Розділ 1. АНТАНАРІВУ. СТОЛИЦЯ. ВИД ЗВЕРХУ.
Строкатістю життя та руху на вулицях Антананаріву схожий на колоритну Індію.
Затори на дорогах, усілякий дивовижний транспорт, строкато скупчені торгові точки з рукоділлям, усілякий мотлох, м’ясом, фруктами.
І люди всіх статей і кольорів.
Мешканці Антананаріву – переважно молоді, які розмірено йдуть у своїх справах із кошиками на голові, дітьми на руках, немовлятами за спиною, збиваються в зграйки, фліртують із юними продавчинями – створюють атмосферу пульсації життя.
І справді, за останні 20 років Мадагаскар практично подвоїв своє населення. Демографічний вибух призвів до того, що вік середньостатистичного громадянина країни не перевищує 24 років.
Причину такого приросту й помолодшання населення наш гід Солофо пояснив тим, що в них поширена рання вагітність, особливо в селах. 14 років для дівчини вважається прийнятним віком для народження дитини.
Солофо – наш провідник.
Неймовірно колоритна його російська мова.
Особлива чарівність, коли іноземець говорить мовою 20 років, але закінчення в дієсловах та іменниках там не на місці. Все ж зрозуміло, і виправляти не хочеться. Виправити це – означає позбавити таку чудову оповідь малагасійського колориту. Ні рука не здіймається, ні язик не повертається, і я тихо розпливаюся в усмішці розчулення й захвату.
Солофо вчився в Радянському Союзі, звідси витоки знання мови, а далі вже – зі змінним успіхом і з нагоди. Він завжди радий російськомовним людям.
Солофо практично професор-орнітолог: за ним кілька статей світового значення про найрідкісніших птахів Мадагаскару
Усю подорож я дивуватимуся його такому щирому бажанню служити.
«Ось вам вода, Наташо, не з холодильника», моєму супутникові дає холодну: «Ось тут подивіться…», «Я подумав, для вас краще буде…» – пам’ятає такі дрібниці побуту своїх підопічних, про які вони самі забувають під враженням перебування в цій дивовижній країні.
Уважний настільки, наскільки, мабуть, може бути уважним орнітолог.
Ця чудова спостережливість – як «професійна деформація», або любов до всього живого, але це так приємно. Мені просто часом здавалося, що він читав мої думки.
Це підкуповує, насамперед безхитрісністю та безпосередньою цікавістю до того, чи добре мені/нам, ось просто зараз, у цю секунду.
При цьому наприкінці шляху я замислилася, що його турботи було настільки оптимально й небагато, що я жодного разу не сказала «ні» на його пропозиції покращити моє зараз.
Тож висновок: наш гід був практично буддист.
Мадагаскарський буддист африканської крові, який говорить містично зворушливою неакадемічною російською.
Ідея побачити місце, до якого прибули, з висоти й на самому початку подорожі роззирнутися була правильна, погодьтеся.
Можна відчути масштабність, якість і різноманітність архітектури, рельєф ландшафту та дух народу.
І вже потім, гуляючи країною, уточнювати слушність свого першого враження. Вникати в подробиці побуту й набувати об’єму в розумінні того, про що й як живе тут народ.
І Солофо повіз нас у таке місце.
Висотою, з якої видно все, був королівський палац на пагорбі. Величний, темний, нежилий культурно-історичний об’єкт із парком і балконами по периметру.
Піднявшись на значущий «узлісок» міста й окинувши обрій, я здивувалася, наскільки горбкуватий Антананаріву.
По периметру скупчилися грозові хмари.
Головний пагорб міста, на якому стояв палац, практично був горою. Через це обрій був дуже віддалений.
Хмарність мінлива, місто було все вкрите сонячними просвітами, що додавало йому враження рельєфності, підкреслювало нереальну червоність мадагаскарської землі.
Червоний ґрунт острова, що контрастує з соковитою зеленню, – це візитівка Мадагаскару, ніби нагадує мандрівникам, що Мадагаскар – це не просто острів.
Це як інша планета з унікальною флорою та фауною.
Більшість живих форм, що тут мешкають, є ендеміками: 80 відсотків усіх тварин і рослин більше ніде не зустрічаються на планеті.
Мадагаскар відколовся від Африки, це видно за береговою лінією острова та найближчим контуром Африки. Він як пазл, своїм берегом, зверненим до материка, повторює обриси африканської прибережної смуги.
Так ось, сталося це у ті неймовірно давні часи, коли розділялася сама Пангея.
Пангея – єдиний спільний материк, який і розколовся тоді на частини, і досі ці частини продовжують розлітатися світовими океанами, мають свою непомітну для нас швидкість, задану тим первинним імпульсом розділення материків.
Люди з’явилися на Мадагаскарі лише півтори тисячі років тому, і острівна унікальна флора та фауна, на щастя, не зазнала впливу/винищення/культивації сапієнсами.
Поява людини, звісно, була тут неминучою, але хто б міг подумати, що це будуть люди, які допливли не з Африки, а з островів Мікронезії, з Таїланду, Індонезії, Філіппін.
Ми зараз точно не можемо цього знати, але мова малагасійців належить до цієї мовної групи, а зовнішність людей однозначно вказує, наприклад, на Балі. Рибальські суденця – теж характерного «крою».
Ця інформація та враження про місцеве населення в мене остаточно склали картину про те, «хто тут».
Мої попередні подорожі на Балі, Індією, Непалом, Таїландом, африканськими країнами – Танзанією, Намібією просто не залишили сумнівів.
Дух народу, яким ти просочуєшся, поки мандруєш країною, тижнями занурюючись у її культуру, виразно й незмінно залишає у твоїй душі свій характерний орнамент – і це вже неможливо «роз-бачити».
Так, після зіставлення орнаментів народних традицій народів світу, в які тобі довелося пірнути, ти автоматично добираєш ключ до базових смислів тутешніх жителів.
Як і в психології, зіставляючи історії, бачиш, чим це все продовжиться, закінчиться, що світить, чим загрожує, де там душа.
Куди люди живуть, кому моляться, про що глибина їхніх усмішок – осягати це в нескінченних варіантах доль і етносів для мене означає бути людиною. Людиною, що живе на землі, збирає пазли своєї душі з усіх куточків Землі. Щоб згадати, хто ти.
Ми довго стояли, вдивляючись у строкатий радіус обрію, що зменшує в перспективі всі будівлі й простягається вдалечінь яскравим контрастним килимом теплих кольорів.
У низині міста – озеро, що відбиває небо.
Удалині по периметру йшли компактні фрагментарні дощі.
Хмари сіро-сизими смугами, як широкі стовбури баобабів, упиралися в землю, змазуючи чіткість картинки ландшафту.
Це було епічно гарно.
Був кінець грудня – сезон дощів.
Гарний повноцінний перший дощ прийшов привітати й нас. Це було ввечері на відкритій трасі, де ми вечеряли, обговорюючи з нашим гідом усю програму подорожі.
Дощ прийшов і підім’яв під себе все місто. Він приніс свіжість, прикрасив гірляндами блискавок обрій, завершивши вечірню панораму Антананаріву пульсуючою ілюмінацією блискавок.
Бризки витали в повітрі, роблячи його стовідсотково вологим навіть під навісом, але було тепло.
У південній півкулі – літо.
