Звіт Едмунда Щебальського про круготур – пригоди автоальпіністів у Туреччині
Переклад з російської Читати в оригіналі →
5 речей, які справили на мене враження в Туреччині
1. Вода та її застосування
Багато води.
Вона тече звідусіль: з гір, пагорбів, труб, шлангів, кранів. Ріки, озера, водоспади, струмки, джерела тішать око розмаїттям і наповнюють силою в спеку. Від спраги померти складно: на кожному кроці – джерело або поливна система. Воду не економлять, крани за собою не закривають. Із вечора й до ранку працюють системи зрошення полів, теплиць, газонів, клумб, парків.
На дорогах кожні 10-20 км красиво оформлений бювет із джерельною водою. Подекуди на узбіччях стоять самомийки для машин, схожі на заправні журавлі для паровозів. Із цих труб вода ллється безперервно. Безліч фонтанів, навіть примітивно змайстрованих місцевими жителями глухого села зі звичайної металевої труби з парою отворів.
Всюдисущий Чай.
Його п’ють зі скляного тонкостінного посуду, схожого на келихи. Цукор плюс льодяники вприкуску. Слово tea не сприймають, реагують на «чай». Готують у тенах і на міні-буржуйках, у які вбудовують два чайники: нижній для окропу і верхній – для заварки.
З кавою, навпаки, складно. Кав’ярень немає, слова «coffe» немає в лексиконі. У великих містах знають «туркіш кахвесі» й дуже довго готують досить бридкий на смак напій у кількості 50 мл – зате, як і належить при турецькій каві, подають зі склянкою крижаної води 🙂
Водна гігієна
У туалетах немає паперу – зате виведено кран, а під ним стоїть ковшик для підмивання. Висушування промежини серветкою не передбачено – вологу вбере шкіра! У готелях і на деяких заправках трапляються унітази, і в них вмонтовано сопла, що подають воду для підмивання, як у біде. Такий собі варіант 2 в 1.
Перед кожною мечеттю – крани для миття ніг. Вода в них питна. У будь-який момент можна зайти до будь-якої крамниці, ресторанчика, будинку й попроситися до туалету. WC не розуміють, відгукуються на «туалеті». Душу як такого немає, словом «душ» позначається процес купання у водоймі – басейні, річці, озері, морі.
Моря
Їх багато, і всі вони дрібні, тобто пострибати у воду нереально. Турки не плавають, а лише хлюпаються – їх влаштовують такі моря. Або моря формують культуру, де плавати не треба.
Середземне – для російських туристів. Воно дуже тепле й огидно гірке, перенасичене сіллю настільки, що роз’їдає очі та шкіру. Турки постаралися зробити узбережжя лубково-барвистим і напхали дешевими атрибутами поп-культури. Схоже на зоопарк або знімальний павільйон.
Чорне – для своїх. Воно комфортної температури й виглядає брудним порівняно з іншими, зате вода – як вода, можна пірнати з розплющеними очима. Тут менше шоу, більше любові до здоров’я та релаксації в ландшафтно-паркових зонах. Є доріжки для бігу й тренажери по всьому узбережжю.
Егейське – для Європи. Чисте й прохолодне, нагадує Грецію, Францію, Іспанію. Маленькі селища, дикі пляжі, незаймана природа.
Мармурове – для судноплавства й лову риби. Промзона, селища й містечка тиснуться, дороги звиваються в джгути. Тісно, шумно, брудно. Вода не отруйна, але багато морських їжаків і зірок.
Ще є озера-моря: Ван – солоно-гірке, в якому ми купалися, і Туз, Бейшехір, Евірдир, Бурдур, Аджиґьоль, куди ми не заїхали.
2. Гостинність
Щедрість
Пригощають чаєм – скрізь і в будь-яких кількостях: на вулиці, в кав’ярнях, на заправках, у крамницях, на ринках. Незалежно від того, купуємо ми щось чи ні. Так само з оливками, джерельною холодною водою, хлібом і прянощами.
Замовили шурпу (суп такий) – нам принесли відро хліба, два глечики лимонаду й піднос салату. Чай також не входить у вартість замовлення. В іншому місці попросили тарілочку з медом у сотах – нам поклали домашнього масла й знову поставили відро хліба.
Дітям на кожній заправці дарували то кекси-шоколадки, то пляшечку фанти.
Поки ми сходили на Арарат, решту нашої групи приймали в гостях у родині провідника, годували й розважали. Після сходження для нас організували пікнік із барбекю та овочами-фруктами.
У першому таборі на висоті 3200 м нас запросили на вечерю, щоб ми не парилися з готуванням їжі. Завжди можна було куховарити в їхньому наметі на їхньому балоні, що зекономило наш ресурс.
Доброзичливість
Усюди нам були раді. Незалежно від етносу – курди й турки, віку – старі й діти, соціальної ролі – продавці й поліцейські. Люди в місті й у селах здебільшого відкриті, усміхнені, привітні. Спілкуються емоційно, весело, легко.
Їм байдуже, як ми виглядаємо і навіщо приїхали. «Вер а ю фром? О-оо! Україна! Шевченко (футболіст, а не Тарас :))) Кличко бокс! Україна гут!»
Вони хваляться своєю культурою, яку шанують і підтримують. Із задоволенням показують пам’ятки.
На вулицях можна обривати з дерев черешні, лимони й апельсини.
Бажання допомогти
Коли ми намагалися знайти в Анталії єдиний центр спорядження (нафіга відпочивальникам газові балони?), продавці кількох крамниць запрошували нас в офісну частину «погуглити» й детально малювали дорогу.
Якось нам знадобився обмін доларів на ліри в неділю (банки зачинені, обмінників не існує взагалі), і нам підказали спосіб розрахуватися в супермаркеті та забрати решту в національній валюті.
У маркеті «Метро», де наша картка не канає, менеджер зателефонував приятелеві й виписав нам на аркушику його «айді», щоб ми змогли купити компакт-диски.
У чудовому містечку Фоча, де вітер не давав можливості користуватися пальником, нам приготували вечерю з наших продуктів у кав’ярні – попри те, що офіційно вона зачинилася годину тому.
Оренда авто
Ми взяли Renault Symbol 2009 року (у нього 70 000 пробігу всього-то!) в ідеальному стані на 14 днів усього за 2600 грн! (Я б витратив на ремонт своєї машини набагато більше після 5000 км пробігу) У страховку нам включили все: пошкодження, аварії, крадіжку, поломки. Ми не залишали жодної застави. Після заповнення форми замовлення на їхньому сайті мені передзвонили й підтвердили, що машина чекатиме на нас у призначений час. В аеропорту нас зустрів турецький чоловік із табличкою й провів до автомобіля. Допоміг упакувати рюкзаки, проконсультував з експлуатації.
Повернули ми побиту камінням машину з брудним засмальцьованим салоном, у якому діти їли й смітили рясно, на чотири години раніше за домовленість. Проте на нас уже чекав співробітник, який запитав: «кар із гуд?» Ми відповіли, що «верігуд», і зі сльозою на очах попрощалися з вірним срібним конем. Турок побажав нам щасливого перельоту й подякував за те, що ми не повністю доконали їхню машину, а скористалися послугами їхньої компанії :))
3. Дороги
Якість
Турецькі дороги чудові! У глухих селах мінімум двосмуговий асфальт – без ям і вибоїн :))) Майже скрізь на звичайних магістралях чотири смуги, розділені то канавою, то турнікетом, то газоном – зауважте, мова не про міста-курорти. Дике поле, пагорби-гори – і траса з квітучими олеандрами між зустрічними смугами.
Заправок багато різних. Усі якісні – європейського типу. Черг немає взагалі. Рідкісним машинам радіють як дорогим гостям. Ну так, бензин дорогий.
Ремонт і будівництво
Ми проїхали майже 5 000 км по периметру Туреччини, то заглиблюючись у гори й рівнини, то викочуючись на набережні. Приблизно кожні 20 км працює бригада автобудівників – чи то ремонтників, чи то прокладачів. У нас склалося враження, що Туреччину можна занести до книги рекордів за кількістю дорожньо-будівельної техніки й людського ресурсу.
Розмітки ідеальні. На небезпечних ділянках попереджають заздалегідь і по 3-5 разів. Скрізь стоять фішечки, стовпчики, знаки. Обов’язково блимають сифори на сонячній батареї. Якщо виїжджає самоскид або на дорозі обвал, є спеціальні люди з прапорцями й кружечками. Різнокаліберна потужна техніка трапляється на прямовисних скелях, навіюючи трепет: здається, екскаватор або каменедробарка ось-ось злетить із 40-метрового урвища, яке сама й підриває.
Ми подумали, що турки всерйоз готуються до ери автотуризму, оскільки (за спостереженнями за прокладанням трас, мостів, тунелів) через кілька років тут можна буде легко долати до 800 км за день і діставатися до будь-яких диких місць на звичайному седані.
Транспорт
Турки віддають перевагу мінівенам французького й італійського виробництва. Рено, Сітроени, Пежо, Фіати. Японців майже немає, німців мало. Китайських, російських, українських авто немає в принципі. Дуже мало турецьких. Зі старих машин у глухих селах на першому місці Рено – такі. Як ми пам’ятаємо з фільмів із Жераром Депардьє й Аленом Делоном.
Магістралями їздять повільно (90 так 90 – а ми летіли 140) і за правилами, а в містах – швидко (іноді 100 по необгородженій бруківці) і без правил. Під час обгону обов’язково блимають дальнім світлом. На світлофорах, щойно вмикається зелене, починають сигналити – раптом хтось відволікся :)) Паркуються де попало, евакуаторів немає. Часто виникають складнощі з проїздом неймовірно крутими й вузькими вуличками без тротуарів у великих містах.
Дуже багато фур, вони всюдисущі й сильно перевантажені. На узбіччях раз у раз розірвані покришки. Трапляються трактори як вид сільського пасажирського транспорту. Цілковито відсутні велосипеди. Про байкерів ніхто не чув. Старі в гірських селах віддають перевагу мопедам.
«ДАІ» – Trafic Policy
Ми проїхали 4 000 км без жодного ДАІшника! Перший і останній раз нас зупинили (я думав, за перевищення швидкості), перевірили документи, погралися з дітьми (їх турки боготворять) і побажали щасливого шляху. Ще раз нам гарячково махали червоними прапорцями двоє з дорожньої поліції, але ми визнали це шоу привітанням гонщикам і промчали повз.
Часто трапляються написи «радар», часто блимають світлодіодами знаки, коли ми порушуємо. І нічого!
4. Культура
Мечеті та намази
У кожному кварталі міста є своя мечеть. У кожному селі одна й більше. Різняться кількістю кам’яних ракет типу «Схід» при круглій будівлі, кольором (білі, жовті, зелені, сині), кількістю поверхів і напівсфер-куполів.
У мечетях суцільний рукотворний килим на всю площу підлоги (іноді до 600 м.кв.) – без швів!!! І порожнеча, і тиша. Людей немає.
На ракетах-мінаретах «матюгальники» на 4 сторони світу. З них кілька разів на добу хрипить голос муллі, що співає намаз. Турки не реагують – попри ритуальне колінопреклоніння й беззастережне припинення активності. У Трабзоні в мечеть убудований базар, і під час намазу торговці й вухом не ведуть – не те що українці, які хрестяться при вигляді церкви чи статуї й біжать на дзвін до найближчого храму молитися.
Незнання мов
В Україні «знавці» переконували нас, що в Туреччині майже всі говорять російською й володіють англійською. Це застосовно хіба що до готелів, стамбульського базару та лубкового туристичного антуражу середземноморських бухточок. Тобто до 5% Туреччини.
Турки не тільки не говорять – вони не розуміють англійської в принципі!!! А тим паче російської. Не дивно: англомовна культура відсутня як факт: ТБ, радіо, реклама, дорожні знаки, етикетки на продуктах підтримують лише «туркіш».
Ми спілкувалися дуже легко мовою жестів і емоційних реплік. При цьому мовлення не заважало розуміти одне одного. Наприклад, нам пояснюють дорогу або пригощають чаєм. Або розповідають про свою родину – все зрозуміло, і слова, що звучать незвично, незабаром виходять з уваги.
Фасади та глухомань
Турки викладають фасади мозаїкою. Як мінімум, яскраво розфарбовують і прикрашають малюнками. Бічні стіни й тил будівель навіть у великих містах здаються нетрями.
Дуже багато новобудов, в яких ніхто не живе. Ми зустріли на шляху ціле місто незаселених дев’ятиповерхівок, безліч зроблених під копірку дачних селищ, матриці приміських курортних будиночків, типові вілли – і все це пустує.
Зате в нетуристичній Туреччині достаток глинобитних хатинок, одноповерхівок, складених із каміння, халуп із пісковику. Побудувати собі дім у гірському селі просто й дешево. Часто такі будинки стоять сотню років і потребують капремонту – але мешканців не цікавить ні вигляд, ні міцність. Вони готові спати й їсти на килимах, а активний час проводити на вулиці в компанії приятелів.
Музика
Вона жахлива! Уся суцільно турецька, однотипна, тужлива. Навіть якщо присутній ритм, він не заводить – не та частота. Нам довелося об’їхати пів країни, щоб знайти супермаркет із нормальними компакт-дисками для магнітоли в машині. Радіо слухати нереально! Три диски, які ми купили, стали хітами подорожі – особливо запальна іспанська Con Mucho Gusto, що перекладається як «із задоволенням!»
Торгівля
У великих містах величезні базари. Таке враження, що торгують усі. І ніхто нічого не купує. Крамниці тріщать, надлишок товару.
Часто – особливо в курортній зоні – сувеніри, стилізовані під місцевий колорит, зроблені в Китаї. У туристичних місцях трапляються автентичні речі на кшталт розмальованих під матрьошок гарбузів.
У супермаркетах нетуристичного простору видно певну європеїзацію, проте продукти часто взяті з місцевих ресурсів. У дрібних містечках достаток сирів, оливок, шербету, горіхів – просто з городів, теплиць і полів. Чай продають гігантськими упаковками не менше 1 кг. Мелена кава – рідкість, як, утім, і розчинна.
У гірських селах легко купити сир, лаваш, оливки, айран. Посадять на мопед, відвезуть до господарів, дадуть продегустувати безліч видів.
Хліб печуть і продають в одному приміщенні, хліб лише білий, легкий, пухнастий. Його ламають на частини, роблять заглиблення й туди пакують овочі, м’ясо, сир. Або їдять скоринкою. Як ложкою (до речі, їдять руками й сидячи на килимах).
Туреччина лежить на перетині сучасних і давніх караванних шляхів. Звідси неймовірна кількість TIRів, кораблів і возів. Наслідок – добрі й прохідні дороги з урахуванням руху різнопланового транспорту, пороми й мости.
Чоловіки та жінки
Чоловік називається «Бай». Баї працюють у будівництві, сфері послуг і діловому просторі – скрізь, де є соціальна активність. Увечері баї сидять у харчевнях і п’ють чай. Обговорюють події дня, вирішують питання. Повільно, статечно, із задоволенням. Ходять в алладінах. Постійно курять.
Жінок не видно. Якщо жінка з’являється на вулиці, то в штанях і плащі, хустці або чадрі. Називається жінка «Баян». Баяни особливо не ховають облич, часто курять і вдягаються непомітно – або, навпаки, бридко строкато. Прикрас практично не носять, рідко, але густо фарбуються.
Молодь у курортних містах намагається косити під Європу. Виглядає це безглуздо. В решті країни молодь рівняється на шановних баїв і баянок і старців.
Тіло не оголюють. Купаються в одязі. У хамамі – лазні – всі чоловіки в довгих трусах, а жінки в сорочках. До речі, лазні й туалети для чоловіків і жінок рознесені в просторі.
Усі люблять дітей. Дитячих будинків не існує. Діти скрізь із дорослими – поза школами й дитсадками. Здебільшого з бабусями-дідусями. Народжують рясно, з радістю візьмуть у родину дитину, чиї батьки, наприклад, померли. Наших тискали, балували, носили на руках і годували ласощами.
5. Природа
Краєвиди
На відміну від реклами, яку транслюють біґборди й зомбоящик, Туреччина виявилася країною гірських хребтів. Їх понад двадцять. Висота не менше 2500 м. більша частина вершин – трьохтисячники. Гори різні й прекрасні, круті й похилі, кам’янисті й лісисті, зі сніжниками й водоспадами, туманами й чистими сходами сонця.
Особливо вражають Арарат і Памуккале. Гарні перевали, ріки, печерні міста. Тут словами переказувати нічого – краще дивитися й увібрати. Хоча б по фотографіях :))
У східній Анатолії – практично Кавказ, нагадує Приельбрусся. У північній частині – гірський Крим.
На кожному кроці – пам’ятки. То грецька культура, то оглядові майданчики. І на кожному підвищенні – турецький червоний прапор (як у СРСР, тільки що без молота – серп і зірка є).
Клімат
Неправда, що в Туреччині – спека. Так тільки на середземноморському узбережжі й на рівнинній частині. Часто в горах температура 15-25 (це коли на узбережжі 40-50). У араратському передгір’ї – дощі, вітри, пилові бурі. На висоті, звісно, зовсім не літо :))) Хоча пуховка не знадобилася (а ми її й не брали!)
Той, хто відкриває шлях – Езра Тнгоо
