Насолоджуючись — насолоджуй… або як я зустріла II-ге двадцятиріччя.
МЕКСИКА – 2015
Своє друге двадцятиріччя Доля запропонувала мені відзначити зануренням на глибину. І сказавши «так», я стала збиратися в експедицію. Слово «занурення» тут – це не просто гарна метафора, а реальність саме цього історичного часу – можливість сучасної людини переконатися особисто, наскільки ж унікальна наша Планета зсередини. І захват – від щастя переживати себе учасником цієї великої маніфестації – Життя на планеті Земля.
Моя подорож передбачала плавання з аквалангом лабіринтами підземних річок півострова Юкатан, і, можливо, зустріч з акулами на рифах Атола Чинчорро на Карибах. Ця ідея перемогла в «конкурсі» найбезумніших версій святкування мого дня народження (другого 20-річчя), якому під вивіскою «Новий Рік» історично радіє вся країна і все передове людство. Безумнішим за підводний космос може бути хіба що космос буквальний, але це наступного разу.
День 1-й.
Летіла я до Мексики досить довго. Було цікаво, як коротше туди потрапити – через Росію, Німеччину, Америку, Канаду чи Туреччину? І, як я вже не раз помічала, найкоротшим, як завжди, виявляється той шлях, який реальніший.
Спочатку мене зустрічав холодний Стамбул. У присмерковому похмурому небі місяць прагнув розродитися повнею, і серпантин аеропортної розв’язки доріг привів до величезної сяючої ялинки в білих кулях і червоних бантах у холі готелю, де я проведу ніч перед вильотом до Парижа.
Нічний портьє думав, що я розмовляю з ним – а я розмовляла з ялинкою. З нею ми обговорювали знаки: «…біла вата, червона вата – не лікує солдата…». Що чекає мою Україну цього року? Турецький піддан намагався бути зрозумілим і цікавим. А я дивилася на нього й думала: ну про що тобі зі мною говорити? Ось бронь готелю й ранковий квиток до Парижа. Відправ-но мене, портьє, на якийсь поверх, де я продовжу свій діалог з Місяцем і Ялинкою про мою країну – не треба зі мною спілкуватися – бачиш, я не хочу.
Я ж точно не хочу – алібі в мене є, я не вчу англійську з політичних міркувань. Без знання мови мене розуміють лише потрібні мені люди, а це свої, і зовсім свої, і ще автентичні племена народів Землі. Ті якраз ще швидше розуміють, ніж навіть зовсім свої. Своїм подеколи знання мови заважає відчувати, бо вони надають надто велике значення значенню слів, а це заважає чути суть, яка існує поза текстом.
Люди розучилися чути суть, відчуваючи одне одного. Думаю, що мова виникла тоді, коли виникла перша проблема – НЕРОЗУМІННЯ в людини. І так з’явився символ-слово – те, що стало мостом до розв’язання і водночас причиною нової проблеми/завдання, що є суть одне й те саме. Слово – це упаковка – фіксація цілого класу понять. А упаковка не є суттю – це й собака знає.
У штаті Тамілнад на півдні Індії ми одного разу відвідали плем’я, у якому відсутнє слово «НІ» в мові. Це, напевно, проміжна стадія втрати відчування ближнього.
«Як так?» – сперечалися між собою учасники експедиції: – Як їм вдається без нього обходитися, як таке може бути?»
«Ось відчуйте, це ж так просто зрозуміти… уявіть, якби ми, наприклад, співплемінники такого народу. Якщо я вас відчуваю, як я можу створити ситуацію, щоб ви сказали «ні»? Наприклад, як я можу запропонувати вам каву, якщо я відчуваю, що ви хочете «чай»?
Чого тільки варте мовне порозуміння в окремо взятій родині! Адже стільки розбіжностей у термінології, що хто й яким саме словом називає те чи інше поняття, і що при цьому має на увазі, коли, наприклад, говорить про любов, про відповідальність, про розуміння, усвідомленість, духовність і сотні інших, здавалося б, таких ясних понять. Тож мій висновок, зроблений із цього приводу на підставі досвіду мого життя, – Тиша – це те, що найкраще приводить нас до розуміння. Так, її високість Тиша.
Незнанням мови я захищаю себе від меркантильних цінностей соціальних людей, а функціональні й побутові завдання можна показати на пальцях, картинках, мімікою або, у крайньому разі, матюками. Матюками – цією виразною мовою, не завжди, наприклад, «посилають». Матюками можна зробити й комплімент. І будьте певні – це зрозуміють, порадіють навіть аборигени 🙂 Мат — він багатофункціональний, так що ним можна не лише вилаятися, а й показати цінність моменту. Саме показати – тут важливе слово – показати людині – це означає – цілий відеоряд розгорнути на ЮТУБІ її уяви за допомогою цієї лаконічної й місткої мови.
Я взагалі віддаю перевагу життю в режимі Віпассана (режим мовчання й дуже лаконічного руху) – не проливаючись своєю особистісною енергією і залишаючись до краю душевною живою істотою. Але тільки заради Бога не намагайтеся цей стиль життя повторити, якщо це вам не властиве, хай буде як є, і не запідозріть мене в заклику до загальної неграмотності, якщо вона (Віпассана) не трапиться сама собою, як «Шлях Дурня» по інший бік ерудиції та компетентності, від якої обов’язково починає колись нудити будь-кого, кого вгораздило стати зіпсованим термінологією фахівцем якогось прикладного мистецтва. Або, ставши знатним читачем, залізти в чужі описи бачення життя, у нетрі пояснення його феноменів, і віддалитися від активної участі в живій подієво-пригодницькій його стороні. При всьому вищесказаному я щиро захоплююся тими, у кого були переконливі мотивації до опанування мов. І слава Богу, що не всі воліють бесідувати з ялинками й небесними тілами про долі Землі. І хай буде так!
У номері ***** готелю не виявилося гарячої води, і ввічливий «гарсон» прибув з’ясовувати обставини. Навіщо-небудь попросив паспорт і кілька разів перепитував мій рік народження, кумедно піднімав угору брови, бачачи перед собою блондинку в маєчці, намагався знайти підступ – я сміялася як дівчинка, що остаточно збивало його з пантелику. Він спитав про моїх дітей, родину й чоловіка – я показала йому на пальцях, що в мене Все є, що захоплююся великими горами, у сенсі альпінізмом: Ельбрус, Арарат, Кіліманджаро – моє кохання. Що я як «маленька» жінка люблю все велике. Щоб портьє почувався потрібним і заодно перервати не невинні залицяння, я попросила ввімкнути інтернет. Інтернет увімкнувся й пішла гаряча вода, і він, гарсон, теж пішов… униз – тому що я згадала, що дуже хочу спати.
День 2-й.
Світанок я зустрічала над Альпами. З задоволенням під час зльоту я дозволила собі відділитися від тіла й полетіти досипати свій останній сон. Раптово й різко прокинувшись, ніби невідомий начало розплющив мені очі й цим розбудив мене, я глянула під крило й побачила те, куди збираюся вже кілька років. Так, мене розбудили найвищі вершини Альп – до них було ніби кілометр або й менше. У косому світлі сонця, що сходило, гори підставляли свої вічносніжні боки жовтій зорі, що народжувалася, дозволяючи концентрованому світлу ранкових променів переодягати себе в золоте. Їхні контрастні хребти, як тахінна халва, кришилися цукровими переливами. Манили задоволенням пам’яті про сходження в ногах і кликали відчути знову рельєф мегалітів кроками по обвіяних колючими незайманими вітрами. Гори розбудили й кликали. Вершини піді мною підняли тілесну пам’ять, і тіло, як флешка, в одну мить розархівувало незліченну кількість контрастних відчуттів, подарованих горами. Ця пам’ять всередині й гори ззовні, як у змові, запрошували до сходження й вабили ще раз дотягнутися до малозрозумілого людям щастя – пережити висоту всім собою. І я так і не зрозуміла, де джерело тяжіння: у мені чи в горах. Хто з нас більше цього хоче?
Стамбульський аеропорт великий, але Паризький ще більший. Я фотографую табло й іду до наступного рейсу. У Парижі найсмачніша кава на світі і, напевно, взагалі їжа найсмачніша. Навіть якщо ви не голодні, усе одно буде смачно поїсти в Парижі 🙂
Я злітаю над Атлантикою. Мені подобаються перельоти! І мені подобається відчуття дороги, і це ні з чим не порівнянне відчуття «я – ніхто й ще ніде». Я не там, де була, і ще не там, де буду. Я зникаю на кілька годин зі світу людей. Поки я в повітрі, мене ніяк не можна вимірювати, очікуючи від мене чогось, тому що немає тієї, яка була перед зльотом, є лише пам’ять, міраж відбитків чиїхось очікувань і проєкцій, що залишилися позаду. Бути ніде – це не зумовлювати себе жодними стосунками, що підлягають опису, і водночас Бути. Бути в русі – самим рухом.
Є рух, він залишає слід, як літак у небі, і лише за цим слідом інші судять про те, що є людина. Але мене ні на йоту не стає більше від того, що хочуть бачити в мені ці інші. Нуль – і мені подобається всередині пульсуюче відчуття Нуля. Воно найближче до опису мною моєї природи наодинці із собою.
«Кому-то ты Бог,
И кому-то ты лох
Ну, а сам то ты кто
Если рядом никто?»
Светлана Шупер,полковник МЧС, альпинистка и просто моя подруга
Нуль марно ставити перед числом, і як не перемножуй його, він просто не стає більшим, а ще й очищає до себе самого весь приклад – це математика, яку я поважаю й люблю (привіт Андрієві Міронову, великому математику й альпіністу, який «випадково» врятував мене на Ельбрусі 2010 року і «випадково» зустрів на Байкалі 2014).
Але якщо нуль стає поруч із потрібного боку, то це на порядок підсилює число. Нуль – це Прозора Лінза – це теж одне з моїх імен. Але навіть із цією моєю здатністю мене не стане ніколи більше. Я можу лише вирішувати, що саме хочу я підсилити собою. У цьому і дар – і в цьому велика відповідальність за ухвалені мною рішення: що й кого я підсилюватиму.
У довгому перельоті у величезному лайнері людям дають жити своїм життям, як, втім, і всюди на землі. Тільки там це здається не таким очевидним. Можна вставати й робити собі каву, обирати печивко, соки, і це привід розім’ятися. Та й для цього, напевно, роздають спиртне, щоб скрасити існування. Не всім же подобається бути ніким, поза подіями й зв’язками, емоційними та фізичними заохоченнями, і як ідіот насолоджуватися підвішеним станом – вдивлятися в хмари годинами, щоб нічого не пропустити й запам’ятати кожну складочку та ширину переливів блискучої шкіри океану. Очевидно, що люди дуже різні живуть і літають по планеті й над нею.
При посадці ми, наздоганяючи сонце, що сідало, і торкнувшись злітної смуги, провели світило в хащі МЕКСИКАНСЬКОЇ сельви.
