Експедиція на Мармарош — зимовий карпатський РИТРИТ

Мармарош – назва гірського хребта, що проходить по кордону України з Румунією, — походить від рясності мармурових розсипів у цих місцях. Найвища гора – сяючий фірном Попіван (1937 м).
Мармарош – заповідна зона українського заказника, де мешкає найрідкісніша звірина, зокрема ведмеді, вовки й рисі.

Це незаймані місця, віддалені від населених пунктів, куди не дісталася цивілізація, найкраще місце для контакту з безмовністю, вершинами внутрішніми й зовнішніми, межами усвідомлення та безмежними можливостями, які сховані в людині.

Подорож проходила глибокими снігами диких карпатських лісів, гірським хребтом,
на висотах від 1500 до майже 2000 м.

За добу до сходження відбулася зустріч, провідник перевірив екіпірування та спорядження, провів останній інструктаж… Проте, наважившись на гірський перехід у цю пору року й на цих висотах, кожен учасник розумів, що лише він — головний відповідальний за свої процеси й свою безпеку.

День 1-й.

1 лютого 2011 року, раннього ранку, 4+1 людини прибули на вокзал невеликого населеного пункту, у повній готовності до дев’ятиденного екстремального переходу та внутрішньої трансформації. Випивши кави в придорожньому кафе і здивувавши місцевих мешканців об’ємними рюкзаками та льодорубами, 4+1 вирушили, перетинаючи струмки, сніговим серпантином, крізь іскристий ліс до своєї першої висотної стоянки.
Перехід тривав увесь світловий день і, після фіолетово-оранжевого заходу, ще години 4 у присмерку. І коли в небі ясно засяяв Оріон (треба сказати, він супроводжував нас увесь наш шлях), група, вже готова ставити в снігу намети, виявила дерев’яний будинок на схилі вершини. Це був сюрприз провідника! Він тримав його, як фокус у рукаві, в секреті від учасників. Пройти близько 30 км із важкими рюкзаками вгору і виявити на висоті, у цих найдикіших вітряно-холодних місцях, теплий дім – це щастя.

День 2-й.

Нам, безумовно, щастить — поки що. Небо ясне, сліпуче сонячне, а навколо іскристо біло!

Група сходила в радіалку на дві найближчі вершини, налегке — зі штурмовими рюкзачками, чаєм і сухофруктами. Повернулися на заході сонця до стоянки і ще довго проводжали оранжевий сонячний диск, що народжує кольорові переливи на сизих хмарах.

День 3-й.

Усю ніч ентузіаст із групи справно підкидав дрова в піч, і спальники стали неактуальні, довелося роздягтися, щоб вижити, і не вичавлювати потім мокрий одяг. Уранці купалися в снігу — чудова лазня вийшла…

Добре підкріпившись, вирушили на Попіван.
Вершина блищала фірном, була крута, і потрібна була певна альпіністська підготовка. Сходили триактовим кроком «кішка-кішка-льодоруб». На снігоступах є для ходіння крижаними схилами пара залізних зубців на носку, але це не кішки, і тут потрібна особлива увага, слово «усвідомленість» набуває дуже відчутного, не філософського змісту.
Дихання дивовижно об’ємне, зв’язне й ритмічне, стан дуже потоковий, повна тотальність — єдність дії, думки й почуттів, і тільки в цьому — гарантія досягнення вершини як мети та захист від зриву.

На вершині ясно видно шлях — протяжний хребет великої гірської країни.
Стоїмо на державному кордоні, по обидва боки в ущелинах тумани й густі хмари, а над нами бездонний купол найблакитнішого неба і в райдужному колі білий диск сонця.

Далі ми рухаємося чітко хребтом, змінивши льодоруби на лижні палиці, обходимо снігові козирки, ідемо слід у слід назустріч сонцю: ліворуч – Румунія, праворуч – Україна. Пройшовши кілометрів вісім, охопивши увагою широту й глибину вершинних далей, залишивши за спиною ще одну вершину, робимо привал у сніговій чаші: чай, сухарики, родзинки й топлене масло.

Висота надихає й додає сил — і ще так багато дня попереду! Гірський хребет починає спускатися в хвойні ліси, але ми вирішуємо не спускатися з ним, не місити глибокий сніг поміж ялинок, а повернутися своєю вершинною стежкою.
Сонце тепер у перламутрових шматках хмар, але ще як і раніше ясно. Пару «вузьких», як лезо бритви, місць на хребті, проходячи які, я плекала надію не йти тут знову, було пройдено за допомогою чоловіків.
На зворотному шляху, підходячи до головної вершини Попіван, ми увійшли в хмару, і нас наздогнали сутінки та завірюха. Раптом різко похолодало, крижаний вітер, шум і видимість майже нульова — 2-3 метри.

Орієнтація за градієнтом: роби крок туди, де вище, і рано чи пізно вийдеш на вершину. Вийшли на вершину, і те, що це та сама(!) вершина, яку ми штурмували вранці, дізналися лише зі слів провідника. Вирішили повірити на слово))

І що далі? – Шквальний вітер, гуркіт поривів і темніюче тіло щільної хмари, у якій білі, рівномірно вкриті памороззю учасники вийшли на останню вершину. Потрібно здійснювати спуск — десь унизу теплий дім, і як це можна собі уявити? Навіть не віриться, що це реальність, може, це сон? – надреальна картинка: снігові пластівці, що мечуться, і непевні щодо траєкторії пориви вітру. Дме одразу на всі боки й угору одночасно. Вага рюкзачка й льодоруб надають приємної стійкості й надії, що здує не відразу. Але спуститися ж тут неможливо!

Провідник сказав: «будемо кататися – дістаємо льодоруби. Як зарубуватися при зриві, ми тренувалися вранці, пішли». І після кількох кроків у сіру безодню кожен у свою годину зривався, ковзав, пригальмовуючи льодорубом. Ковзав униз у туман, хто, сподіваючись, а хто, будучи впевненим, що там, десь він почне сповільнюватися, а не набирати швидкість, і одного разу зупиниться й стане на стежку до дому. А хтось під час спуску навіть співав.
Учасникам було страшно по-різному. І на моєму тлі чоловіки виглядали дуже добре.

Ми спустилися на сідловину.

Дім, вогнище, тепла їжа. Потріскування вогню й гарячий чай — так просто… Це рай.
Обличчя учасників надзвичайно красиві — люди стали старшими на одне життя.

День 4-й.

Ранок, небо ясне, тепер ми зовсім залишаємо дім, наступна ночівля в наметі на снігу. Маршрут хребтом проходить через головну вершину — знову на Попіван, але вже з повністю завантаженими рюкзаками. Піднімаючись на вершину, тепер кожен обирає собі шлях і спосіб сходження, тіло пам’ятає гору, залишається тільки довіритися йому. Пройшовши вершину, рухаємося вже ліворуч. Сонце світить услід. Спуски й підйоми вже стають знайомою справою, думок майже немає, знову катання в снігу, уже не так страшно, а дедалі більше — страшенно цікаво.
Минувши головну вершину, трохи збавляємо висоту, і тепер гірський хребет пірнає в смереки й ялиці. Ідемо слідами БТРа, уздовж прикордонних смугасто-жовто-блакитних стовпів. Ідемо цілий день, сонце топить сніг на хвойних лапах, утворюючи бурульки, а в плямах тіні дуже холодно.

У високогір’ях вологих Карпат зима — це зима!
Іти тепло!? тому що, тільки так, і тільки тут – узимку в горах – і можна відчути, і пережити – що людина зірка: генерує тепло, і дістати це – інфрачервоне випромінювання із себе самого. Ритм кроків і дихання створює динамічний потік. Можна розчинитися в цьому, зникнути і, спостерігаючи зверху, як рухається в потоці тіло, не заважати йому… думками.

Ідемо й після заходу сонця. І тільки надвечір вага рюкзака стає некомфортною. І погляд шукає місце для стоянки. І ось уже її майже поставили… Але знову дім! – черговий сюрприз провідника. У домі печі немає, дверей теж, намети ставимо на дерев’яній підлозі. Температура всередині така, як і зовні, розлитий чай замерзає одразу, але вітру немає і, здається, що тут набагато тепліше.
Поруч струмок – не доведеться топити сніг! Їжа приготується швидше, а їсти хочеться – дуже!

День 5-й.

Ранок. За дверним отвором — «біле молоко»: це ті хмари, що були видні з вершини, так ось, тепер ми в них. Перехід почався в тумані. Далі піднявся вітер і завірюха. З хребта здувало. Провалюємося по пояс у сніг — і це навіть у снігоступах, ідемо повільно, постійно вибираючись із заметів.

Сходимо на нижню стежку, дме менше. Підрізаємо вершину. Це місце зветься Мика-Маре. Звідти відкривається вид на Скелі Смерті. Ідемо траверсом: праворуч гора, ліворуч урвища в заростях, а під ними хмари й туман, і якось неприємно… що не видно дна цієї глибини — стіночка похила, тут краще вимкнути «внутрішній діалог», забути все, що знаєш про польоти, і ритмічно рубати сходинки.

У другій половині дня (не зрозуміти одразу – сонця не видно) вийшли на ширшу стежку й пішли по свіжих слідах. Дивно, звідки тут поодинокі сліди? По обидва боки від кордону на 20 км немає населених пунктів. І чому через кожні 10 м жовті плями? Ааа, це ж узагалі не ноги, а лапи протупали тут: пальці врозтіч, і не два, а всі чотири, іноді великими стрибками. Ведмідь, звісно, йшов тут. Йшов і територію свою мітив. Це не налякало, скоріше, потішило, хоча один з учасників передумав іти першим.

Ночували вже в снігу, намет ставили засвітла.

День 6-й.

Видимість не покращується. Навколо «молоко». Тільки провідник упевнений, що ми точно йдемо маршрутом. На розвилці, показуючи в густий туман, глузує-жартує: «Подивіться: тут відкривається приголомшливий вид на Скелі Смерті», праворуч у туман: «там ви бачите Чорногірський хребет і обсерваторію, а там видніється вершина гори Стіг». Робимо перекус, «милуємося» показаними нам видами й ідемо далі в сутінковий туман. І знову дім. Він майже без даху, помітний, підлоги немає, намети ставимо в снігу, під навітряною стіною. У домі робимо кухню й «шведський стіл». Увечері п’ємо глінтвейн у наметі, мудруючи, розбавляючи анекдотами одкровення, знайдені в дорозі… Думка балансує на межі еротики й духовності; порнографії та реальності. Але це вже тема окремої статті:))

День 7-й.

Спускаємося з хребта. Ліс у важкому вологому снігу. Сніг падає мішками з ялинових лап. Спуск лісом схожий налижний фріерайд: рухаємося траверсом, широкими довгими кроками. Ковзаємо, і не завжди на ногах.
У долині зовсім інша картина: температура близько -0 градусів, пахне весною і співає пташка. Вийшли до річки й пішли по руслу, ламаючи лід, слухаємо дзюркотіння гірської річки, на стоянках умиваємося джерельною водою, п’ємо-їмо й ідемо далі. Річка стає ширшою, зустрічається з дорогою. Приходимо до розвилки, переходимо міст.
Багато сонця, блакитні тіні, вологий лід по руслу річки та снігові мости — купаємося, ставимо намет, готуємо, ночуємо на березі. Ніч, небо ясне, виразний Оріон, силуети ялин угорі по кромці гір і річка, що співає.

День 8-й.

Ранок пізній, сонце

Ідемо до села. Дорога пряма, укатана, проїжджають лісовози. Снігоступи пристебнуті до рюкзаків. Іти легко й світло. Світло в тілі й навколо. Щось тепле залишається всередині від вершинних снігів.поступово відкриває долину. Затишна безмовність між учасниками. Спонтанна й природна: медитує кожен своїм способом, у зупинці споглядаючи свій «сонячний промінь» зовні себе або всередині, кому як смачно зараз.
Час зупинився… Світло дня набирає сили.

Ніч у потязі – їдемо до Львова.

День 9-й.

З рюкзаками від вокзалу пішки до офісу в центрі, зовсім легко: «це ж пряма дорога!». Зняли рюкзаки — просто літаємо. Плавно входимо в динаміку міста, у всіх напрямках рухаються перехожі. Люди міста, як ялинки вздовж стежки: різні у своїй неповторності й водночас – однакові у своїй статичній «припорошеності».Вони – єдині з містом, як дерева з лісом, залежні й зупинені, застряглі у своїх снігах. Добре, що вони – не ми: ті, що йдуть, легкі й вільні. І рухаючись серед перехожих, ми глибоко не перетинаємося – ми рухаємося в різних просторово-часових тунелях.
Хочеться втримати стан. Уважно й дбайливо – до себе та інших.
Увечері лазня.

І тут кінець…
або початок нового шляху…

– Сахіс

P.S.
З поваги до внутрішніх процесів учасників ритриту: практики, приватні процеси та персональні інсайти не описуються у звіті експедиції.

Автор фотографій і провідник по Карпатах – Сергій Крижановський
решта фото тут