Насолоджуючись — Насолоджуй. Або записки про друге двадцятиліття. Частина 1-ша

МЕКСИКА – 2015

Своє друге двадцятиліття Доля запропонувала мені відзначити зануренням на глибину. І сказавши «так», я стала збиратися в експедицію. Слово «занурення» тут – це не просто гарна метафора, а реальність саме цього історичного часу – можливість сучасної людини переконатися особисто, наскільки ж унікальна наша Планета зсередини. І захват – від щастя переживати себе учасницею цієї великої маніфестації – Життя на планеті Земля.

Моя подорож передбачала плавання з аквалангом лабіринтами підземних річок півострова Юкатан і, можливо, зустріч з акулами на рифах Атолу Чинчорро на Карибах. Ця ідея перемогла в «конкурсі» найбезумніших версій святкування мого дня народження (другого 20-річчя), якому, під вивіскою «Новий Рік», історично радіє вся країна і все передове людство. Безумніший за підводний космос, мабуть, лише космос буквальний, але це наступного разу.

День 1-й.

Летіла я до Мексики досить довго. Було цікаво, як коротше туди потрапити – через Росію, Німеччину, Америку, Канаду чи Туреччину? І, як я вже не раз помічала, коротшим, як завжди, виявляється той шлях, який реальніший.

Спочатку мене зустрічав холодний Стамбул. У присмерковому похмурому небі місяць прагнув розродитися повнею, і серпантин аеропортної розв’язки доріг привів до величезної блискучої ялинки в білих кулях і червоних бантах у холі готелю, де я проведу ніч перед вильотом до Парижа.

Нічний портьє думав, що я розмовляю з ним – а я розмовляла з ялинкою. З нею ми обговорювали знаки: «…біла вата, червона вата – не лікує солдата…». Що чекає мою Україну цього року? Турецький підданий намагався бути зрозумілим і цікавим. А я дивилася на нього і думала: ну про що тобі зі мною говорити? Ось бронь готелю і ранковий квиток до Парижа. Відправ-но мене, портьє, на якийсь поверх, де я продовжу свій діалог з Місяцем і Ялинкою про мою країну – не треба зі мною спілкуватися – бачиш, я не хочу.

Я ж точно не хочу – алібі в мене є, я не вчу англійську з політичних міркувань. Без знання мови мене розуміють тільки потрібні мені люди, а це свої, і зовсім свої, і ще автентичні племена народів Землі. Ті якраз ще швидше розуміють, ніж навіть зовсім свої. Своїм часом знання мови заважає відчувати, бо вони надто велике значення надають значенню слів, а це заважає чути суть, яка існує поза текстом.

Люди розучилися чути суть, відчуваючи одне одного. Думаю, що мова виникла тоді, коли виникла перша проблема – НЕРОЗУМІННЯ у людини. І так з’явився символ-слово – те, що стало мостом до розв’язання і водночас причиною нової проблеми/задачі, що є суть одне й те саме. Слово – це упаковка – фіксація цілого класу понять. А упаковка не є суттю – це й собака знає.

У штаті Тамілнад на півдні Індії ми одного разу відвідали плем’я, у мові якого відсутнє слово «НІ». Це, напевно, проміжна стадія втрати відчуття ближнього.

«Як так?» – сперечалися між собою учасники експедиції: – Як їм вдається без нього обходитися, як таке може бути?»

«Ось відчуйте, це ж так просто зрозуміти… уявіть, якщо ми, наприклад, одноплемінники такого народу. Якщо я вас відчуваю, як я можу створити ситуацію, щоб ви сказали «ні»? Наприклад, як я можу запропонувати вам каву, якщо я відчуваю, що ви хочете «чай»?

Чого тільки варта мовна перешкода в окремо взятій родині! Адже стільки розбіжностей у термінології, що хто і яким саме словом називає те чи інше поняття, і що при цьому має на увазі, коли, наприклад, говорить про любов, про відповідальність, про розуміння, усвідомленість, духовність і сотні інших, здавалося б, таких ясних понять. Тож мій висновок, зроблений із цього приводу, виходячи з досвіду мого життя, – Тиша – це те, що найкраще приводить нас до розуміння. Так, її високість Тиша.

Незнанням мови я захищаю себе від меркантильних цінностей соціальних людей, а функціональні та побутові завдання можна показати на пальцях, картинками, мімікою або, в крайньому разі, матом. Матом – цією виразною мовою, не завжди, наприклад, «посилають». Матом можна зробити і комплімент. І будьте певні – це зрозуміють, зрадіють навіть аборигени 🙂 Мат — він багатофункціональний, так що ним не тільки можна вилаятися, а й показати цінність моменту. Саме показати – тут важливе слово – показати людині – це означає – цілий відеоряд розгорнути на ЮТУБІ її уяви за допомогою цієї лаконічної і місткої мови.

Я взагалі віддаю перевагу життю в режимі Віпассана (режим мовчання і дуже лаконічного руху) – не розливаючись своєю особистісною енергією і залишаючись до краю душевною живою істотою. Але тільки заради Бога не намагайтеся цей стиль життя повторити, якщо це вам не властиве, нехай буде як є, і не запідозріть мене в заклику до загальної неграмотності, якщо вона (Віпассана) не трапиться сама собою, як «Шлях Дурня» по інший бік ерудиції та компетентності, від якої обов’язково починає одного разу нудити будь-кого, кого занесло стати зіпсованим термінологією фахівцем якогось прикладного мистецтва. Або, ставши знатним читачем, залізти в чужі описи бачення життя, в нетрі пояснення її феноменів і віддалитися від активної участі в живій подієво-пригодницькій її стороні. За всього вищесказаного я щиро захоплююся тими, у кого були переконливі мотивації до освоєння мов. І слава Богу, що не всі воліють розмовляти з ялинками та небесними тілами про долі Землі. І хай буде так!

У номері ***** готелю не виявилося гарячої води, і ввічливий «гарсон» прибув з’ясовувати обставини. Навіщо-то попросив паспорт і кілька разів перепитував мій рік народження, кумедно піднімав догори брови, бачачи перед собою білявку в маєчці, намагався знайти підступ – я сміялася, як дівчинка, що остаточно збивало його з пантелику. Він запитав про моїх дітей, сім’ю і чоловіка – я показала йому на пальцях, що в мене Все є, що захоплююся великими горами, у сенсі альпінізмом: Ельбрус, Арарат, Кіліманджаро – моє кохання. Що я як «маленька» жінка люблю все велике. Щоб портьє відчув себе потрібним і заодно перервати не невинні залицяння, я попросила ввімкнути інтернет. Інтернет увімкнувся і пішла гаряча вода, і він, гарсон, теж пішов… вниз – бо я згадала, що дуже хочу спати.

День 2-й.

Світанок я зустрічала над Альпами. Із задоволенням під час зльоту я дозволила собі відокремитися від тіла і полетіти досипати свій останній сон. Раптово і різко прокинувшись, ніби невідомий початок розплющив мені очі й цим розбудив мене, я глянула під крило і побачила те, куди збираюся вже кілька років. Так, мене розбудили найвищі вершини Альп – до них було ніби кілометр або навіть менше. У косому світлі сонця, що сходить, гори підставляли свої вічно сніжні боки жовтій зорі, що народжується, дозволяючи концентрованому світлу ранкових променів перевдягати себе в золоте. Їхні контрастні хребти, як тахінна халва, кришилися цукровими переливами. Манили задоволенням пам’яті про сходження в ногах і кликали відчути знову рельєф мегалітів кроками по обдуваних колючими незайманими вітрами. Гори розбудили й кликали. Вершини піді мною підняли тілесну пам’ять, і тіло, як флешка, в одну мить розархівувало незліченну кількість контрастних відчуттів, подарованих горами. Ця пам’ять усередині й гори зовні, як у змові, запрошували до сходження і вабили ще раз дотягнутися до малозрозумілого людям щастя – пережити висоту всім собою. І я так і не зрозуміла, де джерело тяжіння: у мені чи в горах. Хто з нас більше цього хоче?

Стамбульський аеропорт великий, але Паризький ще більший. Я фотографую табло і йду до наступного рейсу. У Парижі найсмачніша кава на світі і, напевно, взагалі їжа найсмачніша. Навіть якщо ви не голодні, все одно буде смачно поїсти в Парижі 🙂

Я злітаю над Атлантикою. Мені подобаються перельоти! І мені подобається відчуття дороги, і це ні з чим не порівнянне відчуття «я – ніхто і ще ніде». Я не там, де була, і ще не там, де буду. Я зникаю на кілька годин зі світу людей. Поки я в повітрі, мене ніяк не можна вимірювати, очікуючи від мене чогось, бо немає тієї, яка була перед зльотом, є тільки пам’ять, міраж відбитків чиїхось очікувань і проекцій, що залишилися позаду. Бути ніде – це не обумовлювати себе жодними стосунками, що підлягають опису, і водночас Бути. Бути в русі – самим рухом.

Є рух, він залишає слід, як літак у небі, і лише за цим слідом інші судять про те, що є людина. Але мене анітрохи не стає більше від того, що хочуть бачити в мені ці інші. Нуль – і мені подобається всередині пульсуюче відчуття Нуля. Воно найближче до опису мною моєї природи наодинці із собою.

«Кому-то ты Бог,
И кому-то ты лох
Ну, а сам то ты кто
Если рядом никто?»

Светлана Шупер,полковник МЧС, альпинистка и просто моя подруга

Нуль марно ставити перед числом, і як не перемножуй його, він просто не стає більшим, а ще й очищає до себе самого весь приклад – це математика, яку я поважаю і люблю (привіт Андрієві Міронову, великому математику й альпіністу, який «випадково» врятував мене на Ельбрусі 2010 року і «випадково» зустрів на Байкалі 2014).

Але якщо нуль стає поруч із потрібного боку, то це на порядок посилює число. Нуль – це Прозора Лінза – це теж одне з моїх імен. Але навіть із цією моєю здатністю мене не стане ніколи більше. Я можу тільки вирішувати, що саме хочу я підсилити собою. У цьому і дар – і в цьому велика відповідальність за прийняті мною рішення: що і кого я буду підсилювати.

У довгому перельоті у величезному лайнері людям дають жити своїм життям, як, втім, і всюди на землі. Тільки там це здається не таким очевидним. Можна вставати і робити собі каву, вибирати печиво, соки, і це привід розім’ятися. Та й для цього, напевно, роздають спиртне, щоб скрасити існування. Не всім же подобається бути ніким, поза подіями і зв’язками, емоційними й фізичними заохоченнями, і як ідіот насолоджуватися підвішеним станом – вдивлятися в хмари годинами, щоб нічого не пропустити і запам’ятати кожну складочку і ширину переливів блискучої шкіри океану. Очевидно, що люди дуже різні живуть і літають по планеті й над нею.

Під час посадки ми, наздоганяючи сонце, що сідало, і торкнувшись злітної смуги, провели світило в хащі МЕКСИКАНСЬКОЇ сельви.
Продовження буде…