Розділ 1. Мета і Сенс
Усі імена справжні, усі збіги не випадкові. Не ходіть, діти, на Казбек гуляти. Діти, вони мають ходити до… садочка, школи, до клубу дитячої творчості (потрібне підкреслити).
Не ходіть на Казбек, там дуже небезпечно!
Його крижана шапка тане, і він стає більш конусоподібним. Тепер там є місця, де з льодорубом і в котах альпіністи змушені спускатися з верхньою страховкою обличчям до схилу.
А ще там запаморочливі простори: якщо, звісно, вистачить сил відірвати погляд від черевиків того, хто йде попереду, ви, можливо, побачите їх. Там поля чорниці! Якщо ви підете верхньою дорогою, то дізнаєтеся, яка вона буває незліченна і крупна. Збираючи її під шум водоспадів, ви перемажете нею собі рот і пальці, і ще з десяток кілометрів будете собою рекламувати чорничні поля.
Там монастир, що пливе в обрамленні туманів, і якщо пощастить, ви знайдете прозорі “олівчики” чистісінького гірського кришталю в придорожньому пилу монастирських доріг (наша група знайшла їх з десяток).
Там солодкі пахощі альпійських лук нагадають про те, що Великого Парфумера ще ніхто не перевершив.
Там Рудий льодовик і Блакитний Лід, а під його тануючою кромкою піритові друзи просто під ногами підморгують пласкими кубічними гранями – “привіт, мандрівнику!”.
Там – випалюючі сітківку, сліпучо білі сніги і гуркотливі каменепади, що висаджують Сади Каміння на свіжому снігу. Вони нагадають вам про те, навіщо до списку спорядження входила каска.
Там хмари часто “ходять” нижче за стежку, просто під ногами. Вони бувають такі слухняні, що їх можна покласти підкладкою, щоб виділити силует чогось менш вічного, ніж гори, і зробити фантасмагоричні фотографії. А часом вони – хмари, туманами сходять із небес і зовсім по-собачому, підкрадаючись до ніг, лащаться, виляючи “хвостами” навколо наметів.
Не ходіть на Казбек, бережіть себе!
Краще більше читайте, добре харчуйтеся, лягайте вчасно спати, робіть зарядку вранці… і нічого у вашому житті, можливо, так і не трапиться.
“- Не ходи до лісу, не виходь із дому, – казали вони.
– Чому!? – дивувалася вона.
– Там вовк, він їсть людей на кшталт тебе. Ми серйозно тобі кажемо.
Звісно, вона пішла і зустріла вовка…
– Ось бачиш! – верещали вони.
– Це моє життя, а не казка, дурні ви люди, – сказала вона. – Я мушу ходити до лісу, я мушу зустрічати вовка, інакше моє життя так ніколи і не почнеться…»
(із “Вовча Вія” Клариса Пінкола Естес)
У серпні 2016 року міжнародна команда з восьми осіб зібралася в селищі Степанцмінда біля підніжжя гори Казбек для сходження на вершину. Така була офіційна версія цієї подорожі.
Що з ними було? Далі читайте самі.
А тим, хто не любить багато букв, повідомлю стисло офіційні підсумки експедиції і коротко змалюю психологічний настрій учасників.
В експедиції брали участь: українці, росіяни, білорус і гречанка на сходженні. За браком інших прапорів на вершині був піднятий тільки український. Вийшов автоматичний український патріотизм. З восьми учасників експедиції на вершину піднялися 4 людини.
На самому початку шляху шаленого бажання піднятися на вершину не було ні в кого, мабуть, окрім нашого провідника. Він приїхав до Казбегі (друга офіційна назва селища Степанцмінда) за статусом. Тобто для того, щоб підняти нас нагору. Тому на це бажання він мав окрім особистого ще й професійне право.
Ми ж приїхали сюди привітатися з горою. Дослідити свою розстановку з вершиною, кого гора куди пустить і що розповість йому про нього самого в дорозі.
Я, Наталія Валицька, далі за текстом Сахіс, зібрала цих людей тут, для того щоб відбулася містерія, що прояснює кожному – хто він і куди він живе. Кожен тут звершив свій подвиг. Не побоюся цього слова – Духовний подвиг. Насамперед для себе і перед собою, що відкриває йому його сенси, які визначають його подальший рух треком життя до його особистих вершин.
Людина може винести багато, дуже багато. Стільки, що часто готова, аби не перелічувати, назвати це словом «все». Але ні. Одного вона точно не може винести – це відсутність сенсу. Тому все, що вона в житті робить, все, про що вона думає чи ворушиться, і звісно, те, про що вона спить і дихає, – містить у своїй причині сенс. Часто дуже, дуже простий. Ось, щоб очистити від нашарувань «виховної коробки» свій простий сенс, дехто з’являється на стежці – уперше чи знову.
Я Ергін. Це моє енергетичне ім’я. Воно прийшло до мене кілька років тому, і в подорожі до Вершини я попросила моїх товаришів називати мене так. Я вдячна їм за те, що вони брали участь в його активації.
Як це сходження почалося для мене? З ідеї, яка народилася в Сахіс і Росомахи – а чи не зійти нам на Казбек? Її було розрекламовано у ФБ і розсилці, зібралася група, і я була першою, хто взяв квитки до Грузії. Хоча я НІКОЛИ не мріяла опинитися на п’ятитисячнику, не будувала таких планів.
Чому ж захотіла поїхати? Тому що мені двічі по 25, і відкладати життя немає часу. До того ж я хотіла побувати на Кавказі (не дуже виразно хотіла, але давно вразилася розповідями мандрівників цими місцями і відклала в довгу скриньку в стилі «ну раптом колись»). Це раптом настало.
Буває, я захоплююся людьми, у яких усе за планом, усе вибудувано і розкладено по поличках у внутрішньому і зовнішньому світі. Я зовсім не така, у мене – Хаос, і я його люблю. Це означає, що я особливо не планую і не досягаю в глобальному сенсі. Однак якщо раптом мене розпалить якась ідея, можу напружитися на короткій дистанції і збоку тоді виглядаю справжнім бійцем. І ось, мене розпалив Казбек.
Що таке піднятися на п’ятитисячник, я не підозрювала і свідомо не намагалася дізнатися. Я не читала звіти і враження, не намагалася підготуватися морально, мій Хаос керував мною. «Якось складеться!» – не важливо, як. Будь-який результат мене влаштує. При цьому (зовсім не знаючи про складнощі, з якими доведеться зіткнутися) я навіть думки не допускала, що не піднімуся на вершину. Не від гордині, а скоріше через відсутність інформації.
Я побачила Казбек уранці Другого дня, він здіймався над деревами парку, в якому ми розбили свої намети. Сяяв над навколишніми горами, над хмарами. Снігом, несподіваною крутизною, далечінню, холодом, величчю і недосяжністю. Я задихнулася від захвату і постаралася не помічати недосяжність.
Вийшло. Я ж – тут! Значить, я буду Там! У мене немає причин не бути там, раз я вже тут, так близько. Пригода солодко потягла мене вперед, обдаючи свіжим подихом, підморгуючи, дражнячи й обіцяючи невідомо що. А як можна прагнути до вІдомого – того, що знаєш? Який у цьому сенс? Невідоме – ось вона, справжня цукерка, яким буде її смак?
Ні, брешу, була в мене мета – зрозуміти себе вкотре. Дізнатися, якою я буду в цьому випробуванні, які грані мене проявляться, чим я вкотре зможу себе здивувати. Загалом, цілі найегоїстичніші. Про що я і повідомила своїм попутникам на першому Колі-знайомстві .
Зібратися в такий похід для чайника (новачка) – те ще завдання! **Рюкзак не повинен бути важким!**Це головна заповідь. Адже з ним іти вгору і досить довго. Але як би ви не старалися, як би не викладали зайве, він усе одно буде важким. Ми внизу залишили в машині провідника все, що не знадобиться в горах. Це – документи, гроші, засоби особистої гігієни (крім зубної щітки і пасти). Навіть мило залишили. Навіть гребінці! У нас на компанію з 6 жінок було два гребінці й одне дзеркало. Такі дива на рівнинах неможливі. Для того, щоб не турбуватися про волосся, заплели косички-колоски (Сахіс цим зайнялася вранці перед сходженням), їх можна було не розплітати багато днів, відповідно не розчісуватися і не мити голову.
Ми залишили також увесь одяг, у якому їхали (джинси-футболки), зайві кілочки від наметів, міське взуття і навіть зайвий теплий одяг, який узяли для підстраховки. Бо коли в рюкзаки завантажили їжу, газ для готування, каски, льодоруби, коти й інше спорядження для сходження, туди навіть сірника зайвого було не запхати.
Коли я ще вдома з’ясовувала по телефону, що потрібно для походу, то питання з котами і льодорубом поставило мене в глухий кут.
– Ще тобі потрібні коти.
– Чого?
– І льодоруб.
– Як він виглядає?
– Ясно… Цим займеться провідник, він візьме в прокаті все, що потрібно для таких, як ти.
Оскільки я вже кілька днів була заморочена тим, щоб знайти правильні черевики, купити трекінгові палиці, термобілизну, легкий і теплий спальник, вітрозахисну куртку, окуляри, ліхтарик на лоб, дощовик і бахіли для захисту від снігу, то із задоволенням віддала відповідальність провідникові за те, чого зовсім не знала. Але в підсумку виявилося, що черевики мої все одно не годяться під коти, які він узяв, і мені довелося брати їх у місцевому прокаті.
Дуже, до речі, дивно було думати про сніг і мороз у 30-градусну серпневу спеку. Для мене це було сюрреалізмом – уявити, що знадобиться балаклава, щоб захистити обличчя від морозу, 3 пари теплих рукавичок і багато всього такого, що в нормального городянина або лежить улітку в дальніх схованках, або взагалі відсутнє. Тож «увімкнутися» було складно, і заздалегідь відчути серйозність опції «збори» не вдавалося.
Одним словом, я чайник. Новачок, який ще пороху не нюхав.
Для тих, хто такий самий чайник і не знайомий із гірськими пригодами, одразу поясню: льодоруб – це така специфічна сокирка. На мій погляд, нагадує індіанський томагавк. Він потрібен для того, щоб закріплюватися на льоду або в щільному снігу. Коти – зовсім не пухнасті муркалки, це шипи, які кріпляться на підошвах черевиків і не дають ковзати, якщо йдеш по льоду чи снігу. Усе це потрібно вже на самому верху – на льодовику і на останньому етапі – сходженні до вершини, а до того часу чекає свого часу в рюкзаку і відтягує плечі.
Про те, якого дрімучого рівня я чайник, може розповісти й такий, наприклад, діалог по телефону (з Росомахою – організаторкою цієї події).
– А штани лижні брати?- (я)
– Мм… так, бери, – у голосі сумнів. Вона теж чайник.
– Так вони багато місця займають! Може, не знадобляться?
– Зачекай, зараз я провідникові подзвоню…
Усе ясно? Без штанів лижних, без пухової куртки робити на сходженні нічого, бо вітер пронизливий і температура мінусова. Я пухову куртку взяла, але «примудрилася» залишити в Степанцмінді, в машині провідника. Потім позичала в Росомахи, але про це згодом…
Моя безтурботність була феєричною. Але це я зрозуміла постфактум – заднім числом. І як я досі жива? Сама дивуюся цьому факту. Але мій Контролер давно поставлений до стінки, він практично мертвий, тому я перебуваю в солодкій довірі до Життя. Принаймні на рівнині. Потім, угорі, пішли інші емоції.
Але про безтурботність я не пошкодувала і не збиралася це якось виправляти, тому що все влаштувалося. Дурням (і дурепам) щастить. Так само – новачкам. А я була – два в одному флаконі – і дурепою, і новачком. Тож мені пощастило вдвічі. Могла дві ноги зламати, а не зламала жодної, тільки трекінгову палицю.
Якщо збиратися в похід і купувати все з нуля (трекінгові палиці я якраз купила), то це досить дорого, тому я намагалася жебракувати по друзях, а дещо в мене вже було. Забігаючи наперед, скажу, що питання спорядження – дуже важливе, воно може врятувати життя, і це зовсім не метафора.
Стверджувати, що збираючись, я зберігала олімпійський спокій, я, звісно, можу, бо зовні так і виглядало. Але всередині мені було тривожно. Не настільки, щоб відмовитися, навіть не настільки, щоб серйозно із собою розбиратися. Але настільки, щоб розуміти, що я на порозі казки «іди туди, не знаю куди, зустрінь те, не знаю що». Невідомість лякає, погодьтеся… Щоб заспокоїтися і перед самою собою вдати, що я все-таки якось готуюся, я в’язала шкарпетки. Вовняні. Щоб ноги не мерзли. Дві пари в’язала. За 3 дні. Не знадобилися.
ЛЯКАЛКИ і СТРАШИЛКИ
Лякалки і страшилки почалися майже одразу і тривали аж до кінця… Ми ще не зробили першого кроку вгору, як наш провідник Олексій почав пояснювати нам, що те, у що ми вв’язалися, дуже небезпечно. Там нагорі на нас чекають: гірська хвороба (далі – горняшка), тріщини, каменепади, бурхливі річки та інші страшні небезпеки – жахливі пригоди. Ми повинні бути єдиною командою і відповідально підійти до того, що нас очікує.
Ми не повинні за жодних обставин самовільно відстібатися від мотузки, і про найменше нездужання відразу повідомляти провідникові, тому що це може бути та сама горняшка. На нас чекають переохолодження і можливо, обмороження. Ми повинні адекватно ставитися до власних сил. І не брати на себе те, чого не віднесемо (в усіх сенсах).
Слід сказати, що всі ці попередження були видані не пакетом, а потроху. Тобто завдання налякати нас ніхто не ставив, це абсолютно реальні небезпеки. Це підтверджувала (багаторазово) Сахіс, яка бувала в подібних подорожах. І Марія – один із членів нашої новоствореної команди. Вона альпіністка і бачила види, хоча на п’ятитисячник зібралася вперше.
Я намагалася з’ясувати, що таке горняшка і як вона проявляється, але так нічого й не зрозуміла, крім теорії. Виходило, що внаслідок підйому на висоту в людини починають проявлятися симптоми різних хвороб, бо кисневе голодування створює для цього передумови.
Може запаморочитися голова, може заболіти серце, може занудити. Якщо починається кашель, то це дуже небезпечно, тому що на висоті може дуже швидко, буквально протягом кількох годин настати набряк легень. Буває, людина починає поводитися неадекватно – або впадає в агресію, або в депресію, або починає сміятися, мовби обкурилася. А це вже взагалі незрозуміло!
Якщо я знаю людей пару-трійку днів, то як я здогадаюся, що для них адекватно, а що ні? Може, це характер такий – депресувати або сміятися без причини? Але я не дуже заморочувалася з цього приводу, якщо чесно, швидше мені було цікаво.
Знайомилися ми одне з одним увечері при світлі багаття. Там говорили про те, які доріжки привели нас до цього місця і що кожен сподівається знайти в дорозі. А ранок почався з перебирання рюкзаків і перевірки спорядження, яке взяв провідник. Як я вже згадала, мої черевики не годилися під коти, їх довелося брати в місцевому прокаті.
Також для мене не вистачило каски, і альпіністську систему (до якої потім мала кріпитися мотузка) Олексій видав мені найстарішу, напевно, ще радянських часів (натякав на вік – ха-ха жарт!).
Він взагалі на мене поглядав скептично. Я не заморочувалася, думала, раптом, здається? Однак пізніше з’ясувалося, що так воно і було. Через пару днів шляху, після ближчого знайомства, коли всі учасники вже пройшли тест-драйв, він кілька разів повторив, поглядаючи на мене: «перше враження оманливе». З чого я зробила висновок, що виглядала не лише чайником, а ще й кволою.
Продовження. Частина II – читайте тут (усього 10 частин)
