Байкал 2014

Подорож на Байкал

“…Віддавшись омані небезпечних для життя діянь, досягнувши межі в цьому житті, безтурботно крокуючи, підганяний червоною енергією своєї карми, ведений назустріч Володарю Смерті. Під час відходу в черговий світ у самотині всі твої багатства, кохані та близькі не підуть за тобою. Так навчали всі попередні Будди…»

(цими словами починається фільм «Феномен Хамбо-лами Ітигелова», пронизаний духом цих місць і той, що розкриває суть буддійської традиції).

Розділ 1. Попутники та переддень зустрічі.

Ступаючи землею буддійських храмів, пливучи на веслах із затоки в затоку, омиваючись у священних водах Великого прісного моря, здійснюючи сходження на гірське плато півострова Святий Ніс (1800 м), щоб зупинитися в захваті, побачивши коштовність в оправі тайгових берегів – Байкал з висоти.

Побачити й завмерти, відчувши себе людиною, наче вперше народженою на землі, й узріти світ так, ніби цей світ з’явився секунду тому….

І так, налаштувавшись на місце, провідати нетлінного Хамбо-ламу Ітигелова, якого обожнювали люди ще за життя і який 1927 року на загальному служінні оголосив своїм побратимам, що сів у свою останню медитацію і досі в ній перебуває.

Ми приземлилися в Улан-Уде, де бурятські круглолиці дівчата в формі аерофлоту зустрічали пасажирів широкими усмішками, з ямочками на щічках. Свіже тайгове повітря долинало вітрами навіть у степові околиці Улан-Уде, столиці Бурятії, і вже не давало відволіктися думками від місця, куди я прилетіла, щоб вести групу мандрівників, яких покликало це чистісіньке величезне зеро – вести учасників експедиції їхніми внутрішніми реальностями. Для проведення зовнішнім маршрутом на нас чекав місцевий провідник Владлен Видрін.

Місце зустрічі учасників було призначене в дацані Рінпоче Бакша на Лисій горі. З аеропорту мене туди доставив російський відставний офіцер. Вийшовши зі своєї машини з текою, він побачив, як я проводжала поглядом останнє таксі цього маленького аеропорту, і запропонував: якщо я ще зачекаю хвилин 10, він віднесе документи й відвезе мене, куди потрібно, а саме в буддійський монастир. Я вдихала запахи й роздивлялася працівників аеропорту.

Дорогою до дацана я дізналася, що ця людина служила за радянських часів на підводних човнах. Йому довелося брати участь у підводному зануренні завдовжки в рік. У такому психологічному «експерименті» над людьми (а куди ж ти подінешся з підводного човна?) спостережливій людині даються осяяння від участі й спостереження за іншими учасниками нечисленної команди. Яка в умовах замкненого обмеженого простору, штучно створеного умовами проживання на підводному судні, створює небачене психологічне розтягнення – забезпечує людям контакт зі своїми межами, оголює індивідуальні особливості психіки та глибинні комплекси. Звісно, там це відбувається не заради самого експерименту, а з інших військових цілей, хоча хтозна, хтозна… Адже аскези різних видів: голодування, практика Віпасани, камери депривації, сліпі Ритрити та інші спеціально створені тривалі ситуації, що в чомусь нас обмежують, здавна використовувалися людиною для пізнання й розвитку своєї природи. Ці процеси – основа всіх передових психотехнік і духовних практик.

Хоча класична психотерапія їх панічно уникає, бо працює з явними, вже проявленими клієнтськими травмами та ситуативними проломами їхнього життя. Для людей же цілісних, не «поранених», не тих, хто потребує реабілітації, а тих, хто досить психологічно стійкий і активний, але хоче розвитку й виходу за свої межі, аскетичні практики є ШЛЯХОМ, що справді формує здібності й «шліфує діамант».

Навіть аскеза у використанні інтернету й телефона для сучасної людини дуже корисна. Наша подорож передбачала саме такий формат.

Тож військові, позбавлені теплоти стосунків із близькими, у замкненому просторі, в ситуації чіткої військової ієрархії, самі того не підозрюючи, опиняються в умовах, які (якщо їх прийняти повністю) дуже сприяли б їхньому розвитку. «Що нас не вбиває, те робить сильнішими».

Я сказала офіцерові, після перегляду відео з «польових умов» на його телефоні: «Один мій колега, який побував за радянських часів у дуже суворій армії, якось сказав, що армія – це найкращий тренінг. Бо там залучені такі ресурси, щоб створити умови для розвитку, що нам, психологам тренінгу такого розмаху, ніколи не створити. Адже якщо все це розглядати саме так, як тренінг, із зануренням в усвідомлення своїх внутрішніх реакцій, то, дуже ймовірно, можна досягти повного просвітлення. Буває, що інакше там не вижити…»

Цікаво було дізнатися безпосередньо від офіцера-підводника, які метаморфози трапляються з психікою людей у замкненому колективі. Що психологія для тих, хто в замкненому просторі проводить багато місяців, виявляється дуже корисною наукою, – було приємно й несподівано чути від зрілого військового з дивовижно сильним і глибоким голосом. Як психолог, я ловила кожне слово військового про «людей із глибини». До такої відвертої розповіді про своє життя, гадаю, я його прихилила тим, що, представившись киянкою й вислухавши все, що може думати російський офіцер про Майдан і тих, хто в Україні при владі, я зберегла нейтралітет.

Він пом’якшав і, нібито перепрошуючи, додав: «Так, мабуть, – це все різниця менталітетів, у нас в армії ще ходила приказка – “Запорожець не машина, киянин не чоловік”. Але ви не думайте, що я буквально так думаю, я кажу про те, що “ваші” не люблять підкорятися… силі… і якось дивно, не прагнуть керувати, ось і дістається кермо всякій амбітній наволочі».

Дорога була довга, і далі пішли його я-історії, а це незрівнянно живіше й цінніше для мене в людині, ніж оцінки подій, що відбувалися не з нею. Офіцер категорично відмовився брати гроші за дорогу і зробив це так спокійно, без пафосу, як це й роблять справжні чоловіки – задоволені своїм чоловічим гендерним могуттям. «Могуття» тут від слова «могти собі дозволити». І такі жести – з повноти свого достатку, чи просто з достатку цікавості підвезти жінку з великим наплічником за спиною й дозвільно поспілкуватися.

І знову повітря! Повітря, що доносить запахи води східним вітром здалеку.

Не мине й доби, як я дізнаюся, як це: одночасно пливти й пити воду, до неможливості чисту й відчутно прозору. Я плинутиму на захід сонця сяйливою доріжкою призахідного сонця, яке тонутиме «догори дриґом» у довгих горизонтальних хмарах, поблизу неба й води, виринаючи з темної хмари знизу й викидаючи вгору чіткі промені – “вії бога”. І здаватиметься мені, що це місце дуже-дуже давно на мене чекало. На мене й на учасників подорожі, які опинилися сьогодні тут. І я ще раз, у цьому містичному настрої, утверджуся у відчутті, що місця, події та люди, якими пролягає мій шлях, дуже невипадкові.

Пройшовши крізь яскраві ворота монастиря й обійшовши головну будівлю, я побачила альтанку, а в ній людей із великими наплічниками.

Загальний збір і знайомство учасників нашої групи проходили на території монастиря, тут ми чекатимемо на провідника й налаштовуватимемося на подорож. Монастир стоїть на великому пагорбі, звідси відкривається вид на великі далечіні, на всі чотири сторони світу. Ми були в альтанці, периметр якої складався з молитовних барабанів. З цього оглядового майданчика ми могли бачити місто, поля й ліси, пронизані артеріями річок, що линуть до Байкалу.

Мощеною стежкою до мене попрямувала висока й тонка (в усіх сенсах) дівчина, яка розпростерла обійми назустріч – Анечка Добровольська! Ми не бачилися багато місяців. Вона з Краматорська, в минулому учениця, а тепер подруга й головна ініціаторка цієї подорожі. Уже на місці були всі учасники: пара з Єкатеринбурга: сивочолий інтелігентний чоловік і його дама: спортивна міцна брюнетка, розкішна білявка з Києва та наш провідник. Тепер ми вже наживо, ще раз, не через інтернет, познайомилися наново і здивувалися своїм збіжним і незбіжним уявленням про “світлий образ” одне одного. Ділилися очікуваннями від того, що може бути в кожного метою подорожі, своїми офіційними версіями про свою користь від прибуття сюди, розуміючи, що “все буде як буде”, і головне в цьому останньому вислові – це дієслово. Я, роблячи вже одинадцяту експедицію, знаю, що до кінця подорожі особистість змінюється настільки, що власна мета, поставлена на початку, наприкінці експедиції викликає розчулення, розчулення від того, що підсумок вийшов таким, який стає зрозумілим людині, хоча на початку вона його й уявити не могла, не те що поставити метою! Ось коли ТАК вдається проживати свій шлях, виходячи за рамки плану, з прийняттям непередбачених поворотів і нових результатів, тоді з людиною й відбувається справжнє Життя, роблячи її новою. І в новому собі ми знаходимо небачені ресурси.

Повз нас пройде бурятське весілля – як хмара на блакиті – сніжно-біла наречена та 8 її подружок в однакових бірюзових сукнях. Повітряні дівчата, мов казкові феї, пронеслися навколо нас, закрутивши молитовні барабани. Цим жестом вони замкнули периметр нашої альтанки, в якій розпочалося наше знайомство перед спільним походом по Байкалу. Це читалося зараз як знак, як точка входу в пригоду. Це було символічне ритуальне закручування простору на порозі містерії, що починається. Як благословення – де на наше спільне паломництво, нас, мало знайомих людей, яким належить провести найближчий шматочок життя в одному місці й розділити враження, спокуси та випробування шляху.

Молитовні барабани обертають із метою відправити свою молитву в простір і кудись угору, до Великої Сили, тієї, яка знає, що для нас краще… Адже справді існує лише одна ідеальна молитва, формула ідеальних стосунків із Силою. Ось вона: «Господи, дай мені сили прийняти те, що мені справді потрібно». У цьому зверненні замість слова «Господи» кожен може поставити свою, близьку його серцю змінну з безмежної множини імен Бога.

У буддійській традиції немає персоніфікованого бога, кожен, хто досяг просвітлення, стає Буддою. Я це розумію так, ніби він стає Шаблоном Людини (досконалим шаблоном) у високому розумінні цього слова. Так-так, саме ТИМ, хто був створений за «образом і подобою…». І немає тут єдино правильного формулювання цього творчого акту. То чи Бог створив людину, то чи людина створила Бога за образом і подобою своєю. У цій формулі закладено алгоритм нашого прагнення досконалості. І якщо формула написана правильно, то тут, як і в математиці: від переставляння місцями правої та лівої частини рівняння суть, виражена алгоритмом, не змінюється.

Життя – це урок, де Людина стає Буддою, а з іншого боку, ми – це Будди, які вчаться бути Людиною.

Добре людям пам’ятати, що людиною не можна стати один раз, ними треба ставати щодня, знову і знову.

Куди рухатися? Це питання наших піднесених смислів, а якщо бути простішою й зрозумілішою для більшості, то наших бажань. Для обивателя обертання молитовних барабанів здійснюється з метою загадати бажання, і ми – учасники подорожі, так само інколи можемо дозволити собі побути обивателями… Для любителів загадувати бажання був величезний (метр у діаметрі) дзвін. До його язика був прикріплений товстий канат, що дозволяв розгойдати його і, сповістивши околиці про свій намір, відправити своє бажання в простір, учинивши таким чином вчинок. Можливо, перший у ланцюжку вчинків, що ведуть до реалізації задуманого.

Як наші смисли пов’язані з нашими бажаннями? Наші смисли – батьки наших бажань. Від життєвої орієнтації та масштабів наших смислів залежить і природа наших бажань, проте бажання є для людини більш відчутною категорією. Позначивши різновиди наших бажань, розділивши їх на категорії, щоб легше було з ними спілкуватися:

– дитячі,

-соціальні,

-особисті,

-понадособисті…

… я натякаю на різні смислові джерела їхнього походження. Джерела наших бажань – це наші базові потреби, що є нашим корінням, яке сягає неба і/або землі.

Перед дорогою до озера ми зайшли в монастир, там ішла служба, яка для нас була дуже схожа на шаманське камлання. Золоті, зупинені у своєму русі Будди-божества, живі люди в бордових одежах, синхронні у своїх піснеспівах і діях, і ми, строкаті й хаотичні відвідувачі – як три форми життя. Кожен із тих, хто увійшов у момент церемонії, помовчить про своє І, перемкнувши налаштування стану, вийде звідси більш зібраним, цілісним, несучи в собі шматочок тиші від егрегора тих, хто досяг самадхі.

Розгойдавши величезний дзвін і відпустивши своє заповітне на звуковій хвилі, кожен із учасників подорожі з виразним відчуттям «початку», що відбувся, сяде в мікроавтобус, передчуваючи зустріч з Озером.

З нами їхатимуть до самого берега колоритні молоді хлопці, друзі водія. Їхні життєві сценарії контрастні до буддійських ченців, чим ці хлопці органічно врівноважать наше уявлення про місцеве населення жирним штрихом своєї самості.

Водій був наймирнішим із них. Проте й у нього, як і в усіх місцевих, дуже розвинена містична свідомість. Ставлення до Озера персоніфіковане, як до живого Дива, до живої, самоорганізованої й дуже впливової Сили. Він розповідав, що, незважаючи на те, що в Байкал упадає понад 350 річок і струмків, які, природно, біжать через населені пункти, вода з нього виходить чистішою, ніж у тих великих річках, що в нього впадають. І в підсумку з нього витікає лише одна-єдина чистісінька річка Ангара. Озеро, що самоочищається, місцеві жителі шанують як вівтар, поштиво згадують його ім’я, говорять про нього як про живу людину й роблять усе, що сприяє очищенню його берегів від набігів туристів.

“Потішив” учасників молодий бурят, продемонструвавши нам місцеву традицію розчиняти свої емоції в спиртному. Він молодий, емоційний і забобонний, устиг учора розлучитися з дружиною і тому всю дорогу пив вино з пакета: чи то від щастя, чи то від горя. Просячи водія зупинятися на кожному перехресті й узвишші дороги, щоб задобрити духів, бурят наливав у кришечку трохи вина, обережно клав на землю монетку й розмовляв із духами. Розповідав нам про місцеві традиції, дивувався зауваженню нашої розкішної білявки про те, що вино краще пити в гарному ресторані, і, ще раз пригостивши її кедровими горішками, продовжував:

– Якщо не “базікати” з духами, то дорога може виявитися кепською, так роблять усі обізнані буряти – діляться спиртним із місцевими духами, щоб дорога була скатертиною, а погода і машина були союзниками в дорозі.

Цей бурят – нащадок місцевого шамана, а його рідний дядько – лама.

Треба сказати, що кожен десятий чоловік у Бурятії – лама. Лама, як-от учитель і шаман, по суті, є різними іпостасями місцевого жрецького стану. Сімейне життя цього хлопця розпалося, практично не встигши початися, через розбіжність його традиційного світогляду зі світоглядом його надто осучасненої юної дружини.

Друзів провідник узяв на старті нашої подорожі, щоб допомогли закупити продукти.

Третій персонаж нашого ескорту, окрім водія й молодого бурята, ще більше здивував групу – оскільки їхали понад 4 години, а він теж «базікав із духами». І за час дороги встиг зробити пропозицію нашій Ані. Вона сказала:

“Ні, дякую, але вибір схвалюю” …чим дуже засмутила хлопця.. Після прибуття засмучений юнак скупався просто в одязі в байкальських водах і пішов у ніч босоніж, пішки в Улан-Уде – загадкова й широка сибірська душа. Друзі, знаючи його, сказали, щоб ми не турбувалися і що з ним усе буде гаразд.

Попри те, а радше саме тому, що побачили друзів водія, наш провідник сподобався нам ще більше – увійшов у довіру: простий, адекватний, надійний, і видно було, що він хоче (дуже хоче!) показати нам Байкал.

Під’їжджаючи до першої точки контакту з байкальським узбережжям, я передала слухавку телефона провідникові, щоб навігувати одного мого друга, який «випадково» опинився в цих місцях і «випадково» дізнався, що я теж тут буду. Це людина, що якось «випадково» врятувала мені життя, і тому її появу в цих місцях, у цій точці простору й часу я розглядала як знак.

За тиждень до вильоту мені зателефонувала ця людина (відомий у світових наукових колах математик) і радісно повідомила, що за 70 км від місця, де починається наша експедиція, проходитиме математична конференція. Я знала від нього, що такі конференції проходять у різних місцях північної півкулі, але саме зараз вона опинилася на Байкалі, і саме в тій точці, поблизу якої пролягає маршрут подорожі нашої групи! Диво?…

Цей математик для мене – більше ніж друг, він людина, якій я зобов’язана життям. Це зовсім інша експедиція й інша історія – я все ж розповім тут її шматочок, бо ця людина для мене самим своїм життям дуже знакова.

Ми познайомилися 2010 року на висоті 5000 м на стежці до східної вершини Ельбруса. Під час сходження я залишилася сама, без сил і теплого одягу і, замерзаючи, у дивному благодатному стані, вже засинала на стежці, розглядаючи райдужні протуберанці – ефект «горнянки» – так званого кисневого голодування, характерного для цих висот. Тут, як міраж, з вершини семимильними кроками до мене спустилися двоє добрих молодців, у «кішках», чи то архангели, чи то рятувальники. Один із них міцно вилаявся, побачивши мене саму в моєму стані на стежці.

Чоловіки були між собою старі друзі й бувалі альпіністи з Нижнього Новгорода. Вони поставили мене на ноги і, підтримуючи під руки, стрімко пішли вниз. Знизити висоту в цій ситуації важливо якомога швидше, і так само важливо говорити, щоб не втратити свідомість. Через кілька годин шляху й живого спілкування, після доброго десятка кілометрів по крижаній шапці Ельбруса, один із них, залишаючи мене (бо літак за 8 годин) – зігріту й у безпеці, біля мого намету на висоті 4300 м, скаже, гаряче стискаючи мою руку: «Я тебе знайду, і ти можеш мене знайти… в інтернеті… у мене відоме ім’я – Андрій Миронов, тільки я не артист, я математик…»

Через чотири роки наші дороги знову перетнулися, і теж випадково, і теж лише на кілька годин (бо літак за 8 годин), тільки тепер уже на березі Байкалу. Увечері учасники експедиції частуватимуться дарами математика – рибкою омуль. Це головний тутешній делікатес – байкальський ендемік. А ми з другом підемо гуляти лісом і розмовлятимемо, ніби ніколи й не прощалися та знаємо одне одного тисячу років, про родини, дітей і, звісно, про подорожі й сходження, що відбулися за ці чотири роки.

Я слухатиму його і намагатимуся попутно з’ясувати (між обговоренням маршрутів сходжень на п’ятитисячники), як це одночасно – бути альпіністом і генієм-математиком – летіти в якусь Японію чи Німеччину, щоб із такими самими “ейнштейнами” думати над задачею, в якої немає розв’язку? І так усе своє професійне життя – дивовижно ж, чи не так!?

Коли ми, люди, захоплено зайняті однією справою, одним дослідженням, зникають усі расові, релігійні, статеві упередження – коли ми в Дусі, все зовнішнє перестає мати значення, окрім завдання проявити непроявлене.

Дивитимуся й дивуватимуся своїм думкам про те, що раз ця людина, яка має стосунок до моєї долі, зараз знову випадково, якимось містичним чином, знайшла мене на іншому кінці Євразії, то, мабуть, символічно вона є моїм “дзеркалом”, а це означає, що, напевно, і я “розв’язую задачу, в якої ще поки немає розв’язку”…

---

Розділ 2. Пізнання Сили через Ім’я Сили

Зранку наш провідник розбудить групу запахом гарячого какао, звареного на багатті. Сонце зійде за лісом, ми сядемо в машину й поїдемо намивною піщаною косою до причалу. Звідти нас катер доставить до крайньої точки півострова, де люблять пустувати нерпочки. Там ми висадимося на берег і, надувши свій пліт, провідник тим, хто ще не в курсі, викладатиме уроки рафтингу, тобто веслування, збирання плота й поведінки на воді. І назад ми пройдемо на веслах за кілька днів увесь цей шлях самостійно, зупиняючись у будь-якому мальовничому, привабливому для нас місці для медитацій на красу та на себе в красі. Пропливаючи з вітерцем на катері, ми жадібно вбирали рельєфні краєвиди берегів і слухали коментарі провідника: « Зараз ми пропливаємо повз село, що живе без електрики, у ньому близько 200 жителів, і їм там добре… Сюди ми запливемо на гарячі джерела… Тут зробимо довгу стоянку, тут багато ягід, там острови, де навесні збиваються докупи нерпи, а цей острів – рай для бакланів…»

Прибувши в напрочуд тиху лагуну, сходячи з трапа, ми, босоногі, ворушачи пальцями у воді, не перестаємо дивуватися, як вода може бути такою прозорою. Вивантаживши нас, наплічники, їжу й гумовий пліт-катамаран, кораблик розвернувся й відплив.

Ми з Аннушкою завмерли від первозданної краси заповідного лісу: берези гаями, кедри пагорбами, галька розсипом у воді, як під склом, прибережна смуга, світла, як тростинний цукор, а каміння… таке… що хочеться вивезти одразу все. Так, постоявши трохи, ми, не домовляючись, синхронно подумали одну думку: купатися… саме тут, у цьому дикому-предикому місці, і, звісно, нагишом.

Обравши місце для багаття, поставивши намети, вже за годину, щасливі від краси навколо й ситі простою їжею, сіли в коло перейменовувати учасників, для свіжішого контакту з собою в подорожі.

Це напрочуд ефективна традиція, що склалася на розвивальних лабораторіях, особливо добра для подорожей новими місцями. Відклавши на час своє світське ім’я, людина встигає відпочити від себе соціальної повніше, ніж якби й тут її продовжували називати, наприклад, Ванею. Набагато глибше пройде її подорож, якщо вона буде, наприклад, Вільним Вітром чи Тайговим Кедром.

Але традиція вибору імені не така проста, як може здатися на перший погляд. Краса цього процесу в тому, що всі учасники беруть участь у виборі імені, і вже лише це саме по собі дає тому, кого нарікають, різне бачення себе самого та граней того смислу, який він сам намагається упакувати в слово свого нового імені. Я називаю цю практику – Нарікання Актуальним Іменем. Те, що ми з групою шукаємо найактуальніший для цієї людини емоційний рух її душі, дає змогу проявити найголовнішу, необхідну для неї якість, на її зараз . Тому й імена виходять такі живі й сильні – самі по собі вже такі, що прирікають людину на оновлення й розвиток. І часто підсумок групової творчості дивує не лише того, кого нарекли, а й усіх учасників.

І через кілька яскраво прожитих у центрі кола годин, після дивовижних я-історій, ми дізналися одне про одного більше, ніж подружжя може пізнати одне одного років за 5. У нас зникли соціальні індивідууми із серійними іменами й з’явилися “люди племені” з унікальними характерами й дивовижно неповторним візерунком життя.

САША – Танцюючий Грім – це зрілий бізнесмен, інтелігентний і дуже галантний чоловік, колись давно (років 20 тому) він подивився документальний фільм “Озеро” про Байкал і тепер здійснював свою давню мрію. Сюди він приїхав по Силу для нового етапу свого життя.

МАРИНА – Барвиста Веселка – його жінка. У минулому – майстер спорту, активна, сильна, ділова, самовизначена. І ймовірно, через надлишок цих якостей, у неї складні стосунки з донькою. Тут вона по легкість, веселощі й барви життя.

ЛЕНА – Розкішна Жінка. Заміжня. Це красива жінка, схожа на Кім Бейсінгер, з дівочою, вічно юною усмішкою – зараз мандрівниця й викладачка йоги, психолог. Любить життя, спілкування, флірт. Мила й неймовірно витривала, кокетка. Усю подорож розважатиме нас, перевіряючи на стійкість чоловіків, що трапляються в дорозі 🙂

ВЛАД – Той, що Наділяє Смислом. Наш провідник. – справжня тайгова людина, син військових, що виріс у цих місцях з дитинства й володіє всіма навичками виживання в тайзі, а його віртуозному лазінню по кедрах по шишки могли б позаздрити навіть ведмеді. Неодружений і трохи сором’язливий. В іншому надійний, упевнений, ініціативний і неймовірно практичний – з підручних засобів, здається, може зробити все: меблі, багаття, їжу й привід для історій. Тільки іноді біля багаття його міркування про життя видавали його юний вік: мрії про “ельдорадо” поєднувалися з якимось розчаруванням у людях, радше в чоловіках, мабуть, у тих, із якими він невдало намагався вести справи.

АНЯ – Шаманка – Молода жінка зі складною долею. Мама талановитого сина. Закохана. Тонка, гостро відчуває емоційні стани людей поруч і іноді події, що передують, бачить віщі сни. Тут по свою справжність і свободу сміливо виявляти свою глибину. Хоче без оглядки виражати те, що відчуває, не дбаючи про те, що її можуть не зрозуміти чи зачепити когось своєю внутрішньою правдою.

Я – Вангара – Мала запит глибше зрозуміти природу чистої води Байкалу через контакт із результуючою єдиною річкою Ангарою, що витікає з озера чистішою, ніж усе те, що в Байкал упадає. Моє ім’я обрало плем’я, вислухавши мою історію та мій смисл.

Уночі повний місяць полоскав своїх місячних зайчиків у спокійних водах і освітлював байкальську красу до ранку. Зранку ми “йогнулися” на березі й бадьорі розбрелися збирати хто дрова, а хто катамаран, плануючи за дві години відпливти до наступної бухти.

У тайзі в серпні сонячно й не спекотно, і це тішить. Провідник казав, що нам пощастило: вода цього року небачено тепла – 20 градусів! Зазвичай вона 12-16 градусів, що дозволяло в ній швидко, у благоговійному пориві зануритися й одразу до багаття, грітися, а ми навіть можемо якийсь час плисти – ось як нам пощастило!

Надувши насосом два гумові “банани”, ми вставили між ними алюмінієвий каркас і, зашнурувавши його брезентом, менш ніж за годину створили пліт/катамаран. Що мені особливо сподобалося, так це інженерне рішення конструкторів: надувні плавзасоби в місці накачування повітрям закривати кришечкою стандарту, ідентичного кришечці від пластикової пляшки. Навіть якщо горе-туристи загублять ковпачок від свого човника, вони завжди зможуть замінити його кришечкою від будь-якої стандартної пляшки й плисти далі.

Ще одним важливим і чудовим рішенням у водній подорожі мені видався пластиковий герметичний контейнер, куди ми передбачливо склали всю фотоапаратуру, документи й телефони (телефони, треба сказати, ми домовилися вимкнути й не користуватися ними до кінця подорожі), так, такий контейнер справді не тоне – закритий герметично, тож повітря всередині тримає його над водою, як поплавець.

Перший переплив – це завдання з узгодження між собою двох полярних бортів: правого й лівого. Провідник розсадив нас по краях плота, розподіливши нас, шістьох, по двох бананах. І ми, задоволені – дитячою емоцією – передчуття пригоди, дуже зосереджені, замахали веслами, спочатку нестрій, а потім синхронно, злагоджено і з піснями. Години за три ми вже причалювали до наступної лагуни Це була прекрасна ідея – катамаран! Відчути тіло озера можна так щільно й буквально саме тоді, коли пливеш по ньому багато годин, буквально за рахунок своєї сили й відчуття свого напрямку, яке долає перпендикулярний чи якийсь інший напрямок природних течій озера.

Берег був жаданий і магнітив нас до себе багато годин. Вийшли на нього, втомлені й щасливі від пробудженої сили всередині та злиття зі своєю, буквально, стійкою метою – земною твердю.

Увійшовши в контакт із земною стійкістю, нас ще якийсь час похитувало – як і в житті, коли ми звикаємо до ненадійності людей, наприклад, і хитавиці подій, ми розгублюємося, зустрівши твердість і надійність, і тоді хитати вже починає нас. Так, до речі, дівчата часто «ненароком» псують стосунки, зустрівши гідного чоловіка – сила інерції. Протистояти інерції й автоматизму допомагає лише підвищена усвідомленість. Тобто корисно відрізняти свою реакцію на події від самих подій. У більшості ж людей присутня ілюзія, що причини їхніх станів зумовлені зовнішнім, людьми, обставинами. Не зовсім так, зовнішні обставини та люди – лише кнопки, а процесор реагування він усередині, і доки версію самого себе не буде оновлено самим господарем, ці «кнопки» запускатимуть старі програми.

Усвідомленість – це не контроль за оточуючими, це – уважність до своїх внутрішніх процесів і способів свого реагування.

Ми планували своїми наметами загубитися в лісі, щоб не привертати увагу берегової охорони. Ми були в заповідних місцях, де офіційно туристам бути не належить, проте наш провідник був обраний саме тому, що знав, як показати нам дикий Байкал. Обираючи місце для намету, Шаманка натрапила на сліди ведмедя в мурашнику. Це нас і втішило, і злякало водночас. Так, зустрічаючись із Силою, людина часто не може одразу вирішити, що вона обере відчувати з-поміж почуттів, що одночасно спливають у цей момент, – почуттів, імена яким – Захват і Страх. Ці емоції конкурують за увагу людини-щасливчика, що зіткнулася з великою Силою.

Їй самій далеко не одразу стає зрозуміло, що в ній переможе, і, звісно, перемагає те, що більше відповідає її природі. Але навіть якщо перемагає Захват, там, на задньому плані, залишається Страх. Страх залишається, він нікуди не дівається, він, перебуваючи там, у тіньовій частині нашої особистості, є пальним для нашого захопленого ентузіазму. І навпаки, якщо в людині перемагає Страх, то й Захват теж залишається там, на задвірках свідомості. І саме тому люди все одно притягують ті ситуації, яких бояться. Притягують те, від чого намагаються втекти. Прихований Захоплений Подив, що стоїть за спиною у Страху, магнітить знову увійти в контакт із цими дивовижними для психіки обставинами. Цей процес активного «боятися» я називаю негативною Зачарованістю. Бо за будь-якого розкладу: Захват чи Страх на першому місці, тут є контакт із Силою. А прагнути контакту з Силою – це не просто найвища людська потреба – це потреба самого Життя: а якщо конкретніше, це потреба нашого Духу: – шукати контакту з Силою, підходячи до меж пізнаного, щоб вийти за їхні межі.

В основі слова ОДУХОТВОРЕНІСТЬ корінь “дух” і саме цей процес – контакт із Силою – робить нас живими, у цьому секрет ініціативних і життєствердних людей – вони не бояться Сили, вони шукають її, вони в Дусі й вони постійно прагнуть розширювати межі й виходити за кордони. Під час вечері ми жваво обговорювали версії, як же правильніше буде “зустріти” ведмедя, про що говорити з ним (може, про політику, а може, піснями його) і яким голосом. Учасники розгорнули полеміку, моделюючи ставлення ведмедів до різних тем, наріч, фольклору й російської лайки. Спостерігаючи креативний потік ідей одне одного з цього приводу і слухаючи історії з життя провідника, ми зробили досить глибокий висновок – і він нас потішив.

Якщо під час зустрічі з ведмедем людині вдасться залишитися ЛЮДИНОЮ, спокійною й допитливою, так ніби вона залишилася б «вінцем творіння», тобто не звалилася б у тваринний страх (що, звісно, на практиці малоймовірно), то ведмідь буде не небезпечний і волітиме не зв’язуватися з дивною істотою. А ось якщо людину накриє Сильний Страх, то це зрозуміле будь-якій великій тварині почуття напевно приверне ведмедя, і він угледить у людині свою їжу чи слабкого суперника, чи ще когось, кого ведмедеві раптом може закортіти з’їсти, щоб не мучилася.

Мої спостереження говорять, що ніщо й ніхто в Здоровому світі й суспільстві не хоче, щоб його боялися. Коли нас бояться, і ми переконуємося, що ніяк не можемо вплинути на це почуття в іншої людини, ми теж починаємо дзеркально відчувати вібруюче почуття всередині – тривогу чи агресію, від якої хочеться швидко позбутися. Щоб поруч не фонило страхом. Позбутися неприємної емоції та людини – її носія.

Провідник пройшовся берегом, потрусив кедри й перевірив на слух зрілість кедрових шишок.

– Вони майже готові, їх можна підсмажити на багатті, вони розкриються, і їх можна буде їсти.

Коли він легко злетів на дерево і практично загубився в ажурній хвої, сумнівів не було ні в кого – ну точно його тварина сили – Ведмідь. Він і схожий був на ведмедя, статурою й клишоногою ходою, як ми могли раніше не помітити такої очевидної схожості?

А раз так, то неприємностей від зустрічі з цією твариною нам чекати не слід – тотем провідника – наш союзник!

Увечері виникла ідея зустрічати схід сонця. Але не завжди вранці актуальними виявляються вчорашні (особливо вечірні) ідеї. Схід мені дуже “муркотів”, і тому я, побачивши, що небо сіріє, вийшла з намету й стала годувати гілками тліюче вугілля на березі.

Схід був довгий, зате я особисто переконалася й тепер добре запам’ятаю, що сонце тут сходить і заходить не так, як в Африці. В Африці воно швидко «вмикає» день, а ввечері (рівно о шостій нуль-нуль) просто падає за горизонт, і майже одразу настає темна тропічна ніч – світло миттєво гасне, ніби його вимкнули, висмикнувши шнур із розетки. Тут усе не так – сонце довго піднімається вздовж горизонту. Його орбіта дуже похила, і тому сходу ми чекали дві години. Сонце зійшло не там, де спочатку розвиднялося. Ні, воно дражнилося – поповзло нижче лінії синіх гір, далеко на південь і там, дуже не відразу, а спочатку торкнувшись рожевими променями заблукалої хмарки, показало свою багряну корону терплячим. Нам…

---

Розділ 3. Переплив на острів і дуже ягідне місце.

Вдень ми зібрали табір і завантажилися, симетрично розподілившись по бортах катамарана, і попливли далі. Піщані береги, що виднілися, манили нас затишністю лагуни, що влаштувалася в складках гір. По дорозі до наступної стоянки нас дуже покликав острів – зовсім невеликий, скелястий, мальовничий, із високою травою, березами, кедрами та співмірною його величині горою в центрі. Судячи з розповідей провідника, там, якщо нам пощастить, ми можемо побачити нерпу.

Пришвартувавшись, ми побачили табличку “о. Святої Єлени – відвідування заборонено”. Ми посміхнулися – тепер це був знак для нашої Розкішної. Ми витягли катамаран на берег. Тут учасники, за попередньою домовленістю в повній мовчанці, розбрелися по острову з метою знайти свою точку Спокійної Сили й побути там наодинці, прислухаючись до енергій цих місць, до своїх смислів і бозна до чого ще, що може нашепотіти людині Сила наодинці із самою собою, у дикому місці, оточеному чистісінькими водами Байкалу. Час зупинився.

Покинувши острів Святої Єлени, ми допливли до місця наступної стоянки. Пішли вздовж піщаного пляжу – дорогу нам перетинав мальовничий струмок в обрамленні незабудок і яскраво-салатової трави. А прямо за два метри від води все суцільно поросло ягідними кущами, і кущиками, і кущечками. Смородина – породиста, як у нас в Україні в приватних дворах у добрих господарів, ожина, брусниця, чорниця, лохина, костяниця по черзі солювали, передаючи естафету одна одній. Але табір тут ставити було не можна – це місце було ще й царством мурах. Якщо хтось довго зависав біля якогось ягідного куща, то потім він танцював «танець для духів цього місця» з притупуванням, потрушуванням і плескотінням.

Мурахи тут були серйозні – тайгові, великі й кусючі.

Так ми пройшли з кілометр, доки не вийшли з мурашиної території. Місце було чудове, з красивими, вилизаними хвилями й сонцем, срібними корчами, схожими на інсталяції якогось обкуреного моторошно сучасного художника. Ці природні скульптури набували таких живих поз, що хотілося присісти й поговорити з цим деревом, як із духом місця. Дерева, що відживили свій земний вік і ось так самостійно здобули друге життя в новій формі тут, на березі, навівали захват і кликали до контакту.

Ну ось, невдовзі ми вже сиділи серед них. А поруч потріскувало багаття, смажилися у вугіллі тайгові шишки, розкриваючись, як троянди. Я не знаю, що люди називають “попелястими трояндами”, але ця їжа цілком могла б так називатися – ці попелясті ззовні шишки були всіх відтінків сірого, а всередині рожеві, усіх відтінків рожевого. Ми лузали їх, як в Україні насіння. Майже синхронно, усією командою, відточеним рухом діставалося насінину й, правильно розвернувши її пальцями, виляскувалося на язик ядро кедрового горіха. Спочатку це було нелегко, але ще в машині, у довгій дорозі до Озера, учасники почали відповідально тренуватися, так що до п’ятого дня здобули помітної майстерності. Ну і, звісно, це неймовірно смачно.

Ближче до вечора ми побачили моторний човен удалині – він ішов до нас. Гості – берегова охорона заповідника. Наділяючий Смислом сказав, що раз ми рибу тут не ловимо, то великих проблем у нас бути не повинно. На відвідування Забайкальського заповідника в нас є офіційний дозвіл для подорожі. Шаманка його оформляла за всіма правилами, воно, звісно, не зовсім на ці місця – але поруч.

Я сказала: добре, спілкуватимемося, мені не вперше мати справу з прикордонниками чи якимись іншими представниками влади, « – Наділяючий Смислом, давай папір!»

Група трохи нервувала. Папір був оформлений на нашу Шаманку – їй ім’я допомагало бути незворушною, тому обурюватися вирішила я.

З човна вийшли серйозні хлопці, представилися й сказали, що тут не можна… Я теж представилася, мені подобається представлятися за прізвищем органам влади й тут-таки діставати з “широких штанин” і просити їх зробити те саме – показати документи. Я з насолодою люблю читати їхні імена вголос, трохи повільно, так, ніби намагаюся їх запам’ятати.

Але вони знову сказали – “що тут не можна”.

А ми показали їм папір і сказали, що нам можна. Вони сказали, що можна, але не тут, ось карта, і зараз ви в зоні, де не можна, ось на вашому дозволі ця ділянка позначена як та, де не можна. А ми сказали, раз вона є на нашому дозволі взагалі – значить “можна”. І подивилися одне на одного, як справжні блондинки. Охоронці заповідника наполягали “що не можна” і робили це серйозно, холодно, зовсім не усміхаючись, розраховуючи налякати, щоб ми захотіли відкупитися. Так і є – старший командує молодшим із них, той дістає бланк і починає заповнювати акт на світське ім’я нашої Шаманки про порушення.

Я продовжую безтурботно усміхатися і при цьому пильно дивитися на “ясних соколів” тим прямим поглядом, який зазвичай лякає людину, і вона намагається відвести погляд, ніби хоче кудись сховатися, щоб піти від прицілу. Не перестаю дивуватися, але чомусь більшість людей, коли на них хтось так дивиться, про всяк випадок починають відчувати провину. Хоча якщо так дивитися на домашнє, ущент розгуляне кошеня, то воно неодмінно грайливо й з усім азартом кинеться вам в обличчя.

І я сказала:-

– Грошей не буде.

І додала:

– Але ви ввечері припливайте до нашого багаття, вам же все одно буде нудно.

Вони спитали після довгої паузи:

– Дівчата, а що вам привезти… Пиво п’єте?

(Пива не пив навіть наш провідник)

– Спиртного тут у нас не п’ють – Сік і шоколад.

Хотілося дозволити чоловікам побути героями й дати можливість заподіяти нам користь. Хоча з шишками та ягодами магазинна їжа, звісно, зовсім не могла конкурувати.

Коли хлопці відпливли, учасники з полегшенням зітхнули й висловилися по колу про свої почуття з цього приводу. Треба сказати, що наші діалоги в Колі трохи відрізняються від звичайних обговорень у дусі “хто що думає про…”. Ці діалоги відбуваються за іншим принципом: “хто що відчуває у зв’язку з…” Так, у нас – людей – справді, спочатку всередині виникають почуття, як живе енергетичне реагування. Емоційний інтелект еволюційно набагато старший за ментальні вправляння «з приводу». Так, з приводу зовнішніх подій почуття виникають раніше за думки, і лише потім у людини виникає потреба обґрунтувати їх у своїй голові. Почуття первинні, вони настільки сильно первинні, що саме вони, як ніщо інше, роблять нас живими – вмикають, енергізують і дають силу: і силу мислити в тому числі. Адже почуття – радість, передчуття чи страх, сором, збентеження (чи ще бозна що)! Що навіть якщо й побіжно ворухне зсередини нас емоційно, то це одразу вмикає нас на дію або принаймні на обґрунтування цих раптово пробуджених до активності реакцій.

Люди так давно розучилися приділяти увагу почуттям, що може здатися, ніби вони їх розучилися відчувати, саме так пишуть багато моїх колег, але це не так. Це не так – люди не розучилися відчувати почуття, вони розучилися їх Переживати. Я називатиму ту хвилю, що народжується в людини посередині грудей, то почуттями, то емоціями, і хоч це й не зовсім одне й те саме, епіцентр енергетичної хвилі має одну локалізацію посередині грудей, це народжується точно не в голові.

Людина, соціально вимуштрувана нерадивими вихователями, часто уникає почуттів і емоцій, але вони все ж прослизають у неї на мить. Страшачись сильних почуттів, вона вольовим зусиллям обриває потік, щоб не перебувати в них, і починає їх – почуття – думати, що надає їй розумного вигляду. Але те, що може виглядати як мудрість, часто виявляє під собою ментальний страх. Почуття – це сила, а люди бояться сили, і особливо своєї.

Тож люди не розучилися відчувати почуття, вони бояться в них Перебувати. Люди бояться бути присутніми в почуттях, вони розучилися жити в почуттях, вважаючи це небезпечним. Вони роблять що завгодно, аби не Бути присутніми – вони жонглюють думками, вони пояснюють побачене, мріють чи пригадують те, що було не тут і не зараз і часто навіть не з ними. Саме те, що вони бояться Почуттів, і виробило в них стратегію – проскакувати почуття, забалакувати почуття – пояснювати все що завгодно, аби не перебувати в них.

Тобто на коротку мить людина, навіть найсухіша й найчерствіша, ловить емоцію від того, що відбувається, і тут-таки починає її переводити в голову, пояснюючи собі якоюсь концепцією з минулого своє емоційне ставлення до (…) вдягаючи в слова, ніби вона виправдовується сама перед собою за те, що в неї є на щось жива емоційна реакція, або звинувачує обставини у своїх почуттях. І ось на мить ожилий, у момент контакту з Буттям промайнулий живий і справжній Присутній у людині знову ховається за гігабайтами слів у своїй голові, соромлячись іноді свого страху, а іноді своєї радості. Ніби люди не в змозі переносити багато енергії, і тому навіть із позитивними почуттями вони чинять так само – трішки живуть, а далі намагаються забалакати або навіть злити через слова те, що їх розпирає зсередини. Страх сили. Страх зізнатися, що мені страшно. Страх, що щось станеться. Страх, що нічого так і не станеться. Страх хотіти і навіть страх не хотіти.

Страх відкритися чомусь великому: великому коханню, великим грошам, великим можливостям. Страх мати і не мати… цей список можна продовжувати вічно, і все це будуть «алібі», щоб не зустрічатися з Силою. Бо зустріч із Силою змінює. А людина не знає того нового себе, який з’явиться після цієї зустрічі. Невідомість – вона лякає.

А що, як довіритися Силі? Якщо інакше? Якщо вбирати свої почуття, давати емоціям тривати – тоді багато сили. Більше сили, більше відповідальності – а хто її хоче?

Багато Сили – достаток Сили – це інша якість і інша глибина життя – це містерія. Тоді людина в центрі – Вона головний «герой свого кіно» – Вона уважна, вся тут: бо невідомо, що за поворотом, дуже високий стан, але варто злякатися, втратити довіру: і можна дізнатися, як це – падати з великої висоти. Чим більше «є що втрачати», тим більше страху.

---

Розділ 4. Нічні гості

Увечері пірнальні дикі качечки влаштовували змагання на дальність підводних запливів. А коли сонце в нас за спиною опустилося в тайгу, прямо за курсом над тонким краєм шаруватих синіх гір, відбиваючись у широкій смузі спокійної води озера, зійшов повний місяць. І цю оглушливу тишу вечірньої тайги здалеку розірвав звук моторного човна.

Тайгові хлопці відвідали нас знову.

Тепер це було зовсім інше знайомство. Мені не потрібно було з ними прикидатися ні білявкою, ні суворим лідером. Ми сиділи біля багаття як люди, що зустрілися на землі без статусів. Учасники нашої групи з дивовижними іменами недовго здавалися їм дивними. Незабаром ця “гра” в імена навіть стала викликати заздрість і неприховану цікавість – ось як, виявляється, можна сміливо заявляти світові про те, чого хочеться! А заявляючи світові – брати нове ім’я як точку входу в бажану реальність і підтримувати одне одного в намірі рухатися туди, куди нам актуально. Ім’я – це символ, як і будь-яке слово – символ. Хоча, як відомо, “карта ще не територія”, проте знайомство з нею дуже допомагає зорієнтувати рух у вибраному напрямку, розрахувати свої сили й вчасно поповнювати ресурси, які знадобляться в дорозі.

Ми сиділи біля багаття, у яскраво освітлену місяцем ніч, і слухали я-історії наших гостей, питали про зустрічі з ведмедем і ще про те, що вони самі хотіли нам розповісти про небезпеки й особливості тайги. Той, хто був молодший за званням і першим (коли я вимовила лаконічну фразу “грошей не буде”) крадькома ледве стримував усмішку, виявився в неформальній обстановці дуже контактним. Цей чарівний юнак – Павло, біля багаття говорив охоче, майже без угаву, жартував і слухав із цікавістю, а коли він усміхався, його можна було навіть назвати дуже симпатичним. Його начальник Олег, навпаки, був небагатослівний, вдумливий і споглядальний – але за цим відчувалася така чоловіча сила, яка не йде ні в яке порівняння зі смазливістю чарівних грайливих хлопчиків.

Вони розповіли нам про зустрічі з ведмедем. Павло розповів, як цей Господар Тайги нещодавно прийшов до їхньої сторожки, і він – Павло, будучи в грайливому настрої, вийшовши назовні, став бігати й зображати мекаючу козочку, доки не досяг переконливості настільки, що ведмідь побіг на принаду. Друзі, що сховалися в хатинці, тішилися цьому експерименту, і тому, що Павло був ефективною принадою, і тому, що ведмідь виявився не таким ефективним…

Вони розповідали про лісові пожежі, які щоліта бувають тут. Останню з них їм довелося гасити в тайзі місяців півтора тому, і по її слідах, виявляється, ми пройдемо за тиждень, коли підніматимемося на плато Святий Ніс. Масштаб вигорілого лісу нас вразить, і я ще раз поважатиму хлопців, що зустрілися нам у тайговій ночі, але це буде потім.

Ще вони розкажуть про аномалії та незрозумілі явища, що трапляються в тайзі.

Як дерева в невеликому радіусі скручує або вкладає плоским диском невідома сила. І що там… Олег покаже рукою в бік найдальших хребтів на схід, живе народ у високих холодних горах, якого ще зовсім не торкнулася цивілізація, з дивовижними звичаями… І як ось у тих синіх горах, за озером, вони вдвох, виконуючи завдання, ранньою весною заблукали й дві тижні шукали дорогу назад до озера, із «тих місць, де люди не живуть”.

І коли я уявлю, як тут холодно ранньою весною, коли озеро в льоду, я не втримаюся й почну їм розповідати про свої стосунки з холодом і висотою. Про сходження на Ельбрус, Арарат, Непальську експедицію та найскладнішу мою вершину з розряду “туди, де люди не живуть” – дорогу на Кіліманджаро.

Як же це можна пояснити “нормальній” людині, яка спантеличено дивиться, слухаючи мої розповіді про Великі Гори. Як пояснити тому, у кого немає «відчуття гори», як йому пояснити, навіщо туди ходять “безумці”?

Мабуть, віршами Юрія Візбора

“Ну как мне тебе объяснить, что такое гора, гора – это небо из камня и снега,

Там холод такой неземной, неземная жара, и ветер такой, что нигде кроме неба и не был…”.

Так, іноді мені ще хочеться виправдатися, дивлячись на обличчя суворих чоловіків, що слухають. Так, я ось така, ну пробачте – “білявка”, пробачте, що не альпіністка і не спортсменка, пробачте, що не від збірної чи якогось альпклубу. І виправдатися: але, розумієте, мені туди треба, а раз так – я стаю ініціаторкою експедиції. І цього всього, природно, я їм не кажу, продовжую технічно описувати специфіку гірських маршрутів. Розповідаю про різні інциденти в дорозі, видаю секрети зимових сходжень, передані мені моїми провідниками й учителями – бувалими альпіністами. Продовжую відкривати нашим гостям технічні хитрощі й тонкощі виживання на льодовиках, ділячись своїм захватом від того, як можуть маленькі дрібниці буквально вирішувати все. Розчулююся від того, як чоловіки, що слухають мене, іноді втрачають контроль над своїми обличчями, поки й ми захоплено обговорюємо технічний бік справи. Або навпаки, охоче сама стаю ученицею й уже сама розпитую, як буває інакше.

Охоче видаю секрети й тонкощі вершини життя, що захопили мене колись – нехай знають – ці маленькі нюанси рятують життя там, на крижаній висоті. За добрий ряд пунктів цієї лекції хтось колись заплатив життям. Наприклад: корисно знати новачкові, що там, на льодовиках, альпіністські черевики й газовий балон треба класти з собою в спальник. Є й інші «дивацтва» поведінки людей в умовах крайнього холоду, на кшталт підігрівання газового балона ззовні турбо-запальничкою, поки на ньому розігрівається окріп. І інші «чудові» прийоми та особливості побуту…

Сказавши серйозно про важливе, я знову з розчуленням описую контрастні стани людей, що змінюються по ходу сходження. Від “можна, я помру тут”, через захват від величі “краси небувалої” і аж до вершинного Дзен-безмовності. Там зникають ролі, ігри, стать, вік, минуле, емоції взагалі й лишається тільки присутність – вдих і видих, крок як метроном і пульс у глибині. Вся увага йде на крок і вдих, а думати нічим, зовсім нема на те енергії в тілі – повна оглушлива порожнеча. Від людини не лишається нічого, окрім руху.

Присутність руху за повної відсутності особистості. Система живить те, що найактуальніше для неї там, і це зовсім не наше Его і не наші думки. Найактуальніше там – це наша жива природа. Наша здатність до Руху. Рух – що існує від початку часів – цілісний до неможливості – такий тотальний, що пережити його внизу не можна. Бо відволікає увагу безліч можливих шляхів і доріг на рівнині. А в ситуації сходження, за орієнтування на висоту, зникають відволікальні вибори, і стає ясно прокреслено один напрямок – орієнтація на градієнт.

Важливе одне – живий рух життя всередині своєї живої суті, за межами власної розсудливої особистості, розриваної суперечностями, в умовах безлічі можливостей. Рух від Невільної Особистості, роздираної безліччю існуючих напрямків, угору до Вільної Сутності, що відчуває свій шлях. Це інша свобода, вона існує по той бік можливостей. Це свобода не обирати, а йти за своїм єдиним зробленим вибором, не відволікаючись на сумніви щодо переваг чужих доріг. Це визвольне знання про те, що найкраще не завжди є відповідним. Знання, що визволяє від необхідності постійно порівнювати, сумніватися. Знання з відчування себе та свого напрямку, знання, вільне від страху помилки. Яким просякнута свідомість сучасного мешканця мегаполіса наскрізь, як просякнуті вологою дрова в карпатському лісі. І доки не випариться вся волога, ці дрова, як і люди міста, не здатні загорітися й трансформуватися до першоелемента, випромінюючи світло й тепло.

Заради цього внутрішнього горіння, заради цієї алхімії трансформації люди йдуть так високо.

Щоб утратити весь контакт зі своїм ефемерним «знанням» про себе, щоб усі ці власні думки про те, «що я можу», на тлі позамежного досвіду стали очевидно застарілими. Вибухнути, щоб потім виявити себе наново цілим, на новому рівні знання про своє могутність.

І ще поділюся своєю секретною причиною, про «навіщо мені туди треба». Туди, де понад 5 000 метрів над рівнем моря (буденної свідомості), доходять саме ті, особливі люди, у крові яких розпечена плазма. Таких на рівнині можна не розпізнати, довго шукати й не знайти. Це люди “прикордонники”, вони обирають бути на межі можливого. І, звісно, не можуть встояти перед спокусою вийти трохи за… Саме ці люди рухають еволюцію, вони мені настільки симпатичні, що мені дуже егоїстично хочеться, щоб їх ставало більше.

Мене вмикає розповідати про гори. Хочеться надихнути щиро небайдужих до цієї теми на дію і, по суті, ділячись, я маніфестую: «раз ви мене так із цікавістю слухаєте – то ви, значить, цього самі хочете, головне, самі можете це прожити! Раз щось може робити одна людина, здогадайтеся, на що я натякаю? Це означає, що те, що може одна людина, означає, і інша може це повторити. Це можливо! Ось так колись і мене надихнула жива людина чотири роки тому. Так у мене відступила ідея про неможливість можливого, і тепер мене носить по світу досі – ось тепер Байкал…»

Перш ніж я вирішую проводити експедицію, мене відвідує майже тваринне відчуття магнетизму до цієї точки планети, і раптом виявляється, що туди треба не лише мені. Люди притягуються, притягуються на ідею вирушити в ці місця. І притягуються ті, які знають, як туди потрапити… Іноді мені здається, що моє життя тече з майбутнього в сьогодення. І моя справа – просто не заважати своїми страхами народженню того, що в майбутньому вже існує як даність, як точка події на треку життя.

Олег – найстарший із чоловіків, йому було років тридцять, після довгої паузи, вдивляючись усередину, поділиться своєю давньою мрією про Ельбрус. Було видно, як обережно, із задвірків юнацьких сподівань знову розгоряється азарт перспективи великих доріг, і мені в той момент навіть привиділося, що вершина Ельбруса в нього буде, і я, розчулюючись, помовчала про це.

І тут настав час «подвигу» з боку наших гостей, і вони запропонували попливти на гаряче джерело просто зараз. …Так, це чудова ідея!

Я люблю купатися нагишом. Завжди волію так купатися в диких природних водоймах – гірських річках, водоспадах і озерах. Можна сказати, що я відверто, своїм станом, це пропагую. Чи то індійські або непальські Гімалаї, чи навіть Арабські Емірати, де це, в принципі, не властиво місцевому населенню – я та подібні до мене любителі «дикого й справжнього» знаходимо спосіб насолодитися природою, не лякаючи місцевих.

Ця ніч була саме такою чудовою можливістю. Вдень, коли ми допливемо туди, там будуть укомплектовані купальниками туристи, а мені після розчинення в цих диких місцях так не хочеться різко згадувати дивні традиції етикету в громадських місцях і запахи цивілізації.

Ці хлопці, після взаємних історій «за життя» про сокровенне, пожежі й експедиції – після “всього, що між нами було”, – стали нам зовсім як старі друзі чи однокласники. Флірт та інші «шлюбні ігри», характерні для люду в цю пору доби, тепер були б зараз зовсім не до речі. Адже ми говорили як справжні хлопці, і я спостерігала, як горизонтальні нижні думки поступаються місцем вертикальним вершинним планам. Повага приходила на зміну спокусі. Так, взаємна повага за непланові відкриття про людей і їхні дороги тепер перекриває всі стереотипні гендерні ігри, які зазвичай ведуть чоловіки та жінки в подібній нічній ситуації.

Альтернативою традиційним народним «шлюбним іграм», що призводять до Збудження, можуть бути «ігри», що призводять до Натхнення.

Цим можуть бути розмови про позамежне. Про екстремальні ситуації, про порогові стани, про те, коли смерть поруч, і про те, коли життя – дуже яскраве. Про нові можливості, що виходять за межі раніше відомого. Це те, що вбиває старі уявлення про світ і можливості в ньому і розширює горизонти. Адже саме так, «перетинаючись полями» – дивлячись на іншу живу людину поруч – ми отримуємо Ініціацію: надихаємося на розкриття в собі того «можу», про яке, читаючи про подібне, могли лише мріяти. І це манливе й лякаюче, але таке очевидне нове, принесене живим носієм досвіду, запалює в нас не стільки тіло, скільки дух, і ми – Надихаємося.

---

Розділ 5. Страх і Пристрасть – мости розвитку

Пристрасть і страх дуже подібно наповнюють тіло вібраціями. І хоч для розуму це сильно різні речі, для тіла – це майже одне й те саме. Альфа й Омега – секс і смерть. Як для стороннього спостерігача – нестримний сміх і відчайдушні ридання виглядають практично однаково. Так і тут, розглядати випробування для розуму, вже точно, не менш смачно, ніж розглядати розумом спокуси для тіла.

Ідея відпливти в ніч із малознайомими чоловіками сподобалася мені й Шаманці. Але вона одразу сказала, що купатися не буде, я не спитаю її чому. Пізніше вона скаже, що не могла відпустити подругу саму в цю “авантюру”, і ідея прокотитися з вітерцем уночі по Байкалу теж її досить манила.

Ми відвели обличчя від багаття й остовпіли від вигляду озера. Воно димило, як димила б горяча трава. Це був низький стелистий туман над водою, підсвічений повним місяцем. Він ворушився білою вуаллю, під якою виблискувала водна гладінь. Туман здіймався в силуети, і вони намагалися вийти на берег до нашого багаття – це було схоже на декорації якогось “Володаря перснів”. І було очевидним у цій дії, що “Творця ще ніхто не перевершив”. Що б не винаходила людина – усе це акти плагіату…

Моторний човен розрізав низький туман, гнав світну хвилю під його вуаль, і ми, закутані в плед, без телефонів, грошей і документів, із глибоким відчуттям правильності того, що відбувається, відпливли в ніч. Повз нас пропливали голограми тайгових пагорбів, повертався ландшафт, освітлений холодним голубуватим світлом місяця.

Вода в купелях була дуже гаряча, гаряча настільки, що увійти в неї можна було лише повільно й із частим холотропним диханням. Пульс частішав і, здавалося, ворушив волосся на голові. Дихання перемежовувалося вигуками, і можна було подумати, що це не вода, а люди так діють одне на одного. Цей звуковий фон додавав задоволення від купання і всім підіймав настрій, а не лише температуру. Мені подобалося бути тут у компанії чудово складених чоловіків, і знову, як це буває в горах, я опиняюся єдиною жінкою серед найкращих на багато миль чоловіків. І при цьому я їм ніхто – і мені це особливо подобається, бо можу милуватися, як місячне світло відбивається на красивих тілах, і це можна нікуди не рухати, і не треба нікого наближати чи, навпаки, захищаючись, відсувати, це ні про що сексуальне й соціально-рольове. Це краса – свобода й задоволення в чистому вигляді, яке не потрібно покращувати, одразу реалізовувати чи якось ще обов’язково використовувати або привласнювати. Це про достатність і щедру повноту відчуттів від себе, простору, інших у ньому. А головне, це про повагу між усіма цими трьома елементами дійства.

Тут з’являється добре забута в соціальних іграх людей сакральність. Сакральністю я називаю Чистоту, яку ті, хто відчуває, не хочуть порушити необережним, стереотипним для цієї ситуації «рухом». Бо ці моменти переживаються як містика чи чарівність – самодостатніми у своїй естетичній красі.

Після, по поверненні, Шаманка мені скаже, що старший підійшов до човна, у якому вона сиділа й чекала на нас, і сказав їй крадькома: “Даремно ти так… Ніколи ти не відпочиватимеш так, як твоя подруга».

«Переживав за її «добре, – подумала я, – треба ж – який дбайливо-теплий…» Така надійність, безпека й прагнення нести добро були виявлені в цьому одному його жесті. Він, як і більшість здорових чоловіків у цьому світі, не хотів, щоб його боялися…

Ми попливли назад. Тепер, після тіла джерела, особливо гостро відчувався холод, що йшов від озера. На березі біля багаття знову пішли розмови, і ми обговорювали точку нашого знайомства. Олег сказав: «Ви, українці, дивні люди буваєте щодо закону. Якось в одного з ваших я питав документи, а він мені: “Ви в білки документи питаєте? Так ось я те саме!»

Кажу йому, усміхаючись: «Це креативність. Ми стосовно Росії південні люди, а чим південніший народ, тим більше там емоційної свободи, розкутості й спонтанності».

Прощаючись, Олег, від якого було відчуття, як від «дуже чоловіка», небагатослівний, раптом заговорив. Відчутно вагомим було кожне його слово і паузи між ними. Не поспішаючи, без формальної ввічливості, «по живому», зі своєї внутрішньої правди, вбираючи смисли в слова, сказав: «Дякую вам, і особливо вашій лідерці, – тут він зупинився, і в цій паузі читалися його власні нові рішення про своє подальше, і додав: – Дуже несподівано… дякую! І я, дивлячись, як свіжі думки про свої можливості висвітлюються в нього на обличчі, піднялася й простягнула йому для потиску руку.

…Якось, аж Е-ех! Аж дуже захотілося дізнатися, зазирнувши вперед, що ж там у нього втілиться, через пару років, така це була вагома пауза й сильний склад від мовчазної, споглядальної людини з енергією природженого керівника. Щось покликало його очевидно і виразніше з того, що кликало його давно. Так покликало, що вже не дасть йому спокою, поки він не зіллється з цією своєю реалізацією своєї мрії.

Коли вони відпливали в нічний туман, сповнені нових смислів, мені здавалося, що лише заради того, щоб цієї ночі за таких дивних обставин розповісти цим молодим чоловікам про великі гори, варто було прилетіти на Байкал. Вони точно отримали тут не те, на що очікували – і це добре. Що може очікувати отримати людина? Лише повторення минулого досвіду, свого чи чужого, а хіба зрівняється навіть приємний минулий досвід із новизною непізнаного?

Минулий досвід уже самим фактом свого існування через порівняння й проекції в пам’яті заважатиме проживати нові живі моменти. Але коли теперішнє захоплює нас настільки сильно, затьмарюючи всі аналогії з минулим, і ми ніби втрачаємо себе, то насправді ми в цей момент не втрачаємо, а знаходимо. А втрачаємо ми свій контролюючий і раціоналізуючий розум і набуваємо Себе Живого, теплого, рухливого, того, який існує в нас десь нижче шиї. Голова ж у цій дії, зі своїм “розумом, якого нікуди дівати!”, нарешті починає посідати правильне місце 5-ї кінцівки – функція якої, як і інших кінцівок, доставити господаря в місце, де він реалізує свою природу.

Ранок дивної краси, світанковий туман над рікою, тепер уже зовсім новий, підсвічений рожевуватими переливами сходу, нагадував, що казка триває. Шаманка, прокинувшись, побачила прямо біля себе (а спали ми на каріматах біля багаття) ведмежий слід. Слід явно відбився з подушечками й кігтями в самої кромки води, і поки вона йшла по фотоапарат, слід змило хвилею.

Назбиравшись ягід досхочу, ми згорнули табір і на веслах відпливли із бухти. Тепер можна було повільно розгледіти візерунок берегів, піщані урвища й замшеві пагорби, освітлені післяполуденним сонцем. Вони вже стали своїми в цьому просторі. Як стають нам своїми люди, з якими ми емоційно об’ємно познайомилися – встигнувши побачити їх у горі й радості, познайомившись щільно з їхнім світлим і тіньовим боком.

Розділ 6. З диких місць до людей

Кілька годин ми пливли до гарячих джерел – весла не мотор, і це по-іншому прекрасно. Цивільне купання відбулося. Тепер місце виглядало зовсім по-іншому, чарівність зникла – були туристи, черга до джерел у плавках і купальниках. Людей привозили сюди на катерах чи яхтах із протилежного цивільного боку – не для переживань, а за «офіційною» версією для здоров’я, тому тіла й стан людей були інші, ніж наші тіла тут цієї ночі. Тепер я більше милувалася горами, поки моя група насолоджувалася зануренням у сірчані гарячі водойми різної температури.

До заходу сонця ми встигли переплисти ще одну, велику для нашого катамарана, затоку й уже в сутінках (а вони тут довгі) дотягували катамаран на берег, дивуючись, яка ж усе-таки холодна вода в Байкалі. У цій частині своєї подорожі ми злилися з цивільними місцями відпочинку “диких” туристів. Тут, уздовж цього берега, через кожні 200 метрів були обладнані спеціальні охайні стоянки: стіл і місце для багаття. В іншому ж було чисто й дико. Десь там, удалині, виднілося бунгало, і провідник сказав:

– Та там Омуль! Сьогодні в нас на вечерю риба. Робимо багаття, пюре з картоплі, і що там у нас ще залишилося з овочів?

Омуль – байкальський ендемік, який більше ніде у світі не водиться. Але його в Байкалі дуже багато. Його ловлять сіттю – коптять, солять, смажать. Він схожий на… рибу. Помірно ніжна, завбільшки з долоню, і більша риба, не скумбрія і не оселедець, але за мотивами. Чистісінька вода Байкалу робить його м’ясо якимось “правильно” корисним, але це можна відчути, лише спробувавши його. Так ми можемо відчувати, наприклад, різницю води з різних джерел, але передати словами це неможливо.

Вечір був смачний, саме, буквально смачний, адже до того наш смак багато днів наповнювали байкальська краса й власні нові відчуття. Ми вже багато днів не помічали дискомфорту від того, що не могли поповнити колекцію харчових припасів – гречка, картопля, капуста, а тут риба й свіжий хліб! Це здавалося гастрономічним оргазмом. І навіть те, що картопля вийшла з піском, не могло зіпсувати святкову вечерю.

У казані опинився пісок, бо Танцюючий Грім набирав воду в штормовому Байкалі й у цілковитій темряві.

З Розкішною ми сперечалися про припустимі й неприпустимі методи в психологічній практиці. Вона мені дуже подобалася, а з тими, хто мені подобається, я особливо люблю посперечатися й «посмикати їх за вуса». Я заочно вірю в них – вони гідно витримають і розкажуть у цьому процесі про себе більше, ніж планували. Ну, це ж цікаво, погодьтеся!

Зранку ми робили йогу на березі. Розкішна робила свою йогу трохи віддалік. Провідник чаклував над їжею для всіх. Під час сніданку він так охоче розповідав про скарби, які можна знайти прямо під ногами, що ми майже одразу вирішили негайно вирушити по них. Кілька кілометрів уздовж берега й через ліс, і ми прийдемо до стоянки дикої людини. Це берег, де хвиля вимиває нефритові наконечники від первісних знарядь праці дикої людини. Нефрит – дуже особливий і цінний камінь, він має унікальну для каменя властивість: від удару по ньому лишається вм’ятина, що робить його несхожим ні на один інший мінерал.

Роззувшись і ввійшовши в холодну воду, ми, перебираючи зелені камінчики, з’ясовували в Наділяючого Смислом, як же виглядає нефрит, і незабаром стало зрозуміло, що знайти трофей буде нелегко. І з азартом переключилися на збирання іншої різної самоцвітної краси. Я спостерігала, як мене захоплює ця емоція. І навіть жадібність, таке рідкісне для мене почуття, що я з розчуленням і захватом віддавалася йому. Каміння – моя велика і, можна з упевненістю сказати, найдавніша слабкість. Ще в дитинстві я збирала його в різних піщаних дюнах, степах і на пляжах і охайно складала в коробку з-під цукерок «Вечірній Київ». І в той час, коли нормальні діти збирали календарики, марки й етикетки від жуйок, я збирала каміння під ногами.

У входу в мою київську студію на стіні на повний зріст росте дерево з каміння з різних кінців світу. Закінчуючи ремонт до відкриття студії, я попросила мого будівельника показати мені, як замішувати цемент, і довго лежалі трофеї нарешті набули вівтарного місця на стіні. На цьому дереві оселилося кілька кілограмів Криму, Приельб’русся, Карпат, кілька каменів зі дна витоків Гангу, «щебінка» з гори Арарат, лава з кратера Кіліманджаро, схожа на шоколад із горішками, каміння зі східної вершини Ельбруса, уламки породи, що повзе по Льодовику Кхумбу поблизу Евересту, каміння з пляжів Занзібару та Карибських островів і з інших місць мого шляху.

Це не просто карта подорожей, це – дерево, охоронець сили, подібно до шаманського вбрання, де кожен елемент – це історія… Про випробування, про відкриття в дорозі й про задоволення. І так дивовижно, що будь-яка історія про випробування закінчується насолодою – перемогою й святкуванням закінчення випробування. А будь-яка насолода закінчується випробуванням. А це – пережити закінчення насолоди. Або випробуванням буде, можливо, не впасти в спокусу, залипнувши на задоволеннях. Не залипнути, а піти далі – чим не випробування для Духу? Дивовижно, але якщо довести до максимуму свого прояву будь-яке з цих понять, чи то Випробування, чи то Насолода, то воно обернеться своєю полярністю. Саме тому й немає в цьому світі універсальних ідей про те, як треба правильно жити, чи однозначних відповідей, де ж шукати щастя людині. А якщо глобально, то шукати його не треба, воно є в усьому.

Як і Сила – вона є в усіх живих подіях, у яких ми перебуваємо цілком. Вона є і в поразках, і в досягненнях, і в радості й болі, і в смутку вона теж є. Я іноді починаю підозрювати, що вона однозначно є в русі. Але якщо й рух як стиль життя людина доведе до абсурду, то вона може виявити себе абсолютно зупиненою всередині, такою, що бігає по колу в метушні автоматизму. Бігає від тієї теми, яка стоїть нерозв’язаною. Тоді Силою для неї буде усвідомлена зупинка. Вона зупиняється зовні й виявляє, що почала, нарешті, рухатися всередині й знову відчувати життя.

Виходить, що Сила є справді в усьому! А коли раптом вона перестає відчуватися, означає, настав час рухатися в полярність щодо того, чим людина була зайнята останнім часом життя. Шаманська формула Сили – вчасно рухатися в полярність.

Провідник знайшов нефрит і, бачачи мій інтерес до теми, тут-таки подарував його мені. Незабаром і я знайшла мініатюрний нефритовий скребок, оливковий у цяточку, зі слідами первісної творчості. Більше нефритів ми не знаходили.

Веселка, Танцюючий Грім і Розкішна вирушили з провідником у табір готувати обід. Ішли з трофеями, сповнені простого щастя збирачів. Ми ж із Шаманкою, примагнічені красою, залишилися на березі. Тайговий ліс у променях полуденного сонця майже впритул нависав над озером, залишаючи лише півтора метра на берегову лінію іскристих самоцвітів.

І тут, зовсім несподівано, до нас став завертати прогулянкова приватна яхта. Весела компанія висипала погуляти праворуч, а капітан яхти, молодий хлопець, пішов до нас, ліворуч. Він представився й став розповідати, що робить подорожі по Байкалу, і ось, звертайтеся, у нього судно і він радий…

– І до речі, а чи не хочете ви юшки, ми ось тільки пообідали, у нас ще є…

Хочемо, – сказала Шаманка. І він виніс нам на берег каструльку й найсвіжіший хліб. Це було і дуже актуально, і дуже несподівано смачно, одночасно. приємно. Він залишив свої контакти на той випадок, якщо раптом ми ще раз захочемо відвідати Байкал, так ось, ласкаво просимо. Його гості судна завантажилися назад, помічники перемили посуд, і вони так само стрімко відчалили, як і припливли сюди з-за повороту коси.

Розділ 7. Амулет – предмет Сили

Повернувшись у табір, ми стали розглядати свої трофеї, і я вирішила, що настав саме час для виготовлення амулетів. Ми розташувалися на березі, застелили каріматами велику площу. (Карімати – це легкі килимки, які використовують туристи й альпіністи в походах як матрацик у наметах). Виклали в центр заготовки – шкіряні клаптики й нитки, спеціально привезені з собою. Ми захоплено взялися за створення власних Предметів Сили. Оплітали каміння, поєднували кольори й форми, вибудовуючи з частин ціле. Ціле, де кожен елемент наділений смислом і причетний до особистих відкриттів та актуальних внутрішніх напрямків.

Я раділа, як дитина, коли мені довелося знайти, окрім нефриту, ще й друзу білих кристалів, злегка зачеплену хвилями Байкалу. Білі, напівпрозорі шестигранники в компанії «своїх» одночасно поєднували в собі два непоєднувані аспекти – м’яку згладженість гострих кутів, що зберігають силу води, і при цьому гарну «читабельність» усіх їхніх вершин і математично ідеальних сторін. В інших учасників власні трофеї викликали подібні ж ніжні емоції.

Виготовлення амулетів – це «магічне» дійство чи «народна творчість у дусі примітивізму», кому як подобається називати цей процес. Насправді цей процес має неймовірний терапевтичний ефект, який виявляється в процесі створення власного Предмета Сили. У цьому дійстві поєднуються дві найважливіші основи особистості психічно здорової Людини.

Перший аспект – це Внутрішня Дитина, що живе в нас. Дитинство – це той золотий час, коли світ нам видається абсолютно чарівним, а це означає, що в ньому можливе все, чого тільки можна забажати! Процес виготовлення чогось дитина переживає як найважливішу ритуальну частину творчого процесу, а предмети, з яких ми, будучи дітьми, щось майструємо, є живими й ведуть діалог із нами як зі своїм творцем.

Другий аспект – це наша Доросла частина. Та, що структурує наш реальний світ. Це Оперативна Частина нашого розуму, де немає емоцій, а є поставлені самому собі завдання. Це найадекватніша частина в людині, саме завдяки їй у цьому світі доводяться до кінця справи, створюються й реалізуються проекти і народжуються предмети матеріального світу.

У людей у депресії чи з іншими невротичними розладами засмічені ці дві найважливіші частини особистості нашаруваннями особистої драми. Їхня Внутрішня Дитина не грає, бо вона поранена, скривджена, знерухомлена, надто серйозна й замкнена. При цьому Внутрішній Дорослий істерить у внутрішньому емоційному нападі, впадаючи почергово в апатію, озлобленість, гнів, звинувачення світу чи просто пофігістично саботує поставлені перед собою самим цілі.

Роблячи нові або добре забуті практики, Людина справді очищає власну природу («палітру фарб», якими малює свій світ). Її Внутрішня Дитина стає грайливою і чарівною, а її Внутрішній Дорослий відповідальним і практичним.

Колись у своїй студії на уроках Макса Скоблинського я малювала пальцями на полотні картину олією і, не розуміючи деяких технічних моментів, поставила питання:

– Максе, чому в тебе, коли ти підходиш до мого полотна й робиш мазки, вони такі чисті? Максе, чисті кольори виходять у тебе, як?

– Та в мене просто є ганчірка, і я витираю пальці, перш ніж узяти інший колір.

– Ха, як усе просто!

У багатьох же теж в одній руці є «ганчірка», а вони нею не користуються! «Дивно, але люди забувають нею користуватися», – подумала я, як невиправний психолог, переносячи цю метафору на життя деяких людей. Коли я знаю, де в моїй палітрі лежить червоний, білий і чорний… я отримуватиму результат на своєму полотні життя. Той, який справді малюю!

Складно малювати щось об’ємне хаотично змішаними фарбами – брудно й плоско виходить. Добре повертатися до чистих кольорів, якщо, звісно, ви Автор. Добре розуміти, яке змішування фарб нам зараз необхідне для потрібного ефекту, глибини й об’єму. Якщо ж ви не Автор, то добре знати, яка ви фарба. Ви, можливо, зараз на чужому полотні – і тут теж можна отримати задоволення від процесу – коли вас розмазує хтось або сама навколишня дійсність. Адже, виявляючись на чужому великому «малюнку життя», – ви є фарба, а це ТЕЖ відчуття власного буття. Людина має одну з базових людських потреб – Керувати й Впливати. Знаючи, яка ви фарба, ви вже впливаєте на перебіг подій і самореалізуєтеся в цьому.

Потреби в сексі, їжі, теплі, у відтворенні потомства й турботі про нього – це ще не людські, а тваринні. І навіть потреба у Свободі, до якої так багато хто прагне, не є людською потребою. Свобода – це нормальна тваринна потреба у Волі. Трагедія людини в тому, що вона не може перейти до проживання людського в собі, доки не “закриє” реалізацію своїх базових тваринних потреб. Тож “тваринне” в цьому тексті не є протиставленням людському – це обов’язковий фундамент людяності в людині, основа й умова її ініціативної творчості. Творче авторство в людині реалізується через усвідомлювану нею здатність Впливати на світ.

Це починається з усвідомлення себе, виходячи зі стану Достатку, коли якраз і задоволені всі базові його тваринні потреби. Якщо ж вони не закриті, людина відчуває не себе, а свій голод і страх, і тоді вона витрачає закладений природою потенціал – Творчість – на своє виживання. Можна побачити естетику танцю в агонії вмираючого, але це зовсім інше сюрреалістичне дійство, в якому той, хто танцює, не “планував”, щоб так… Він страждає, він не знає, хто він, він шукає себе, осягаючи свою “фарбу”. Якщо так, то поки його, як Автора свого життя, ще немає. Автор ще не народився в ньому.

Ось уявіть – людина шукає себе. Вона поки «сіробурмалинова», «ні мишеня, ні жаба» і не Автор – це сумно. Людині нестерпно почуватися ніким. Загалом, це й неможливо для людини – відчувати себе абсолютно ніким. Вона ж у глибині своєї правди про себе знає, із самовідчуття своїх потреб, що вона є. І в цій критичній оцінці себе як якоїсь безсилої «нікчемності» (нездатності реалізувати свої бажання) людина відчуває, що ховається велика брехня, брехня самому собі про свою суть, контакт із якою вона втратила (або не знайшла, або загубила, потрібне підкреслити). І вона шукає.

Наявність тваринних потреб якраз і допомагає їй у цьому пошуку – відчути себе живою! Живою через раціональні потреби тіла.

Створення Предметів Сили – це особливе ірраціональне заняття.

Є предмети-слуги – побутова техніка, взуття, меблі тощо – вони раціональні. А є предмети-союзники, предмети-друзі й учителі. Вони не несуть у собі обов’язкового функціоналу. Їхнє завдання не побутове, і, загалом, у побуті вони марні. Їхні завдання не зі світу проявленого. Вони – міст між проявленим і непроявленим. Мати такі предмети – це розкіш, а не необхідність. Потреба мати нефункціональні предмети завжди була прерогативою еліти й жерців. Те, що є в їхніх світах з погляду обивателя, – просто примха, дурниця. Але обиватель нічого не створює за межами своєї маленької родини. Він не автор у великому світі – він фарба. І тому йому, простому обивателеві, щиро не зрозумілі мотиви, справи й невід’ємні «примхи» тих, чиє життя виходить за межі маленької родини…

Розділ 8. Прогулянки на чотири сторони.

Цього нескінченно довгого дня ми ще багато чого встигли. Веселка й Розкішна ще раз, тепер уже пішки прибережною стежкою, сходили на гарячі джерела, а на зворотному шляху «спокусили» човняра привезти їх у табір. Я пішла в ліс по «дичину» – по ведмедя. Але «замість нього» того дня були чорні білки й бурундуки. Білки чудові – чорне пухнасте хутро й біла манішка на грудях.

– Ну прямо як ведмеді, подумала я, – тільки білки.

Живі, моторні, грайливі білки й смугасті бурундуки не тікали, вони загравали, кликали з собою на верхівки кедрів. Яка метафора мого життя, – подумала я:

– Ось знову «хом’ячки» – бурундучки, білочки… Один великий, значущий, вагомий «ведмідь» міг би бути тут – на місці безлічі дрібних моїх проектів. Ось так і я часом розриваю себе на багато маленьких хом’ячків – маленьких справ, замість віддачі себе цілком одному великому проекту.

Але звірятка потішили жвавістю й контактністю. Ліс живий, пахучий – повен ягід… і ще я знайшла в ньому джерело.

Коли ми ввечері знову складали табір, я здивувалася, витягуючи кілочки від намету, тому, яка ж тут холодна земля! Алюміній нереально крижаний виходив із землі. Виходить, уся ця квітуча, літня, квітково-ягідна краса гніздиться лише на м’якій лісовій підстилці, а там, усього на 15-сантиметровій глибині, земля, що за коротке тайгове літо навіть не встигає прогрітися. Тільки кедри й берези не бояться цього холоду, інші ж листяні саме з цієї причини тут рідко трапляються. Ми здули катамаран – судно, на якому ми пересувалися по воді разом з усім похідним спорядженням, тепер вмістилося у вузький, довгий 2-метровий чохол.

Увечері по нас прийшов катер «Вільний» і в променях заходу ми відчалили з цих місць. Цим катером володіла цікава колоритна пара – він, «старий бувалий моряк», спокійний і надійний, а вона «рибачка Соня», руда, весела, гостинна пампушечка.

Там, де ми здійснювали посадку, не було причалу, і нам прямо у воду опустили драбину. Тож довелося роздягтися до трусів, щоб занести речі. Вода бадьорила, і, зійшовши на борт, ми охоче повечеряли свіжим хлібом і рибою, зігрілися чаєм і вийшли проводжати сонце на палубу. Захід такий самий нескінченно довгий тут, у цих місцях, як і світанок.

На палубі судна несподівано розташовувався класичний старий диван із виглядом на корму. Приємно. Веселка, Розкішна й Шаманка затишно вмостилися на ньому. Над ними було вузьке вікно капітанської рубки, а ще вище, над вікном, напис назви судна «Вільний». Коли я навела на них об’єктив, дуже захотілося дописати ноту «до» до назви судна.

У порт, із якого почалося наше плавання заповідними місцями, ми прийшли вже в глибоких синьо-сірих сутінках. І, вивантажившись, одразу відчули різницю між диким берегом і портом.

Послали гінця, Наділяючого Смислами, на розвідку – шукати місце для ночівлі. Але трава й ліс тут були такими засмальцьованими – бензиново-прокуреними й витоптаними, що ми вирішили вийти на дорогу й розташуватися десь на узбіччі – переночувати під відкритим небом так, щоб не ставити намети, а вранці бути готовими одразу рухатися далі. Тим більше за планом у нас був автостоп до місця, з якого ми сходимо на гірське плато Святий Ніс, а до підніжжя цієї гори було ще десь 40 км.

Для ночівлі ми обрали місце, куди не долинали запахи порту – це було місце розвороту на дорозі. У кілька заходів перенесли речі й стали влаштовуватися на нічліг. Щільніше одне до одного розташували карімати, щоб було тепло вночі, і коли погасили ліхтарики, над нами нависло оглушливо кричуще сяйвом тайгове нічне небо.

Місяць іще не зійшов, і зірки, вагомі, як злитки з кілограм, облямовані туманними розсипами дрібніших коштовностей світла, прокреслили Чумацький Шлях так низько над нами, що можна було доторкнутися до них рукою, прямо не встаючи з трави. Комарі вже вимкнулися, вони вмикалися тут на заході та світанку, усього на пару-трійку годин. І тепер можна було милуватися таким яскравим небом пів ночі, до сходу красуні – Старенької Луни.

Зранку ми з Шаманкою прокинулися раніше за інших і з ранковою делегацією нових комарів вирушили в порт поповнити харчові запаси. Наділяючий Смислами став на газовому пальнику готувати свій коронний ранковий напій – какао зі згущеним молоком. В таких придорожніх умовах це неймовірно смачно. Хоча здебільшого ми пили в поході чай із листя ягідних кущів і трави, що зветься тут «баньян» – це перезимоване, коричневе ферментоване листя, схоже на китайський пуер, зі смаком землі. Але какао – це зовсім інша смакота, іноді саме такі соціальні перебивки дозволяють поперемінно скучити: то за дикістю, то за благами цивілізації. Дають можливість оцінити свіжим поглядом уже знайоме й отримувати насолоду від різного, цінувати те, що приходить, знаходячи нове в усьому, що трапляється.

До ранкового какао ми принесли сухарики «київські» з родзинками. Купити в порту київські сухарики за 6000 км від рідного Києва – це здавалося сюрреалізмом.

Димилися в руках чашки з гарячим какао, і ми спостерігали гру бурундуків у придорожніх заростях.

На диво ми швидко доїхали автостопом. Трьома групами на трьох машинах. Автостоп – це особливий стиль життя – ну дуже Авторський! Автостоп – це мистецтво, в якому немає місця штучним емоціям. Це дуже чесний стан. Чим справжніший він, тим простіше людина опиняється там, де вона обирає бути. По ходу ті, хто допомагає їй у дорозі, теж виграють.

Перше – (як мінімум) попутник просто не дає заснути водієві за кермом. Пробуджує його своєю новизною, як посланець незвіданих світів.

Друге – ситуація прямого прохання дозволяє вам, якщо ви водій, попутно зробити добру справу й трішки більше поцінувати себе в цьому. Нам, людям, подобається, коли ми знаємо, що справа точно добровільна й точно попутна, і ніхто, якщо ми відмовимо, не буде на нас у образі. Ми зазвичай хочемо допомогти – «заподіяти добро й завдати користі» ближньому, ми дуже раді виявитися корисними. Себе в цьому поважаємо, і тут навіть «дякую», адресоване нам, часто здається зайвим.

Третє – (як максимум) такі зустрічі можуть «перевернути життя» доброго водія, і він нарешті теж сам почне робити у своєму житті те, про що давно мріяв.

На розвилці доріг, де одна йде в порт, а інша до підніжжя гори, ми призначили точку збору. За метрів 200 починався облаштований дикими банями пляж. Дикі бані – це каркас із молодих дерев, обтягнутий поліетиленовою плівкою, з виложеним із каменів вогнищем усередині, так, щоб створювалася парильня. Обрали ми таку стоянку з баньою, щоб після сходження відновити тіло й у повному оновленні завершити подорож цим Святим Озером.

Скупавшись, я згадала, що ця частина Байкалу глибша, ніж ті заповідні затоки, де ми плавали на катамарані – тут вода була помітно холоднішою, а глибина не давала сильно прогрітися водам у цих місцях. Поставивши табір, ми розгорнули варіння борщу.

Шаманка потім скаже, що вона просто вибачалася перед борщем, практично стоячи перед ним навколішки, за те, що «я його ліпила з того, що було» – готувала його з консервованої засмажки. Пізніше Танцюючий Грім за їжею хвалитиме борщ, примовляючи: «Ось справжній український борщ!», і повчально скаже своїй Веселці: «Ось бачиш, як треба робити борщ, щоб ти приготувала мені такий самий!» Так, головним інгредієнтом у ньому було те, що його готувала українка – ось який інгредієнт, виявляється, може виявитися головним Дзеном!

За вечірнім чаєм у колі ми підбивали підсумки своїм внутрішнім процесам, а відкриттям надавали форми. Це було як думки вголос про себе й своє життя. Інші своїм активним слуханням мотивували чіткіше оформлювати в слова внутрішні процеси. І в того, хто говорив, прояснювалася своя роль у ситуаціях, що з ним траплялися. У баченні цих зв’язків – між власною Роллю та Подіями свого життя народжується наше людське осягнення свого авторства в житті.

Розділ 9. Сходження як дослідження стратегій життя

Стежка Випробувань.

Уранці, встав о 6 ранку, ми поснідали, запаслися сухофруктами, водою й пішли на сходження. Я поділилася з народом своїми секретами довгих сходжень, тими, що передали мені мої вчителі, і тими, що я сама відкрила в дорозі.

Один із них – для мене він головний – це тригранний інтерес.

Перша грань пов’язана з інтересом до місця – стежки, вершини, краси з висоти.

Друга – з метою, яку я ставлю перед сходженням нагору й яку досліджую в дорозі, проводячи аналогії зі своїм життям і стикаючись із труднощами в дорозі. Можна, знаєте, ворожити на кавовій гущі, до речі, у деяких моїх подруг непогано виходить, можна ворожити на картах Таро, а можна на треку.

Третя грань – це інтерес до свого тіла в дорозі. До того, як воно йде і як можна так вивернутися в дорозі, щоб давати йому відпочивати й розважатися в дорозі, з усією наявною ніжністю й вдячністю до нього – а інакше ніяк. Інакше тіло образиться й не піде далі, скаже: «Не вірю я тобі, господарю, мучиш ти мене й гвалтуєш. Усе, тут моя вершина! Я назад, а ти, якщо хочеш, іди далі сам, без мене».

Ось тому дехто й не доходить. Ну не через те ж, що в них сил не вистачає.

Те, що комусь сил не вистачає, – це відмазка «від розуму». Якщо ви можете зробити крок, значить, ви можете йти. Шлях – це завжди повторення одного й того самого кроку – роби один крок і повторюй його знову й знову. Це природно. До речі, людська стопа й ноги взагалі пристосовані найбільше йти вгору по похилій – це найприродніший рух для тіла, природний, як саме дихання.

Так, Дихання! Дихання – однакової довжини вдих на кількість кроків і такий самий видих. Тоді тіло входить у режим метронома, і тут важливо не заважати йому думками про своє – «можу, не можу». Бути в ньому – в тілі, бути присутнім у тому, що відбувається тут і зараз. Бути більше у відсотковому відношенні у відчуттях, у світі думок. Довіряти своєму тілу більше, ніж ідеям у своїй голові. Бути сильно в голові дуже небезпечно. Усі, абсолютно всі травми трапляються в той момент, коли людина полетіла в думках. Вона могла на мікросекунду піти увагою з «тут» на недопустимо більший відсоток, ніж це допустимо, і в цей момент ударитися, перечепитися, наштовхнутися на гілку чи ще щось гірше. Біль поверне її знову в тіло. Сильно переконливо поверне!

Навіть хвороблива старість у народу – це спроба тіла повернути господаря, що вічно «швендяє» у своїх умоглядних світах, через біль. У присутність Живого Життя, хоча б перед «фінішем» дати йому останній шанс побути Присутнім. Тіло завжди допомагає, пам’ятайте про це. Коли йде – допомагає, коли болить – допомагає, коли чогось хоче – допомагає, дає господареві сигнали на «приладовій дошці показників» не пропустити момент «для поповнення енерго-ресурсу». Слухати тіло треба – воно мудре. Тілесний – соматичний інтелект мудріший за голову хоча б тому, що набагато старший за мозок. І довів свою мудрість, коли формував вас у лоні матері, слава богу, без найменшого втручання з боку ваших думок. Тіло самовідновлюється після втоми й після порушення цілісності – при травмах. І, зауважте, ніяк не радиться при цьому з вашим розумом.

Це розумові корисно радитися з власним тілом. І ставитися до нього з повагою та ніжною турботою, як до найголовнішого вчителя у вашому житті. Як учні ставляться до вчителя у східних традиціях. Ось коли так, тоді вас тіло й відведе туди, куди вашому розуму навіть не снилося, і ви отримаєте більше, ніж очікували. Адже очікувати ви можете лише те, із чим знайомі в минулому. Це означає жити, повернувшись обличчям у минуле, а сідницями в майбутнє. Власне, так живе більшість людей. Живуть, не живучи – сідницями в майбутнє, а світ, знаєте, дзеркальний… він так само до людини, як і вона до нього…

Такою була моя промова перед сходженням. І я продовжила думати цю тему далі, поки ми йшли рівниною. Іноді ділячись своїми висновками вголос.

І замість очікувань краще зустрічати світ в усій його непередбачуваності обличчям, уважно й зі цікавістю вдивлятися в те, що хоче зустрітися з нами. І вирішувати питання й проблеми в міру їх надходження. Ви можете помітити, що більшість людських можливих страхів так ніколи й не втілюються. Уявіть, людина, що живе в страхах, фінансує свою внутрішню «армію»… а на справжні звершення ресурсів уже не вистачає, бо весь час на сторожі й обороні, і не це безодня сил іде. Або, якщо вона думками в очікуваннях і мріях – вона «кредитує» увагою заздалегідь ефемерні проекти (очікувані небезпеки чи нездійсненні мрії), і її увага витікає з теперішнього – їй у «тут» тепер не вистачає енергії.

Їй – НЕ ВИСТАЧАЄ. Їй хронічно НЕ ВИСТАЧАЄ – і це не факти її життя – це позиція її розуму. Якщо Розум відсутній у «зараз», то його немає «вдома» – його «зараз немає вдома, передзвоніть пізніше», і це найбільша нестача. Яку він плутає з об’єктами й суб’єктами зовнішнього світу, ця нестача не лікується жодними зовнішніми чинниками – матеріальними благами, комфортом, придбаннями, подарунками, знаками чужої уваги до себе.

Це все, звісно, висмикує «мандрівника віртуальними світами» в теперішній момент, у короткочасну радість присутності в бутті. Але коли діра «в голові», то вона, без усвідомлення її наявності в себе господарем голови, не закривається зовнішнім. І навіть щира радість із приводу зовнішніх дарів буде швидкоплинною й скінченною. До всього зовнішнього людина звикає, і невдовзі після всіх «дивовижних фактів» і «подарунків долі» вона знову потрапляє у свій базовий емоційний стан, із якого й походить її життя. Хтось знову повертається в смуток, хтось у тривогу (приводи знаходяться), хтось в агресію, вишукуючи ворога.

«Що відбувається, коли нічого не відбувається?» – улюблене запитання мого вчителя Сергія Стрекалова. Коли він вів семінар, він не одразу приходив у коло, а прийшовши, сідав і оооочень довго не видавав слів, і… навіть ні, не розглядав, а ковзав поглядом по учасниках, потім звертав погляд усередину себе й знову обходив увагою учасників. І ще хвилин 10-20, обтяжливих для народу, робив це знову й знову. Насправді він справді «нічого не робив» – він жив, так, просто, перебуваючи в колі, просто повно й вагомо був присутній у кожну мить.

У цей момент більшість учасників семінару «про всяк випадок» починали відчувати провину. Ще частина – занепокоєння, дехто – обурення, і зовсім одиниці – захват чи розчулення від усього цього безсловесного спонтанного, але дуже живого, чесного емоційно-чуттєвого процесу, що читається в обличчях, жестах і позах, а особливо в спробах контролювати свої емоції з незворушним виглядом.

Ближче до кінця мовчання, яке він проводив без оголошень, спонтанно, він міг поставити це запитання вголос: «Що відбувається, коли нічого не відбувається?», або не ставити його й перейти, як ні в чому не бувало, до словесного ведення семінару – до лекції чи до обговорення. Наприклад, «як минув ранок?» або «хто ви і що відбувається з вами зараз».

Так ось, людина, коли вона не перебуває в «зараз» – вона перебуває увагою в минулому чи в майбутньому. У неї дуже мало енергії, це наслідки нерозумних енергетичних витрат і спонсорування своєю увагою неактуальних тем, а тем, відсутніх у її житті в теперішній момент. Від таких нерозумних витрат вона почувається бідною й обділеною увагою в точці простору, в якій присутня.

Ми можемо отримувати повноцінну, повнокровну енергію життя лише з теперішнього.

За патологічної стратегії розуму – не перебувати в теперішньому моменті – людина справді не розуміє, чому їй не вистачає щастя в житті, сил, енергії, ентузіазму, сміливості й усього того, що можна отримати в житті, діставши це із самої себе, просто перебуваючи й живучи в точці «зараз».

Ті, хто цього не можуть – бути в теперішньому моменті (а їх більшість) – постійно мріють, щоб їх хтось покохав. Тобто хтось інший, хто покохає їх, спонсорував би їх своєю енергією, тобто думав про них, поки вони витрачають усі одиниці своєї уваги на думання про речі, яких ще немає чи вже немає. Поки вони прокручують у своїй голові діалоги й події, які так ніколи й не станеться в реальності. Поки мрійники чи «очікувачі» продовжують займатися всякою нетутешньою дурницею й продовжують «озброюватися», вони й не розуміють, що їх, живих, у справжній реальності в точці тут і зараз, просто НЕМАЄ. Кохати нікого. Є лише той у них, кому можна поспівчувати, а це співчуття вони й сприймуть за любов, а потім ще й образяться, що «акція милосердя» закінчилася несподівано. І хтось із них із образою процитує Екзюпері: «ми відповідаємо за тих, кого приручили».

Як вам сказати? І так, і «не так».

Усі ці вищевикладені формули щастя й нещастя промайнули в моїй голові коротким роликом – я, природно, не промовляла всієї цієї тиради людям перед сходженням, а то вони б вийшли з тіла й міцно вкоренилися б у голові, намагаючись подивитися мій «ролик». Не треба. Нехай кожен залишається зі своїм «кіно».

А додаткові напутні слова були короткими:

– …нагадую, хто забув, навіщо потрібна голова, я ще раз – нагадаю: голова потрібна, щоб робити Висновки й ухвалювати Рішення, в решту часу життя треба вмикати тіло.

Підказують:

– А ще я в неї їм і ще…

Перебиваю, не давши закінчити:

– Це «і ще» якраз про тілесність. Коли ти в неї їси і «дещо ще» (дівчина питає), це теж тіло! Так, так, буває – голова ще й частина тіла. Але це її друга функція.

Ось люди іноді відчувають, що в них болить голова. Цей біль часто має не фізичні причини. Боліти там, у принципі, особливо нічому. Голова – не черевна частина. Це до того, що якщо у вас болить голова, знайдіть тему не «про зараз», яку ви схильні крутити в мізках, і відпустіть її, пробачивши всіх, хто в цьому бере участь. А головне – себе за щось, про що думаєте в цьому сюжеті. І біль, імовірно, одразу відпустить. Можете поекспериментувати.

Ще напутні слова:

– Можна вдягти по дві пари тонких шкарпеток тим, у кого є підозра, що ви можете натерти ноги в дорозі. І за найменшого натяку на натирання зупиняємося, роззуваємося й клеїмо пластир, не чекаючи, доки на цьому місці утвориться потертість. Одяг беремо багатошаровий, щоб можна було роздягатися в дорозі й одягатися на стоянках. Як ми йдемо? Кожен сам обирає свою швидкість, не треба підлаштовуватися під інших. Стежка нагору одна.

Провідник пояснює особливості стежки та конкретно цього шляху:

– Трек називається Стежка Випробувань. Вам часто здаватиметься, що вершина вже ось-ось, але за нею ще будуть тераси й будуть ще наступні вершини. А потім, коли ви нарешті, вийшовши на черговий верх, побачите довжелезний хребет, то вам відкриється, що це була лише половина шляху. Гора 1800 м, і якщо ви відчуєте, що для вас достатньо, можете повертатися в табір і готувати вечерю для всіх. Плюс до карми зарахується.. Коли будете повертатися назад – будьте уважні! Там є ризик заблукати, якщо на розвилці в лісистій частині гори піти правим схилом в іншу ущелину. Там болото й гірська річка – обійти їх, щоб вийти на дорогу, ніяк не можна. Тож доведеться підніматися назад і знову спускатися, але вже лівіше..

Він стільки уваги приділить цьому відхиленню хибним шляхом. І так докладно про це розповість, що наша Розкішна справді повторить цей «подвиг». До речі – про Увагу. Усе як у житті. Куди увага – туди енергія.

А Розкішна Наша – вона дуже енергійна жінка!

Розділ 10. Стежка Випробувань

Ми йдемо до підніжжя гори по добре втоптаній стежці в густому лісі. Перед підйомом нас зустрічає плакат – вказівник маршруту сходження. Так, ця стежка має назву – Стежка Випробувань. Ми бачимо карту маршруту. Далі стежка звужується до ширини однієї людини, і ми йдемо ланцюжком. Я із задоволенням пропускаю вперед хлопців, мені вже давно неважливо, в якій частині групи я йду. А ось новачкам, точно знаю, попереду завжди легше йдеться. Бувалим відповідальність за тих, хто йде позаду, надає сил і охоти йти добре.

Схил стає крутішим, але ми ще довго, години 3-4, йтимемо лісом.

Моя фізична підготовка дає про себе знати, і в якийсь момент я їх обганяю й гублю групу з поля зору. У сходженнях мені не потрібні часті зупинки – вони радше заважають і збивають із потокового ритму. Колись, 5 років тому, я дивувалася тому, як ішов на треку до Евересту Вітя Оліфіров – бувалий альпініст, сніжний барс, він тоді вчив мене ходити у великі гори. Він ішов, здавалося, не швидко, він радше йшов повільно, але як танк. Швидкість його не змінювалася ні від висоти гори, ні від кута нахилу й схилу.

У новачків же спочатку азартний ривок, потім очевидне, захекане дихання, яке, як і швидкість його, як і його ентузіазм, сильно залежить від нахилу стежки. На майже прямих ділянках люди рвуться бігти, а під час підйому важко сапають і намагаються зайвий раз присісти, відпочити. Треба сказати, що цей рваний ритм минає, якщо ходити багато. Виробляється контакт зі своїм особистим потоком – а далі важливо не заважати цьому потоку нести себе вгору.

Це як у великих категоріях – «спочатку людина обирає Шлях, а потім Шлях обирає людину».

Близько до виходу з лісу простягалися випалені ділянки, сліди пожежі, до гасіння якої були причетні чоловіки, що зустрілися нам у заповіднику. Вигляд цих місць досі був дуже драматичним, хоч і минуло вже півтора місяця.

Після того як ліс скінчився, почалася морена – це великі камені, по яких іти було не так зручно, як лісом, зате цікавіше – можна було відчути себе копитною твариною, що стрибає, – черевики в мене були дуже правильні, а бувалі гірські люди знають, як це чудово – правильне взуття в дорозі. Тому я впевнена, що стільки задоволення, скільки отримувала його я від того, що переміщалася по каменях під палючим сонцем, нормальні люди у звичайному взутті отримати не можуть. Краса, а на рідкісних зупинках – лохина на низьких кущиках. Загалом, через 5 з половиною годин я була на вершині.

А там – тундра! Справжня тундра – мох ягель, ягоди пучками, грибочки серед кущів чорниці, брусниці, лохини, низький кедровий сланик по периметру цієї величезної вершинної рівнини. Висота тут 1800 м, плато простягається вдалечінь на добрих 5 кілометрів, конусом іде до горизонту, і тому зветься Святий Ніс.

Я пішла вглиб строкатих мохів. Лежала на землі й дивилася в небо. А моя внутрішня увага спостерігала за відчуттями, за тим, як маса піднятого тілесного матеріалу іскрилася й переливалася, стікаючи вниз під дією гравітації. Усі ці «зорі» відчуттів падали вниз, проходили крізь шкіру й висипалися водоспадами в землю – безперешкодно. Вібрували суглоби, дзвеніли м’язи різними голосами, розчахувалися клітини, у найдальших куточках тіла випускаючи на волю «птахів», і я зникала… Не залишалося нічого від «я»

Фізична пульсація життя, до якої, здається, «я» не має стосунку,

Моя особистість її – Пульсацію Життя – не створювала. Пульсація є, а мене немає. Вона є з початку початків, фізичного світу, вона живе мною, як і дихання дихає мною. А мене немає, немає зовсім – і це таке задоволення: усвідомлювати себе тим, чого немає. Ніби тонкою голкою хтось проколов чорний оксамит Всесвіту. І уявити, як крізь цю діру на великій швидкості проноситься Все. Проноситься наскрізь і на великій швидкості, і нічого не залишається – є лише врата, поріг, отвір, а всередині нічого – тільки сильний Космічний Вітер. Це така повна розототожнена свобода: відчувати присутність себе як порожнечу і швидкість вражень, що проносяться, розчиняючись у порожнечі, до повної прозорості.

Некоректно, наприклад, казати людині: «я дихаю», ні – це дихання дихає нами. Будь-яку іншу діяльність, яку людина називає у формі «я роблю», вона може відкласти, перестати робити, а дихання, пульсацію вона відкласти не може, тому тут вірно буде сказати навпаки: це Дихання дихає мною.

І тому «Життя живе нас» – і ця позиція первинніша за образ себе, де «ми живемо Його». Життя більше за нас скінченних, воно формує цей світ і наше тіло. Прийнявши цей факт як правила гри, надані Життям – закони фізичного світу й природи разом із виданим нам на старті тілом, – ми допускаємося до участі у великій Маніфестації Життя на Землі, просто за правом народження. І вже значно після того, як ми зміцнієм і виявимо якусь первинну кмітливість, ми стаємо особистістю, причетною до формування свого життєвого шляху. Цей власний вплив на своє життя відбувається в межах розвиненого особистого обсягу Уважності до деталей самого Великого Життя, у масштабі особистої здатності бачити, вивчати й знати, як це Життя відбувається. І зі власного розуміння Впливати за допомогою Волі на ту частину життя, з якою ми ототожнюємо себе у своїй свідомості.

Хоча питання про те, хто є цей вольовий чи сприймаючий «ми», які «не тіло»? – так і залишається риторичним. Але найкращі процеси відбуваються, коли ми не заважаємо життю жити нами, і це дуже важко дається людям, бо вимагає великої й беззавітної довіри до життя. Більшої, ніж у рамках «нормальної» білої людини вважається адекватним. Важко переважній більшості людей слідувати своїм імпульсам зсередини, не гвалтуючи свою природу: страх помилки, страх оцінки, страх наслідків утримує людину як гравітаційне поле від її власного розвитку й розширення.

Нелегко це: розслаблятися з усіх сил. Розслаблятися хоча б у тих місцях, які не беруть участі в точці події. Складно не думати зайвого й не мати фонових, постійних тілесних затисків, не напружувати ті частини тіла, які в цей момент не беруть участі в русі й дії. І непросто це – відчувати межу між прикладанням надзусиль, без яких розвиток неможливий, не скочуючись у насильство над собою.

Я гуляла несподіваною і такою повноцінною тундрою, тут нагорі. Строкаті кольори низького клаптикового килима вражали уяву – червоний, салатовий, жовтий, помаранчевий….Осінь, не осінь – літо в тундрі – воно таке яскраве, і ягоди, ягоди… дуже багато ягід.

Минуло дві години, а з «моїх» так ніхто й не з’являвся. Я подумала, що, напевно, справді була важка стежка. І вирішила знайти обіцяне провідником джерело. Провідник із нами вгору не йшов, а довів до початку треку й пояснив маршрут. Був день, і стежка дуже ясна – тож це нас усіх анітрохи не збентежило.

Джерело знайшлося. Ним виявилося озерце чистісінької водиці, кругле, як у казках, а по периметру густа, ніби спеціальна, як у шедеврах ландшафтного дизайну, породиста трава.

Як? як сюди? на висоту 1800 м доходить вода? Це ж який натиск має бути! Це справді, мабуть, дуже жива вода.

Я на треку дорогою вгору зазвичай майже не п’ю. Люди іноді плутають спорт, бодібілдинг з альпінізмом. Справжні бувалі трекери ніколи не п’ють багато води в дорозі. Той, хто йде й п’є багато рідини, людина сильно потіє, а ця невпинна липкість тіла відволікає й виснажує, створюючи дискомфорт.

Але зараз вода була дуже жаданою і неймовірно солодкою. Як же чудово чогось хотіти, бути з цим бажанням, не поспішати від нього позбутися. Адже реалізувати бажання – це все одно що вбити його. Бажання помирає після його втілення. Воно, як бажання, перестає більше існувати, народжується нова реальність.

Зовсім інша справа й інший рівень насолоди – дати бажанню вистоятися й отримати помножене задоволення від його реалізації, і не поспішати навіть у реалізації, смакувати деталі цього процесу й відчувати, що робить з нами реалізація нашого запиту, як це змінює почуття й змінює тіло.

Напившись досхочу й набравши свою маленьку пляшечку, я пішла назад по плато до спуску. І ось з’явилася Шаманка – вона йшла назустріч, така захоплено-гарна. Її неможливо було не обійняти, та так, щоб аж хруснула, або так, щоб почути стукіт її серця. І, звісно, ми пішли назад до джерела.

Я запропонувала скупатися в цій сильній, чарівній воді. І ми облили одне одного з пляшки водою, яка пройшла стільки шарів і піднялася на таку висоту. Незабаром за Шаманкою показалася Розкішна Жінка – вона була не сама, з чоловіком, з яким познайомилася на сходженні. Така сяюча, що очей не відвести, а він – він почувався справжнім героєм. Звісно, вони мотивували одне одного, новизна енергії незнайомої людини, яка робить те саме, що й ми, нас дуже вмикає на відчуття впізнаваної спорідненості. Це дуже чудовий і надихальний процес, що забезпечує ефект синергії – це коли енергетично сума двох більша за їх математично складені разом частини.

Ми скупали водою з джерела Розкішну Жінку, яка роздяглася заради цього задоволення. Незабаром дійшов і Танцюючий Грім – я була така щаслива за них і за себе, що цю радість на горі можна розділити зі своїми друзями. Так, уже ставшими одне одному друзями після того, як ми стільки дізналися одне про одного, у наших вечірніх обговореннях переживань від місця, від себе в діях, від проходження практик дослідження світу, про дослідження себе в перевантаженнях, у висновках про себе й життя загалом. Люди часом не встигають так пізнати одне одного й за багато років спільного життя. Зовсім інше – побути в одному човні чи в одному окопі.

І я раділа! Я раділа тому, що ми тепер можемо не лише говорити про гору, а й мовчати про неї, розуміючи одне одного – у нас тепер у цьому досвіді буде спільна реальність. Хоча я розумію, що коли «десять людей іде одним мостом в одне село», насправді це йдуть «десять людей десятьма мостами в десять сіл» і ми можемо збагатити одне одного подробицями своїх доріг.

Людей зближує три чинники – прийняття, спілкування й спільна Реальність. У цьому трикутнику, якщо «підвищувати» один із кутів, збільшується якість взаємодії по всіх трьох сторонах. І відповідно, якщо падає один параметр, падають і два інші – стосунки сходять нанівець.

Танцюючий Грім сказав, що Веселка чекає на нас на іншому кінці хребта, там, де закінчується ліс, це та середина шляху, де було запропоновано завершити сходження тим, кому стане достатньо висоти. Вид на Байкал з висоти тут уже ґрунтовно вражає, тож стає ясно: шлях вартий цього!

Ми ще пішли вглиб плато, до того краю, звідки відкривався вид на ті місця, де ми плавали на катамарані. З цієї висоти можна було побачити далечінь, оповиту туманною післяполудневою імлою кілометрів на двісті-триста, а там, іще далі – шаруваті смуги гір, усіх відтінків синього.

Навалявшись нагишом на м’якому моху, наївшись великої чорниці, ми вп’ятьох, плюс супутник Розкішної, вирушили до спуску.

Ще раз закарбували краєвиди на Озеро – звідси воно справді виглядало аквамарином в оправі. Довгий напівкруглий вигин берегової лінії не залишав сумніву, що Байкал – це скарб.

На зворотному шляху багатьом стало зрозуміло, що спуск частенько складніший за підйом. І я теж це згадала. Великі камені під вагою всього тіла іноді починали їхати. Шматочки стежки на світлому ґрунті раз у раз обривалися, і далі йшли величезні валуни, і незрозуміло, де проходить стежка по них, а деякі з каменів підступно їхали під ногами, що аж ніяк не сприяло впевненості в діях. Як ішла Шаманка по них у такому несерйозному взутті? – подумала я, дивлячись на її «чешки». Я нею пишалася! Спускалися ми всі відносно разом. І в одному урвистому місці після повороту стежки я почула крик за спиною: «допоможіть!» Озирнувшись, побачила свою подругу, розпластану спиною на схилі невеликих, але найненадійніших каменів, униз головою. Ще вдих, і камені під нею починають їхати!

Я стрибнула й схопила її за кісточку ноги, і з усіх сил втримала двома руками, зупинивши ковзання. Слава богу, що вона завмерла й тіло зупинилося. Туди, в урвище, я навіть не намагалася дивитися. Повільно обертаючись у бік стежки, вона викотилася трохи вище й змогла подати вгору ще й руку.

Через хвилину вона вже стояла на стежці, в обіймах. Ця хвилина, що передувала обіймам, була завдовжки в життя. Я чула її часте дихання, слів не було. І так усе було зрозуміло. Віддихавшись, ми мовчки подивилися одна на одну, і я пропустила її вперед.

Розділ 11. Своя дорога

Лише коли почався ліс, я зняла контроль над групою. Розкішну повів уперед її особистий провідник, вона показала, що все гаразд, він справляв гарне враження і був дорослою людиною, як і наша грайлива Розкішна. Але тут я подумала, що він з іншої групи, а чи знає він про те, що там, нижче, можна піти випадково вбік, але потім подумала, що попри всю складність сходження для людей – це не льодовики, не зима, і навіть ведмеді не голодні в цю пору року, та й до того ж вони вдвох. Але після інциденту з екстремальним падінням Шаманки ми всі, включно з нашою Веселкою, тримали одне одного в полі зору. Найкраща мобілізація для пильності людини – це матеріалізована небезпека, вона активує увагу, допомагає робити висновки й ухвалювати рішення, після чого добре повертатися знову в тіло й ще якісніше бути присутнім у моменті.

У табір я постаралася повернутися якнайшвидше. І направила провідника назустріч тим, хто повертався. Насувалися сутінки. Провідник пішов по народ, і виявилося, що наша Розкішна Жінка таки заблукала зі своїм супутником, спустившись в іншу ущелину.

Їх знайшли. Його супутника теж пішла шукати його група. Можна було сказати, що вони пішли «ліворуч», якби не пішли праворуч, тож іноді все-таки треба йти ліворуч – похід ліворуч іноді виявляється правішим шляхом.

До першої години ночі всі були в таборі. І була баня – стоячи, як у вантажному ліфті, в кабінці, обтягнутій поліетиленом, поливаючи водою розжарене вугілля, ми дуже швидко досягали потрібної кондиції й одразу пірнали в Озеро. І так кілька разів.

А потім вечеря – вермішель, риба, салат і тушонка з оленини. Провідник устиг зробити бенкет, поки народ бігав по горах-лісах. Вечеря гідна, що завершує останній вечір на березі Байкалу.

Ми розповідали подробиці свого шляху й ділилися тим, що ми думаємо про те, як усі ці мікроподії відображають особливості нашого основного життєвого шляху, і як усе в цьому світі пов’язане – що вгорі, те й унизу, що в малому, те й у великому нашому життєвому малюнку долі. Ми говорили про висновки та нові рішення, які хочеться ухвалити. І ця розмова плавно перейшла в цілі й бажання, органічно так, логічно випливаючи з цієї точки завершення Байкальської подорожі. Говорили про те, як нам було жити з нашими Актуальними Іменами. Хто як по-новому побачив смисл свого імені й себе в ньому.

Загадували бажання й пили молоко з травами. Стан був абсолютно чарівний – відбулося розширення свідомості. Союзниками були гора, тайга і священна вода Байкалу.

Люди, сповнені відчуття звершеного, були так природно гарні – вичерпані від того, важкого, що вони давно носили в собі, і наповнені собою у світлі нового знання про себе й свої можливості. Стали легшими й простішими. Натхненно променіли передчуттям нових горизонтів у своєму житті, нових доріг і нових зустрічей.

Через дві доби ці люди опиняться вже на «великій землі» і зустрінуть тих, хто їх там чекав із походу. І заново, як уперше, окинуть свіжим поглядом свій життєвий ландшафт, і їм здаватиметься, що це не та реальність, яку вони залишили два тижні тому. Це інша паралельна реальність – начебто всі елементи ті самі, але все якось глибше, об’ємніше. І стосунки з рідними тепліші, душевніші й простіші – вони встигли поскучати за рідними й друзями й побачили по-новому цінність усього того, що в них є.

Після таких експедицій помітно глибшим стає розуміння відповіді на запитання «Куди ти живеш?»

Уранці о 6-й ми зберемо намети, попрощаємося з Великим Озером – кожен своїм способом. Про щось скажемо йому і щось почуємо у відповідь.

Я візьму жменю піску з берега й повезу його з собою.

Розділ 12. Іволгінський дацан, обитель Святого – міст у безчасся.

Поїдемо ми в святе для всього Буддійського світу місце. Монастир, у якому перебуває вже 77 років як той, що пішов у самадхі, Хамба-лама Ітигелов.

Його обожнювали сучасники ще за життя, про його унікальні здібності ходили легенди. Так, перед Першою світовою війною він благословив 300 чоловіків, що вирушали на фронт, і всі вони, як один, повернулися з війни живими.

У подіях його дитинства й юності читалися знаки очевидної й сформованої «провидінням» його духовної місії. Його життя було сповнене явними ознаками унікальності його шляху.

Завдяки феномену лами Ітигелова віруючі зміцнилися у вірі, а невіруючі визначилися у своїй духовній причетності до буддизму. Пророцтва лами, залишені віруючим у спадок, збувалися й продовжують збуватися донині. І ті, що стосувалися місцевих ключових подій, і ті, що стосувалися радянської влади, також підтвердилися.

1927 року він, настоятель Іволгінського дацана, будучи в віці 75 років, готувався до такого відходу, про що неодноразово попереджав своїх учнів. Під час монастирської служби подав знак заспівати для нього заупокійну мантру. Ніхто з його наближених не наважувався почати, і тоді лама Ітигелов почав співати її сам. Учням не залишалося нічого іншого, як підтримати свого настоятеля. Він сів у позу лотоса й пішов зі світу живих. У цьому положенні його тіло перебуває досі. Зберігається воно без будь-яких сторонніх пристосувань, його суглоби мають слабку рухливість, про що повідомляють ті, хто доглядає його тіло. Шкіра, нігті й волосся його (повідомляє судово-медична експертиза) – у дивовижному стані для такого віку.

Ми приїхали туди ближче до полудня й дізналися, що до лами не пускають відвідувачів просто так. Щоб потрапити до нього, потрібен особливий дозвіл.

Служителі монастиря охайно підфарбовували яскравими фарбами фасад окремої обителі, де перебуває Святий. На території монастиря стояло кілька корпусів. І між ними ходили віруючі – ченці й паломники. У дворі в несподіваному місці ріс соняшник. Він був із любов’ю огороджений маленьким парканчиком.

Був там камінь перевірки істинності бажань людини. Щоб здійснилося задумане, треба було пройти із заплющеними очима 30 метрів, не збившись із прямої, і доторкнутися до каменя рукою. Це було дуже непросто і рідко кому вдавалося. Люди сильно відхилялися за ці 30 метрів шляху. Але наша Розкішна одразу потрапила, і Шаманка теж торкнулася каменя!

Розкішна Жінка знайшла настоятеля монастиря й була дуже переконлива у проханні видати нам перепустку до лами Ітигелова. І дозвіл було видано!

Це важко описувані переживання, що накривають тих, хто потрапляє в поле лами Ітигелова, і, звісно, це дуже різні в людей процеси.

Коли нам відчинили важкі двері, там було так само світло, як і надворі, залитому сонцем. Нас зустрів монах, який доглядає тіло лами, нахилом голови він запропонував увійти. Ми пройшли лівою стороною холу й потрапили в невелику залу. У центрі сидів у чернечому вбранні й, справді, здавалося, дивився на нас Хамбо-лама Ітигелов.

Дивовижно було те, що його щоки й чоло мали характерну для бурятів гладку округлість, колір шкіри живої людини не залишав сумніву, що перед нами унікальний феномен. Простір у залі був подібний до густого молока, і я потрапила в дуже-дуже забутий стан свого щасливого дитинства в українському селі. У моєї бабусі був дім, зроблений усередині як «хатка-мазанка». Я прокидалася зранку на високому ліжку – мене ніхто не будив… у домі нікого не було, нікого зовсім, бабуся давала лад господарству й живності, прокидаючись на зорі. Я ще якийсь час сиділа у високих перинах і спостерігала, як на підлозі, у проєкції вікна, ворушилися відблиски світла й тіні листя, що падали в кімнату від грушки, яка росла за вікном. Ця гра світла й тіней відкривала мені образи знайомих тварин, і я грала в вгадування їх сама з собою, з деревом і сонцем та вітром. Мені було тоді 3 з половиною роки, ліжко здавалося неймовірно високим, і мені подобалося не поспішати з нього зістрибувати, подобалося це пробудження в самотині, наповненій світлом і грушею, що розмовляла гілками, яка завдяки сонцю й вітру малювала мені історії на підлозі. Я любила в дитинстві автономність і могла годинами сама себе розважати, знаходячи світ нескінченно цікавим у різних його властивостях. Мені було цікаво створювати щось руками й вивчати властивості речей. І мені навіть було цікаво від того, що на людей і предмети можна дивитися, уявляючи їх дуже близько чи дуже далеко, і від цього всередині мене натягувалися з різним ступенем якісь нитки, ці нитки, напевно, зв’язують усі речі в цьому світі.

І простір навколо був густим, подібним до парного молока з пінкою у відрі, яке заносила бабуся в дім, приходячи від величезної червоно-білої корови. Такої величезної корови, що її око було завбільшки з мою долоню, а вологий ніс своїм могутнім диханням ворушив мій чубчик. Бабуся вибирала ложкою повітряну молочну пінку з відра в чашку. Цю сніжно-білу піну можна було пити, просто вдихаючи, як солодке іскристе повітря. Світ був дуже живий, говорячий і чарівний, живими були всі явища й навіть усі предмети.

Це місце повернуло мені частинку душі – я згадала! Як же давно я не спиралася на цей стан…

Мені здається, що у світі наших розширених і високих станів ми, люди, не вчимося їх – ми згадуємо. Вивчити можна мову, танцювальні па, правила, можна завчити напам’ять тексти й дати, опанувати закони музики й математики – так. Але стан – це інша «наука», це те, що всім спектром вбудоване в наш здоровий «шаблон людини». Ми всі в основі своїй однаково влаштовані, і доступ до всіх людських станів присутній у нас споконвіку, за правом народження, але обставини іноді утворюють проломи в нас, і ми втрачаємо їх – ці високі стани. Втрачаємо, коли нам не вистачає захисту й безпеки. Стискаємося, щоб стати щільнішими й надійнішими для самих себе, коли наші найближчі – мама й тато – своїм ставленням чи переляканими, гнівними або відстороненими обличчями більше не дають нам цього захисту. Ми ухвалюємо рішення з кожною травмуючою подією – бути все більше в броні, трохи більше тримати фонову оборону, не розслаблятися сильно, не довіряти до кінця, не грати безтурботно… Ми починаємо «обороняться», і так поступово втрачається легкість, простота й сяйво.

Але все втрачене в дорозі можна повернути. Згадати те, що знали завжди, але через обставини особистої історії обрали забути. Згадуючи високі стани тілом, ми повертаємо собі свою легкість і світіння. Своїми станами, як із камертоном, ми вбудовуємося у свою унікальну долю, або радше навпаки: це наша доля виростає з наших станів.

«Посієш вчинок – пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер, посієш характер – пожнеш долю»…

Шаманка плакала.

Розкішна ставила запитання монахові, і він охоче розповідав. Указав на куб, що стояв ліворуч від вівтаря:

– Цей кедровий куб – він практично свіжий (але цвяхи, якими він збитий, дуже іржаві). Щоб зберегти тіло, яке 2002 року дістали із поховання, Хамбо-лама Ітигелов мав зберегти й короб, щоб земля не осипалася і тіло залишилося в цілісності та схоронності.

– А ви його переодягаєте? – як дитина, не перестаючи, Розкішна засипає монаха запитаннями.

– Так, я його переодягаю, його руки слабо рухливі. Під час великих святкових церемоній іноді на його чолі й у пахвових западинах виступають краплини поту.

Я й решта благоговійно зберігали мовчання. Але я була дуже вдячна Розкішній Жінці за таку безпосередність – монах справді хотів нам не лише показати, а й розповісти про подробиці цього унікального явища.

Коли ми виходили із зали, монах вручив нам тарілку зі священними підношеннями – це був так званий «прасад» – їжа, яку ритуально підносять віруючі божествам при відвідуванні храму. На тарілці був: овечий сир, маленькими шматочками, багатьох смаків і форм. І сказав служитель: – Це вам!

У зовсім іншому стані ми вийшли з монастиря й поїхали до річки Селенги, ночувати біля води, що впадає в Байкал. Ночівля біля вузької річки, мальовничий захід. Час заключних інсайтів…

Уранці, вже в машині, ми спостерігатимемо схід, що розгоряється. Дорогою в аеропорт закарбуємо наші обличчя, як же вони тепер приємно відрізнятимуться від тих, із якими люди приїхали зі своїх рідних міст.

Ми повернемо собі світські імена й залишимо собі разом із пам’яттю про цю подорож спектр повернутих душі високих станів.

Дякую вам, попутники, за щирість станів і сміливість бути чесними!

Особлива подяка Ані Добровольській за організацію цієї подорожі, за її чуйність і турботу про людей у подорожі, за чудового провідника, якого вона знайшла на інтернет-просторах.

Дякую провідникові: Владлену Видріну за дивовижний маршрут дикими місцями, надійність у дорозі й практичну кмітливість походної людини.

До нових зустрічей, Байкале!

– Наталія Валицька

Вересень 2015