепіт хвиль.… Але спокою не давало мені моє нове ім’я – чомусь воно не в’язалося з моїм внутрішнім станом сьогодні. Ні, хіба можна бути Просто Живущою в такому чудовому світі? Я ж не трава, не якась дерев’яка, щоб не відчувати жодних емоцій з приводу того, що відбувається! І стало в мені рости бажання чимось іншим назватися. Подумавши трохи, побувши в стані блаженства на березі моря, вирішила я було взяти собі ім’я «Приймаюча Все». Сходивши з цією думкою поплавати, я зрозуміла, що знову воно якесь розпливчасте, як рідкий кисіль на тарілці. Чого це я таке зібралася приймати? А раптом хтось (ну не мої одноплемінники, звісно! ) вирішить у мене метнути щось важке? Настрій у нього буде, може, такий сумний! Тож і таке приймати?! Ні-ні вже, я поки не настільки просвітлена! І тут – чи то під впливом теплого сонечка, чи то через вдячність мого нагодованого організму – упіймала я таке відчуття насолоди життям, що нове ім’я буквально випливло в мене перед очима. Так я ж отримую стільки задоволення зараз! Ось воно: я тепер буду жінкою, Що Отримує Задоволення! Уф-ф, ну й нелегко ж це – бути кимось у цьому житті! Та ще й висловити свій внутрішній стан зрозуміло для себе й для «сестер» і «братів», що живуть поруч.
І ще кілька слів про внутрішній стан. Істина, що зовнішній світ – відображення нашого внутрішнього світу, іще раз (навіть не раз!) підтвердилася на цьому кемпі. Оскільки люди в нашому племені зібралися дуже різні, з різним розумінням того, що відбувається, і відповідно з різними реакціями на нього, то навколишній світ раз у раз «підкидав» нам «відображення» чиєїсь поведінки. Наприклад, компанія з трьох голосно сміючихся одноплемінників «притягла» до нашого табору дуже схожих галасливих сусідів, до того ж іще й «сильно поважаючих» дружбу з пляшкою. А у відповідь на конфлікт через чергу закопування в могили – з’явилася пара занадто впевнених у правильності своїх претензій на нашу територію киян. Добре, що ситуація тут-таки й розсмокталася, обійшлося без «оборонних прийомів» з боку чоловіків. Пізніше, коли ми сиділи виключно в жіночому колі, обговорюючи свої суто жіночі теми, до нас під’їхала машина, з якої вийшла дуже красива жінка, і чомусь назвавши нас «хлопцями», запитала, чи не зустрічалися нам тут її друзі-подруги. Загалом, усе навколо нас буквально прагнуло приєднатися й узяти участь у нашій «дії», щоб зробити її ще змістовнішою – і погода, і люди. Але нам вдалося досить мирно співіснувати всі сім днів і з нашими сусідами, і з природою, причому всі події відбувалися вчасно (і дощ, і шторм, і сильний вітер, який зробив наше узбережжя безлюдним на час наших практик). А щодо амулетів, то ввечері я отримала кілька уроків того, як можна красиво обіграти цілком непримітні предмети: кору дерев, мушлі, пір’я, каміння…Головне – ПОБАЧИТИ у звичайних речах їхню незвичайну суть і запросити їх на роль свого друга. І було здійснено майже всіма одноплемінниками неймовірне перетворення буденних корінців-пір’їнок на такі твори , що дух перехопило… День третій. ПЕРША СЛІПА ДОБА. Прижившись на новому місці, плем’я розпочало свій третій день. Для деяких він став першим «сліпим» днем, для мене – «днем кухні». Тобто довелося, окрім усього іншого, готувати їжу для одноплемінників і водночас намагатися не випасти з процесу. Це було досить складно, бо поки зазираєш у казанок – поруч відбувається якась дія, і тут доводиться зрозуміти, що ти в ній не береш участі! А це вже сумно…Втішала, однак, наявність другої «сквів-черговою» на ім’я Ясне Життя та посильна допомога чоловіків племені. А взагалі займатися господарськими питаннями мені було вкрай важко, бо губився зв’язок із чимось дуже важливим для мене-людини. Народ тим часом старанно опановував науку бути «неповноцінним», тобто ніби таким, що не має зору. Ті, що залишилися зрячими, раз у раз спохоплювалися й згадували, що на них лежить відповідальність за цілісність «сліпців», і заходжувалися допомагати їм і так, і сяк: то голосним криком коригували траєкторію руху заблуканого «сліпого» небораки, то підкладали більше їжі в миску (ніби це могло сприяти якнайшвидшому одужанню), то допомагали вибрати відповідний одяг. До слова, про одяг: удень похолодало, і пішов досить сильний дощ. Половина «потерпілих» і поводирів сховалася в наметах, щоб перечекати негоду. Частина племені вкрилася під «продуктовим» навісом і спостерігала таку картину: чоловік з ім’ям Птах Фенікс вивів прогулятися свою «сліпу» подругу – дівчину Летючу-В-Ціль. Вона явно нервувала з приводу свого вигляду й увесь час запитувала, якого ж кольору на неї одягли дощовик? Їй чомусь здавалося, що він має бути бузковим, але поводир старанно її запевняв, що він блакитний і вона в ньому чудово виглядає. Дівчина не здавалася й стверджувала, що почувається вона ну точно як у бузковому, поки всі зрячі, що спостерігали цю картину, хором не сказали, що справді, бузковий колір у її вбранні присутній, і вона в ньому казково гарна! Тож ось спробуй тепер здогадайся, за яким принципом люди розрізняють кольори – очима, що «НА голові», чи тими, що «У голові»? Мені ж усе-таки вдалося отримати цього дня приголомшливий досвід упізнавання людини, не бачачи її, лише на дотик, за руками визначаючи, хто переді мною. Перед цим ми всі дружно стали «сліпими», наділи пов’язки й «ловили слона» (тобто Слониху ). Причому рухатися наосліп мені вдалося лише тоді, коли я змістила свій «центр відчування» з голови в живіт. А гаму відчуттів і переживань під час знайомства з руками людини наосліп я можу порівняти лише з реакцією першовідкривача якоїсь невідомої землі. Як усе-таки багато втрачають деякі люди, оминаючи увагою тілесне спілкування! Про це я зараз можу написати цілу книжку, в якій закликала б усіх навчитися обмацувати й відчувати людей, що потрапляють у ближнє коло. Дізналися б набага-ато більше, ніж під час звичайної бесіди чи сексу ! Помедитувавши на тему «внутрішній Чоловік і внутрішня Жінка», зробивши при цьому низку відкриттів, до кінця дня і «сліпі», і «поводирі» виглядали втомленими. Почалися нарікання на гірку долю позбавлених здоров’я. Тому ще до вечері «сліпі» прозріли й радісно заметушилися біля багаття. Завершував такий напружений день ритуал питва матэ, під час якого я знову відкрила дуже багато невідомих мені понять: що таке матэ, як його збирають і готують, як правильно наповнювати калебасу й як п’ють матэ. Цікаво, що взаємозв’язок чоловічого та жіночого начал був присутній і в цьому ритуалі (калебаса, виявляється, уособлювала жіноче лоно, а – так би мовити, предмет чоловічої гордості). Після «прийняття на груди» такого чудового напою народ племені ще довго не міг розійтися спати. А може, це було ще й тому, що наступний день погрожував стати серйозним випробуванням «сліпотою» для найзагартованіших у суворих битвах із соціумом членів племені – мене (Тієї, Що Отримує Задоволення), мужнього великого Птаха Фенікса, вкрай енергійного й яскравого чоловіка – Райського Острова, двох наших молодих одноплемінниць – Ясного Життя та Грайливої Хвилі, а також нездійсненої Боягузливої Вовчиці (тобто жінки на ім’я Узяла Слід). Але за всіма законами природи і цей день добігав кінця, і мені не залишалося нічого іншого, як заповзти в свій намет і надіти пов’язку на очі (це для цілковитого входження в роль «сліпого»). Як виявилося під час практики першого «сліпого» дня, те, що людина має якийсь фізичний недолік, жодним чином може не позначатися на її стосунках із суспільством, якщо адекватно це сприймати. Такі люди просто бачать життя з іншого боку й взаємодіють із ним по-іншому, не так, як абсолютно здорові. У чомусь вони його й відчувають краще…Я подумала, що іноді (і навіть досить часто) відбувається гра з почуттям провини, коли здорові люди кидаються на допомогу не зовсім здоровим, щоб здебільшого «спокутувати» свою провину за своє здоров’я (!) Абсурд? Та ні, це життя. І, як видно, мало що змінилося з того часу, як Ісус сказав калікові, що лежав біля води й чекав на появу «чудесної» брижі на її поверхні: «Встань, візьми постіль свою й ходи!». Люди часом люблять перетворити цілком пристосовану до життя людину на каліку, щоб мати можливість пограти в «рятівника й жертву». День четвертий, або Я В КРАЇНІ СЛІПИХ. Чи то через пережиті хвилювання за «сліпих» побратимів, чи то відчуваючи загрозу через перспективу бути «незрячою» цілий день, спала я цієї ночі погано. Під ранок наснився мені сон, у якому мій одноплемінник, усміхаючись, виходив з-під землі, відкриваючи при цьому якісь порослі травою двері й запрошуючи мене «пірнути» в печеру, яку він щойно залишив. Спробувавши розплющити очі й виявивши, що на них пов’язка, я одразу згадала про свою «гірку долю». Вибравшись зі свого «ганчір’яного житла», я вирішила одразу кликати когось на допомогу: було цілком виразне відчуття, що я – на урвищі, і варто мені зробити хоч би крок…Але, слава Богу, одноплемінники не дрімали й одразу направили мене прямісінько на пробіжку. Довелося бігти, вчепившись намертво в плече зрячого «брата», що йшов попереду. Зі мною відбувалося щось неймовірне: спочатку здавалося, що світ стиснувся до розмірів траншеї зі стінками з дощок, вона стає дедалі вужчою й вужчою. Потім, коли зі стежки звернули в ліс, мені уявлялася місцевість із величезними горами й западинами, причому я знову опинялася на урвищі! (Пізніше, під час обговорення, мені пояснили, що так я сприймаю своє життя та себе в навколишньому світі. Ага, є над чим попрацювати!). Звична картина світу зникла! Мозок розгубився й навіть перестав давати команду рухатися деяким кінцівкам (коли почалася практика масажу своїх сусідів по колу, я чомусь не користувалася правою рукою). Повернення до табору здавалося немислимим – дорогою всі коряги й ями були моїми. Дошкутильгавши до сніданку, я не могла повірити своєму щастю. Але тут мозок зазнав ще одного випробування: як можна щось з’їсти, якщо не видно, що це і скільки його? Сніданок перетворився для мене на справжнє катування: каша в мисці ніяк не закінчувалася, а все, що ще могло бути з’їдено, виявилося невидимим, доводилося терпляче чекати своєї черги отримання якогось «бонуса» у вигляді фініка чи сухаря від зрячого одноплемінника. Цілковита безпорадність потихеньку почала мене дратувати, і я зраділа, коли ритуал ранкового споживання їжі закінчився. Блаженне валяння нашої групи «сліпих» на травичці перервав заклик знову піддатися випробуванням у лісі. Цього разу довелося нареготатися до сліз: ми будували «фігури», або, за виразом Райського Острова, «грали в Бабу Куцю». Тобто спочатку «сліпі» мали повторити якомога точніше положення, яке приймав зрячий побратим (або посестра ), а потім узагалі всі перетворилися на «сліпих» і продовжили групову творчість із дзеркального відображення. Захват від цієї практики передати словами неможливо: ми ніби повернулися в дитинство! Обмацування й обмірковування запропонованих для відтворення комбінацій із людських тіл повністю захопило всіх учасників, і що мені було незвично – я легко поступилася своєю роллю «вічного лідера» іншій жінці. Виявилося, так навіть простіше жити! Потім почалася практика «Знайди свого», що цілком змінила моє уявлення про чоловічу та жіночу складові особистості. Нам усім (а всі були «сліпими» на той момент) було дано можливість визначити, з ким нам комфортніше в нашому житті – із чоловіком чи з жінкою. З власного досвіду я вже знала, що з чоловіком мені, звісно, буде зручніше, тому, обираючи з двох людей, що стояли на галявині, – чоловіка й жінки, я думала залишитися біля чоловіка. І натрапивши спершу на жінку, я якось не наважилася зупинити свій вибір на ній. Але після нетривалих пошуків «надійного й відповідального» та обмацування його в очікуванні отримати заспокоєння, я раптом зрозуміла, що не дуже й хочу залишатися з ним поруч. І одразу метнулася назад, до НЕЇ! А біля неї вже й натовп утворився! Ось, виявляється, як цінна Жінка – і не силою своєю, а чимось іншим, невимовним словами. Потім уже, під час обговорення, сама та, яку обирали, зізналася, що страшенно перейнялася через перспективу «залишитися на самоті», не бути обраною ніким із нас. Але раптом вирішила відпустити ситуацію й просто стояти. Тут на неї всі й навалилися! До чоловіка, до речі, «прибилася» лише одна людина…
Непомітно підійшов час обіду. Повернувшись у табір, плем’я кинулося купатися. У воду понеслися всі – і «сліпі», і зрячі. Причому не побоялися роздягнутися догола: «сліпим» було все одно (вони ж нічого не бачать, отже, й оцінку інших не сприймають), а зрячі – це колишні намедни «сліпі», вони вже так плавали, і нічого страшного з ними не сталося. Сусіди наші, щоправда, були дещо стривожені таким поворотом подій і навіть спробували нав’язати своє товариство деяким нашим сквам. Але всі їхні спроби були перервані появою відважної команди голих воїнів племені. Я б ніколи не подумала, що вид оголених людей може посіяти таку паніку в таборі пляжників, які прикрили для годиться (точніше, для «невидимості» ) найінтимніші місця шматочками тканини! А взагалі купання голою й до того ж «сліпою» виявилося для мене дуже навіть приємним. Я б сказала, що подібне розслаблення я відчувала, коли плавала вночі без купальника, будучи при цьому не цілком тверезою. Обід цього дня видався мені воістину королівським: перелік страв було оголошено черговими, і я попросила весь асортимент присунути ближче до моєї миски. «Прогулявшись» по черзі всіма наїдками й відчувши їхній неповторний смак і аромат, наша «сліпа братія» приготувалася вальяжно прилягти й поговорити на звичні (швидше для пенсіонерів) теми. Почувалися ми всі приблизно однаково: ніби в будинку для літніх людей нас помили, нагодували й залишили на стільчиках біля стіни подрімати до наступного годування. Я явно відчувала якусь непотрібність і самотність. Потихеньку наповзало роздратування від своєї безпорадності. І тут…я раптом подумала про свою маму…вона ж теж дуже погано бачить у свої 82 роки. І їй уже досить важко здійснювати якісь звичні для здорових людей дії. А я все ніяк не могла зрозуміти, чому для неї це є такою проблемою, усе мені здавалося, що вона вміло прикидається, щоб витягти з мене ще одну порцію уваги , і страшенно мене це бісило…Ну ось і випала можливість випробувати на собі всю «принадність» її теперішнього стану – стану постарілої та не цілком здорової людини. За цей досвід я б висловила окрему подяку Білій Слонисі, бо в звичайному житті навряд чи коли потрапила б добровільно в таке становище. А за допомогою нашої вожд…не знаю, як правильно – ось так, одразу, я «пересунула» себе на 40 років уперед і стала на одну дошку зі своєю мамою.…Ще один переворот у світогляді, ще один інсайт.…Але не встигла я розвинути цю тему в бесіді. Нас знову потягли в ліс. Цього разу належало зайнятися творчістю: виліпити наосліп із глини все, що могло спасти на думку й бути виготовленим руками. Мені дали два шматки, сказавши, що вони різного кольору. Я заходилася було розминати цю вологу масу, вважаючи, що буде досить просто щось виліпити, але не тут-то було! У голову не йшла жодна путня фантазія – чи то від утоми, чи то від переповнення іншими думками (перед глиною в нас була медитація на тему «Тварина сили», під час якої я почала бачити цілий зоопарк). Один зі шматків глини був великим, інший менший, і я справедливо розсудила, що великий шматок я пущу на якийсь «монументальний» твір (на кшталт величного образу мого близького й коханого чоловіка, якого я так прагну бачити поруч із собою), ну а з другого змайструю компактне «гніздо кохання» для спільного нашого з чоловіком проживання. Взявшись до роботи, я виразно відчула, що глина не дуже піддається моїм рукам, і мій супер-чоловік у прямому розумінні слова «народжувався в муках». Якось прилепивши до незрозумілого тулуба різні за розміром кінцівки й цілком непропорційну голівку на могутній шиї, я в засмученні спробувала було взяти реванш і виготовити шедевр домобудування, але й тут на мене чекало цілковите фіаско! Глина ніби жила за своїми законами, вона не бажала тупо підкорятися діям цілком чужої їй стихії – мене! Ми з нею не налагодили контакт, не ввійшли в резонанс, так би мовити, і тому вона хотіла зберегти свій первісний стан і вперто мені опиралася! …У мене не вийшов дім. Помучившись іще деякий час, я вирішила облишити марні спроби стати зодчим і нашвидку скотила довгу «ковбаску» з глини, загнувши її потім кренделем. Назвала цей «твір» «Вільним серцем». Думаю, що друга спроба потоваришувати з глиною буде в мене успішнішою, і я зможу втілити свої найсміливіші фантазії! Я ж уже дещо засвоїла з правил поведінки з цією «стихією». Остаточно засмутившись від своїх невдалих творчих потуг, я за допомогою зрячої сестри на ім’я Та, Що Знайшла Любов віднесла свою «ляльку вуду» та серцевий «крендель» до свого намету й поклала сохнути в затишному, захищеному від сонця й дощу місці. Так приписувала чинити технологія виготовлення виробів із глини. Нескінченний «сліпий» день тривав, і нас знову повели в ліс. Внутрішньо завиваючи й прохаючи пощади, я знесилено «трюхикала» в колоні за своїм зрячим поводирем. Нам належало ще кілька практик, однією з яких була «Родинний човен». Саме вона мене й доконала. Розбившись на трійки, потрібно було по черзі побувати в ролі стариків, батьків і дітей. Причому посаджені ми були так, щоб, притискаючись одне до одного, могли відчувати всі «покоління» – і наймолодше, і середнє, і найстарше. Я при цьому знову потрапила в якусь «яму», як мені здалося. І вся роль «бабусі» звелася в мене до того, щоб «не скотитися в прірву» (за моїми відчуттями). Я ледве дотерпіла до кінця цієї практики, дике роздратування охопило мене, хотілося негайно встати й піти з цього місця…цікаво, що таке саме відчуття на місці «бабусі» зазнала ще одна жінка – Летюча-В-Ціль, яка теж «пливла» в нашому човні. Зараз я думаю, що, може, це місце було таким «дратівливим», чи що. Як у Кастанеди, воно ніби відбирало сили! Чи варто казати, що я з нетерпінням чекала кінця своїх мук і не могла до пуття включитися ні в обговорення, ні в процес збирання дров для багаття. Хоча практика насправді була найсильнішою, і описувати свої висновки після неї я могла б не один день. Зрештою, і цей день добігав кінця. Після вечері ми зняли пов’язки, і я відчула, наскільки змінилося все за ці доби. Накотилася важкою хвилею втома, боліли з незвички очі. Обличчя знайомих людей виглядали цілком по-новому. І дуже радісно було від того, що повернулося таке звичне відчуття – ілюзія «контролю ситуації» . Усе-таки мені ще важко довіряти цьому світові, і це сумно. Я не можу поки розслабитися й «стати доступною» тій силі, яка так явно мене оберігала й підтримувала весь цей день, та й усе моє життя, мабуть. Примітно, що коли ми сиділи й обговорювали пережиті події в нашому колі, сусіди наші вирішили скрасити своє хмільне дозвілля прослуховуванням музичних творів народних авторів. З їхнього автомобіля гримнула радісна пісня про кабана, який «кричав на все село», бо його хотіли заколоти. Уже не знаю, чим була навіяна така тематика «твору», але якось вона не в’язалася з нашими процесами. І хоробрий чоловік Райський Острів чомусь дуже легко поклав край цьому «концерту», просто підійшовши до сусіда й попросивши його почекати з «дискотекою». Сусіда перейнявся нашими проблемами й «наступив на горло» своїм бравурним виконавцям. Терпів він на диво довго, поки зовсім не стемніло, і ми не почали розходитися. Потім тихенько підкрався до Райського Острова й, чемно перепрошуючи, запитав дозволу на продовження свята, на що Острів дав свою згоду. Музика після цього в сусідів звучала дуже тихо, а ми веселилися з цього приводу досить довго.

День п’ятий. МОГИЛИ ТА ІНШІ ЦІКАВІ РЕЧІ…