*«Життя починається там, де закінчується асфальт». А там, де й життя, по-справжньому, закінчується – починаються трансперсональні переживання –*Наталія Валицька.
**Кіліманджаро.**Стою на його верхньому плато – майже космос. Ультрамаринове небо, рожеві сніги по краю кратера, салатова лінія горизонту. Пізніше мене запитають: а там, воно – небо, справді таке синє, як на фото? – Так,- відповім- дуже.
Блакитніють айсберги Кіліманджаро, іскряться камені в памороззі. Так, це найгарніша вершина з семи моїх п’ятитисячників. Сьома: ну невже?! Так, у мене були хороші вчителі: знімаю капелюха, ліфчик, відкладаю льодоруб і весло, у низькому поклоні, чи в якійсь іншій позі;) з ніжною вдячністю до цих героїв і амазонок – Віктора Оліфірова. Едмунда Щебальського. Сергія Крижановського. Світлани Щупер і Ксенії Вітенберг.
Мені – порівняно з іншими людьми в групі – традиційно легко йдеться. Думаю, що це – талант. Талант – обирати хороших учителів. Але про це в іншій статті.
Сніги Кіліманджаро – це словосполучення дуже застаріло, снігу дуже мало. За чутками, 90% того, що було, розтануло. Стою, майже не дихаючи. Дихати помітно все одно марно: роблю вдих на повні груди, а він холостий! Енергія на зусилля витрачається і не прибуває – цікавий ефект. Такої очевидної нестачі кисню я ще не переживала ні на Ельбрусі, ні на Арараті, ні на Калапатарі. Так, тут майже шість тисяч, на таких висотах кожні 100 метрів по вертикалі дуже відчутні.
Мій маршрут називається Маренго. На саму вершину Кіліманджаро, а це пік Ухуру, ведуть три стежки. Донизу всі повертаються нашою стежкою Маренго.
Назустріч мені вже йдуть перші білі сходжувачі – щасливі, і нереально біло-синьо-зелені, знекровлені від нестачі кисню обличчя-маски. Навіть не віриться, що я виглядаю так само. Зачаровано застигаю. Мій провідник – чорний юнак, не дає зависнути: камера, фото, френд – ходімо вперед – ще 5 хвилин. Забирає в мене рюкзачок і дуже дбає, щоб я дійшла до переможної таблички з написом «Congratulations UHURU PEAK – 5895 m.»
О 6:30; 20 січня 2013 стою під омріяною табличкою. Біла, як айсберг, куди поділася африканська засмага Серенгеті? Повільно, на довгому вдиху, знімаю альпіністські окуляри й, вдивляючись у горизонт, зупиняюся ззовні та… глибоко всередині. Час теж зупинився…
Двома тижнями раніше:
Москва.
8.01.2013
В аеропорту Внуково нетипова поспішність під час посадки в літак. Рейс затримали на три години – у Стамбулі снігопад. Транзитні пасажири хвилюються: ризикують не встигнути на наступні рейси. Персонал компанії нервово бігає : представниця Туркіш Ейрлайнз – білявочка з розпущеними по спині локонами, щось швидко набирає на компі, кучерики пружинять, збоку підходить чоловік – колега. Вона йому:
– Чому Настя пішла, я не справляюся тут одна!-(не відриваючись від клавіатури).
Він – такий розслаблений:
– Зголодніла, напевно.:)
Черга, що чекала на виліт уже 4-ту годину, покотилася зі сміху.
Снігопад посилюється, сніжинки липнуть до ілюмінатора, пропонуючи помилуватися їхніми формами та розмірами. Гарно злітаємо: найрожевіші хмари по той бік заходу відкриваються над моїм крилом. Зліт – це як схід, початок шляху – як весна! Призначаю захід – сходом! І ми ще довго наздоганяли сонце, що йшло.
Літак крепився, розвертаючись і лягаючи на курс. А сонце – вже істерично-оранжеве, почергово виринало то над, то під крилом. Фліртуючи, простягало салатовий промінь, і повітря, що виходило з турбіни, фосфоресціювало подібно до «меча Джедая». Наостанок яскраво-червона доріжка на хмарах – як водна рябь!- нагадала про Канни, урочисто й нереально поманила!
Літак нарешті здався наздоганяти день, що йшов, і він пішов уперед – ковзати, облизуючи боки Землі, залишивши нам ілюзію, ніби догорів.
Один із найкрасивіших моїх перельотів – сьомий за останній рік – і не можу намилуватися красою небес. Так, підказка – будете летіти, під час реєстрації на посадку просіть зачекінити вам місце біля ілюмінатора – це можна! І насолоджуйтеся:)
Знижувалися в темно-синю арабську ніч із райдужною тасьмою на горизонті. Пірнаючи в хмари, крило нахилилося, відобразивши, як у дзеркалі, бензинові розводи кольорового вузького горизонту, і відкрило жовті розсипи вогнів і світні артерії магістралей Стамбула. Продовжуючи розворот, ми низько пролетіли над водою, перетинаючи світловий пунктир вогнів набережної, зайшли на посадку. Ну, як? Як люди можуть боятися літати ?? ( тим, хто боїться, – читати пост обов’язково!)
Після прибуття до Стамбула майже клусом пасажири кинулися шукати свої наступні рейси. І часу вистачило рівно, щоб устигнути влетіти в літак. Ми встигли! А багаж ні – про це ми дізнаємося вже в Дар-ес-Саламі.
Літак напівпорожній, він менший удвічі. До Танзанії не так уже й багато людей летить : так, дуже екзотично, дуже екстремально. Летіти 7 годин. Я розтяглася на три сидіння – завдяки природній гнучкості та йозі – вписала всі підлокітники в ландшафт свого тіла, вкрившись пледиком – що роздають для далеких перельотів – тепер тут люкс-клас – можна снити Африку.
Поспавши ще в літаку, я почала придивлятися до пасажирів і запідозрила, що ось та група російськомовних добрих молодців, схоже, наші. Так, це були вони.
9.01.2013
Прилетіли о 3:25. Сідали в густу ніч новомісяччя. Одразу жарко й волого на нас дихнула Африка у відчинені вікна аеропорту. Темні й усміхнені, як небо Африки з серпом молодого місяця, митники оформляли візу.
Тут ця процедура майже кримінальна: знімали відбитки пальців і фотографували, хіба що не в профіль, втомлених і сонних «мзунгу» – білих. Називаючи на ім’я, видавали проштамповані паспорти (наші прізвища для них просто нечитабельні). Після цього ми дізналися, що багаж – а це рюкзаки з екіпіровкою гірською й пляжною – прилетить через день. І ось так – від недосипання вже не маючи сил, щоб засмутитися, в альпіністських черевиках не по сезону, розслаблені й задоволені від відчуття прибуття в точку відліку пригод, вирушили селитися в бунгало.
Довідка: Бунгало – етнічний очеретяно-пальмовий будиночок, завбільшки з намет, що стоїть на березі. Продуваний океанічним бризом, він – приємна альтернатива сумнівним готелям країн 3-го світу. Підлога – рогожа на піску, і ліжечка під романтичними, кольору ультрамарин, балдахінами протимоскітних сіток.
Удень купаємося в непристойно теплому Індійському Океані, і досипаємо в ажурній тіні –«матрацимо» , чекаємо ще одного учасника та багаж. Сніданок: тости й яйця – англійська кухня по-африкански.
У Танзанії немає своєї кухні, окрім угалі – каші з чогось. А ж наявність своєї кухні і є показник розвитку культури. Тут багато чого, як на зорі людства, і в цьому принадність і екстрим Африки.
Є здатність у населення користуватися вогнем: вони можуть смажити й варити. Не дуже швидко, проте навчаються, бажаючи приручити туристів. Запозичують кулінарні традиції, як і релігії – мусульманство й християнство, у своїх колонізаторів. Як сказав мій друг і Саша Індія, презентуючи екзотику подорожей:
«Запам’ятайте: білий для негра – друг, товариш і хліб».
У Танзанії будь-який бізнес роблять або індуси, або європейці, рідше араби – після погрому 90-х більшість із них поїхала. Бізнес – це надто складно для мислення африканців. В умовах достатку фруктів спекотного континенту, відсутності зміни пір року не те що проблем – немає причин для формування мислячого інтелекту. Немає завдань – немає інтелекту, а банани й маракуї і так на голову сиплються.
Танзанійці двозначні числа додають на калькуляторі, а дві операції або команди не здатні втримати в голові. Бізнес існуватиме, поки господар-європеєць тут, і миттєво розвалюється й розкрадається, якщо він залишає країну. Зате танзанійці чудово бігають, мають гарні довгі тіла. Щовечора всі чоловіки й юнаки великою (близько 100 осіб) різнобарвною юрмою грають у футбол, якого вони тут великі фанати.
Футбол – особлива пристрасть танзанійців. Вони й у кінотеатрах переглядають не фільми, а старі матчі, і, напевно, знають про футбол усе. Трохи далі берегом і зовсім екзотика – жіночий футбол: великі, з сідлоподібними сідницями африканські дами з бантами на голові, в облягаючих довгих квітчастих сукнях грають у м’яч. Скачуть легко й розмашисто по-африкански – ну дуже кумедно. Сідниці африканських жінок мимоволі затримують на собі погляд, навіть жіночий, довше за пристойне;)
Вечір – прогулянка берегом. Вишукуючи серед темних представників брендове плем’я Масаї, розкручене американкою, а точніше її гучною книгою «Біла – масайка». І таки знаходимо. Юнак із круглими шрамами на щоках, цікавою зачіскою з вплетеним бісером і залізками. Зі списом і «мачете» в червоному картатому пледі, білих ножних браслетах і сандаліях, він охоче вітається за руку й налаштований спілкуватися.
Звичаї цього племені здаються шокуючими для нашої білої культури: шрамування, жіноче обрізання. А от психологічно їхня культура якраз містить у собі те, чого нам, білим невротикам, бракує, – містерії вікових Ініціацій-посвят, – що викликає повагу й вмикає нашу цікавість.
Проте сучасні масайські молоді чоловіки мають труднощі з проживанням свого воїнського семирічного періоду. Історично їм належало в цей час:
- експропріювати чужу худобу: оскільки вся худоба на планеті «бог подарував Масаям» за переказом – і вони лише повертають своє.
- добре б убити лева – адже він тут історично головний ворог скотарів.
А оскільки і те, і інше протизаконно: масаїв уряд запрошує, ніби, як охоронців до великих міст – ніби для проходження військової служби. Що, хоч і виглядає на перший погляд прийнятним політичним рішенням, насправді перевертає «все з ніг на голову».
У містах Масай стає схожим не на воїна суворої савани, а на «прикольного шоубоя» зі списом – «масай на годину». І сприймається як частина шоу-програми для туристів. І ми жартували, що, мабуть, деякі білі дівчата приїжджають сюди, щоб зачекінитися з масаєм. Їхня обхідливість, пледик через плече й спис дуже розташовує;)
Увечері хлопці поглинають омарів і рибу, занурив ноги в прибережний пісок. Після заходу сонця темніє одразу – екваторіальний ефект, ми за кілька градусів від екватора.
Довідка: Світанок і захід на екваторі завжди о 6 годині в будь-яку пору року. Тут миттєво загоряється день і так само різко обрушується ніч – немає сутінків.
Зате тим, у кого штативи й класні об’єктиви, є чим зайнятися: зорі тут, здається, просто лежать на голові.
Після повернення до бунгало – прогулянка берегом із передчуттям сходжень і розмовами про екіпіровку, альпіністські приколи та принади екстремального – розвивального тіло й душу відпочинку.
А група в нас цікава зібралася, різношерста.
Юрій Бирюков – 37. Білорусь. Груп-лідер, провідник екзотичними країнами, цікавий оповідач – знавець історії та культурних звичаїв малих і великих народів, альпініст, майстер фотографії, автор власної фотошколи: схожий на лева.
Москвичка Ірина – 41. Росія. З азіатським обличчям – захоплюється трекінгом, була в Непалі на треку навколо Аннапурни: схожа на антилопу.
Аристократка з Петербурга Альбіна – 29. Росія. Самодостатня, уважна й дбайлива до учасників, мандрівниця – чуттєва темноволоса красуня, схожа на пуму.
І «добрі молодці» команда представників інтелектуального спорту, а саме – спортивного покеру – матеріально реалізовані хлопці у великих «дорослих» іграх.
Олексій – наймолодший – 23. Україна. Вдалий у грі – переможець турнірів: цілеспрямований і природний у спілкуванні, чарівний: схожий на «Пумбу».
Олег – 32. Литва. Теж профі-гравець, що претендує на лідерство: попри підвищену критичність чуйний, із драматичною історією здоров’я та успішним зціленням – теж зважується сходити на Кіліманджаро – що викликає повагу: схожий на слона.
Саша – 32. Білорусь. Мінськ. Дорослий і легкий водночас – розуміє, куди приїхав – відкритий пригодам, жартівливий, помірно обережний: схожий на жирафа.
Два Ігорі – Перший – 30 років, Білорусь. Ініціатор африканської пригоди для всієї команди хлопців – надійний і міцний – захоплюється тріатлоном: схожий на буйвола.
Другий Ігор – 25. Білорусь. Успішний гравець у покер, у світі цифр – просто геніальний. Легкоатлет – майже Аполлон: розумний, упевнений, самовизначений, витончений тілом – схожий на гепарда.
Ось така велика африканська п’ятірка-вісімка в моїй команді. І я з ними, ясно, для них теж екзотичний персонаж, віддаю перевагу бути на деревах: як один з місцевих видів хижаків.
Такі – цікаві своєю філософією, стилем і досвідом люди – кожен зі своєю драмою та манерою висловлюватися. Тож рекомендую «по-дорослому» подорожувати, хоч би заради такого несподіваного – товариства – ну дуже розширює світогляд, споглядання чужого способу життя й думки, особливо згори)
10.01.2013
Виїжджаємо/пропливаємо на поромі до Дар-ес-Салама – колишньої столиці Танзанії. Тут добре купити місцеву сімку одразу з інтернетом та перехідники для підзарядки в готелях, зважайте, тут інші стандарти розеток.
Дивимося місто – трохи нагадує Південну Індію, тільки чистіше – звісно, Каньякумарі – найпівденніша точка Індії і весь індійський штат Керала сюди й відправляв кілька сотень років свої кораблі Індійським Океаном.
Палюче сонце, ходимо по тіньовому боці вулиці. Центральний готель, раджу піднятися хоч би заради чудових видів на оглядовому майданчику. Заходимо в аптеку по таблетки від малярії /хто ще не підстрахувався фармакологією/ і креми від сонця – тут потрібен фактор захисту не менше 50, інакше до вечора конкуруватимете з омарами. І ще добре тут купити капелюх із крисами. Кепка за характерної для європейських чоловіків сутулої постави забезпечить спечену шию, вуха й ніс. Відкривайтеся новому стилю, тут це буде доречно.
На зворотному шляху під час посадки на пором спостерігаємо жорстоку сцену: охоронець переконливо, хоч і неефективно – ударом у груди, завернув настирливого жебрака – обшарпаного юнака з простягнутою рукою, жертовним обличчям і «рядком, що біжить, на лобі»: « – Білий чоловіче, що ти зробив для Африки!» адресованим нашим молодцям із величезними об’єктивами через плече. Після другого удару поліцейського в голову, з розбитими до крові губами, він продовжує, уже зігнувшись, тягнути руку до наших білих хлопців і губиться в натовпі на причалі.
Вечір. Знову досліджуємо довжину танзанійських хвилин, під час очікування вечері на узбережжі 10 хвилин дорівнюють 1 годині. Рахунок дуже веселить хлопців: усі страви, вишикувані в колонку, наприкінці сумуються в подвоєну цифру. Альбіна помічає й каже, а чи не вийде – африканочка-офіціантка з тугою сідничкою – погоджується, і рахунок легко скорочується на 100 баксів. Покусані москітами й веселі від нахабства персоналу. Вирушаємо в бунгало.
На зворотній дорозі відбиваємо нашого гіда Юру від настирливої дружби активного тубільця. Це, правда, обурює, що кожен темношкірий намагається взяти податок за фотографування: хатин, курей чи човнів на березі, зі словами – «я за взаємну повагу – це човен мого села – давай гроші, мій друже»
День завершується грою в китайський покер колодою карт із Кіліманджаро та однойменним пивом. Адже в нас у команді «граючі люди», і це, мабуть, повертає їм відчуття «дому». І я, як уже, остаточно, деформована своєю професією психологиня, не відмовляю собі в задоволенні поспостерігати за гравцями, зважаючи на те, що інших задоволень поки що не передбачається)
11.01.13
Уранці жалять медузи тих, кого ще не встигли ввечері – посвята Африкою – ще два тижні на тілі будуть подряпані смуги, як від нагаїв.
Виїжджаємо в Аеропорт. Африканський тарган, бігаючи по хлібниці в Дюті-Фрі, позує, ворушачи вусами, чим дуже веселить хлопців. Переліт швидкий, зустрічають джипи, радісне привітання темношкірого гіда із сафарі, оселення в суворому готелі: «добрі молодці» в шоці.
12.01.2013.
Нгоронгоро. Сафарі – Перший день. Кратер 12 кілометрів у діаметрі – природний, огороджений гірськими хребтами – рай для тварин. У центрі його лужне озеро з рожевою довголапою хмарою фламінго.
Озеро – отруйне настільки, що по його берегах трава не росте. Воно розчинило в собі наслідки лавової активності, і купатися там – аж ніяк не можна. У водах озера жодна тварина не плаває, окрім однієї місцевої водорості. І цю водорість і їсть єдина тварина – фламінго, який від того й рожевий.
Тут тварини представлені в усьому своєму африканському розмаїтті. Ось і ми першого дня їх усіх, перелічених нижче, й побачили. На наше здивування, вони зовсім і не думали нас боятися й ховатися. Людину в консервній бляшанці на кшталт джипа, як їстівну, хижаки не читають, а ось виходити назовні чи вилазити на дах категорично не можна – змахне однією лапою і одразу перекусить. Драйвери, якщо будуть попускати туристам у цих правилах, ризикують втратити ліцензію. Тож грали ми з ними в мисливців, під прикриттям даху джипа, що піднімається, висували свої фото-рушниці й клацали все, що рухається.
Хлопці зі своїми показовими об’єктивами настріляли: «Велика африканська п’ятірка» це – слон, лев, буйвол, носоріг і леопард, а також кілька видів газелей, антилопи гну, зебри, гепард, страуси, гієни, шакал, бегемот і смішний бородавочник – «Пумба».
«Пумба», так само як і «Сімба», слова мови суахілі, вони й означають назви тварин. Тож якщо ви дивилися мультфільм «Мадагаскар», ви вже трохи знаєте суахілі: «джамбо» – привіт, а «хакуна-матата» – немає проблем!
Повертаючись у табір, на лісисту облямівку кратера, нам дорогу перегородила череда слонів. «Дейнджер-дейнджер, говорив драйвер – не поспішайте з ними спілкуватися, це небезпечно!
Увечері на нас чекав довгий стіл, як на весіллі. І поставлені під великим-африканським казковим деревом двомісні намети з матрацами всередині – сервіс «гуд».
Звірі – це так емоційно, така атмосфера дитинства в душі. Усе чисте, зворушливо-інфантильне піднімається, і обличчя просто починають світитися. Тільки серйозні фотоапарати зобов’язують повернути собі відповідну розмірам об’єктива серйозну міну.
Уночі хлопці знімають небо й величезне «наше» притульне дерево, підсвічене зорями Чумацького шляху. По периметру табору, якщо обернутися з ліхтарикам на лобі, можна засвітити кілька пар звірячих очей на різній висоті. Нишпорять гієни, приходять бізони й голосно скубуть травичку навколо наметів – охоронці масаї сплять.
Довідка: Від бізонів в Африці гине найбільша кількість людей, це великі тварини зі зрослими на лобі рогами, присипляють пильність своєю травоїдністю, здатні розігнатися й забодати на смерть.
Асистую Юрі під час зйомки, ганяючи людей із ліхтариками, щоб не засвітлювали картинку, за що він, на радощах, обливає мене пивом «Кіліманджаро». Місяця немає. Небо в діамантах, діаманти в ореолах – африканська казка.
13.01.2013.
Підйом до світанку. Заграва на горизонті, сині промені в персиковому серпанку. Уранці у табір прийшов слон і, як величезний дух гори, неквапливо об’їдав кущі, плескаючи вухами. Дозволяв підійти близько папараці.
Сніданок, контактна імпровізація з Альбіною на галявині. Саша посоромився до нас приєднатися, сказавши, дивлячись на нашу акробатику, що він собі дорогий такий, який є.
9:00 Виїжджаємо до Серенгеті.
Спускаємося з кратера рідколіссям. Тут з’являються перші жирафи – довгі, як телеграфні стовпи, нахиляють свої шиї й общипують низькі деревця. Проїжджаємо масайські села з строкатими жителями. У долині Серенгеті спостерігаємо велику міграцію тварин. Хмари травоїдних.
Мандруючи просторами Африки за зеленою травою, травоїдні. Дуже великі стада на пласкій рівнині, де впереміш: зебри і рогаті, і з борідкою антилопи гну, малеча оранжева газель Томсона, а також страуси – самочки сірі, а самці чорні, і бородавочки-Пумби перебігають дорогу. Гієни трапляються рідше, а лев – це взагалі найбажаніший трофей. Левиць ми бачили біля дороги, вони облизували одна одну й ліниво погойдувалися. Еротичні й розслаблені кішки, живуть у таких хмарах травоїдних – що очевидно – вони явно вимирати не збираються і почуваються чудово!
Кобра – показує драйвер прямо біля дороги, і це просто талант фотографа – устигати вчасно клацати – і Юра встиг. А драйвер просто вражає своєю здатністю роздивитися живність із будь-якої відстані.
До обіду, а точніше на ланч, прибуваємо на відповідну, дозволену для висадки туристів базу. Привал із кольоровими ящірками, ігуанами й пташками, які випрошують їжу .
Далі пустельні степи й лісисті передгір’я нас потішили Жирафами біля дороги, дуже близько, на відстані 10 кроків від джипа. Череди слонів усіх віків, після заборони на слонову кістку їх дуже поприбувало тут. І хіт усього сафарі – це леопардиця з двома кошенятами.
Вийшовши з густої трави, вона пішла дорогою, переслідувана джипами. Ішла довго дорогою, іноді шипіла, але, не звертаючи в савану, вона губила кошенят у густій траві, вони кумедно нявчали й стрибали, мигаючи тоненькими хвостами. Плямиста мама виводила їх знову на дорогу. Шість джипів за нею, почергово обганяючи один одного, полювали з фотоапаратами.
Танзанійські драйвери дуже солідарні – вони передають по рації «Моторола» одне одному, де помічений хижак – а це означає, що всі туристи в окрузі незабаром з’їдуться на «смачне» видовище. Джипи дуже акуратно поступаються одне одному доступом до тварин. Якщо машина надовго зупинилася, леви можуть вирішити скористатися гарним джерелом тіні й перелягти під сам джип. Водії неквапливо рушають з місця, намагаючись не переїхати хвости й лапи.
Ночуємо знову в наметовому таборі, тепер на рівнині в глибині Серенгеті, огородженій колючим дротом. Тут будуть зроблені Юрієм Бирюковим фото найбільш приголомшливого Чумацького Шляху. І ще африканського зайця.
Уночі тут долина сповнена доісторичних звуків і запахів.
14.01.2013.
Світанок у савані в нас за планом. Ранній підйом, у суцільній темряві. Термоси з чаєм чекають у критій їдальні, і одразу виїзд.
Африканське величезне сонце й горизонт в акаціях. Сходить швидко й світлішає одразу. Світанковий улов – гепардиця й троє підрослих дитинчат, перестрибнула великим стрибком дорогу, і гордовиті кошенята з білими гривами за нею. Виглядають череду антилоп.
Повертаючись у табір, зовсім близько від в’їзду – леви. О, так це вони когось голосно їли цієї ночі! Прайд із двома молодими самцями.
Довідка: Вік самців левів можна визначити за гривою. У молодих – короткою й світлою, з віком, коли самець матереє, – грива розростається й темнішає.
Козуль і зебр і бородавочника ми вже й не відзначаємо, як розпещені видовищами бувалі мисливці.
Переїзд до вулкана. Ланч – уже знайома квадратна коробочка з незмінним набором: сік, яйце, кекс, банан, самоса, ніжка жорсткої африканської курки й сандвіч.
Зупинка у відведеному для цього місці. Полюю на ігуану – красуня синьо-червона з шерхлою рибячою лускою ловиться за допомогою швидкої реакції та хустки – що захищає від отруйних укусів. Її хвіст видає те, що на неї вже хтось полював. На фото з нею в руках у мене великі очі – ну звісно, я ж її боюся)
Один джип, вчасно ненадовго, ламається в дуже гарному місці з видом на озеро Натрон і вулкан Ол-Доїньйо-Ленгаї, чудово! Документуємо краєвиди й їдемо далі – тепер у справжнє село племені Масаї біля підніжжя їхнього священного вулкана, де за місцевими легендами мешкає бог. До нього ми в гості й підемо цієї ночі.
Так, у програмі в нас сходження на діючий вулкан Ол-Доїньйо-Ленгаї, він вивергався 2009 року. Тут земля ще не заросла травою, безліч розломів і тріщин із білим – содовим нальотом, якими текла унікальна лужна лава. Це справді унікальний вулкан – содовий, а не кременевий, як усі інші у світі. На підході до вершини нас зустрінуть сірчані пари – живої гори – Великого Рифтового Розлому.
Довідка: Через кілька тисяч років Африка розпадеться на дві: Західну та Східну. Це стане наслідком природних рухів тектонічних плит.
А поки що цей великий поділ ще в процесі, і Велику Долину ще не залив Індійський Океан. Руда Серенгеті з отруйним озером Натрон, окаймлена гірськими хребтами, вулканами, що дихають, підігріваючись лавою знизу, святкує свою маніфестацію життя на Землі.
Довідка: Серенгеті – не лише найбільший зоопарк планети, а ще й, за останніми дослідженнями, є нашою колискою – колискою людства. Саме тут, зі зникненням густих лісів у долині, людиноподібні мавпи були змушені освоїти стабільне прямоходіння, і в них звільнилися руки для подальшого олюднення.
У селі нас зустрічають дівчата-масайки й діти, що стрибають через подобу скакалки. У таборі розкладені на траві білі бісерні прикраси й дуже чорні масайки з білими комірцями зі зграйками дітей, що щебечуть, як птахи, у висячих «трикотажних» гніздах, під якими розставлені наші намети.
А зараз спати ж, опівночі сходимо на вулкан Ол-Доїньйо-Ленгаї.
«Жесть», як пізніше висловиться Олег, але про це ми дізнаємося через кілька годин.
15.01.2013
Доба 15 січня почалася: ми взяли трекінгові палиці, а тим, у кого не було, принесли дерев’яні, завантажилися в джипи й поїхали до підніжжя вулкана. Місцеві провідники – а їх троє з нами, кілька разів повторили:
– Якщо комусь справді стане важко, не мовчіть, скажіть, і вас супроводить назад один із нас.
Припускалося нами, що на світанку будемо всі нагорі зустрічати «санрайз». Група, повна ентузіазму, іти нагору вирішують усі.
Спочатку йшли довго по високій траві, потім, перестрибуючи тріщини, по застиглій лаві, присипаній вулканічним піском. Взуття ковзає, поверхня ненадійна. Далі, коли після 4 годин підйому нахил став зовсім крутим, ми йшли вже на чотирьох, прослизаючи в піску й чіпляючись руками за каміння. Там, ідучи по траві, хлопчаки ще намагалися грати в «вгадай людину», решта дивувалися й мовчки чекали, коли ж вони здогадаються замовкнути – так легше йти, усім.
Потім провідники запропонували розділити групу, темп учасників був явно різний. І ми пішли двома групами. Іду з чоловіками, гід моєї групи – високий шрамований воїн масай у сучасних, мабуть, подарованих туристами черевиках, решта провідників – у саморобних, зроблених з автомобільних покришок, сандаліях. На зупинках жартуємо, висуваючи версії про масайську культуру та секрети наших чорних провідників. Саша – про те, як масайські шамани, поворожив на нутрощах вівці, вирішили нашу долю. І тут провідник повертається й каже так, докірливо:
– Не треба згадувати слово «масай» і сміятися.
Повисає коротка пауза. Ми хором починаємо виправдовуватися: масаї «із вері, гуд». Саша каже, я ж і не перекладу йому, що ми тут говоримо, а народ же войовничий, треба бути делікатнішими.
Масай починає йти швидше, що виглядає як помста білим.
Ідучи слідом за ним, попереду, у м’яких капцях прослизаючи дедалі більше, зі смутком згадую свої залишені в Арушi альпіністські черевики. У якийсь момент я вирішую зупинитися і, хоч уже близько вершина, кажу хлопчакам:
– Я залишуся тут до світанку. Мені страшно в своїх чешках. Я не хлопчик, щоб ломитися будь-що-будь. Коли мені справді страшно – я не роблю.
Пропускаю героїв уперед: Саша, Ігорі, Олексій і Юра впевнено обходять мене й дряпаються вгору. Рада від того, що даю, нарешті, чоловікам відчути перевагу, бо з моменту знайомства в аеропорту, сказавши, що Кіліманджаро в мене 7-й п’ятитисячник, відчувала збентеження. І від того, як дивиться Саша на те, як я закидаю 20-кілограмовий рюкзак на одне плече, і цитує класика: – Да, есть женщины в русских селеньях.
Услід їм кажу: хлопці, далі ще крутіше буде, я цю гору ще на під’їзді роздивилася, вдачі вам, сфоткайте для мене світанок!
Решта: Олег, Альбіна й Іра йдуть у другій групі, і вони дуже відстали – ось я їх і почекаю.
Хвилин за 20 унизу з’являються ліхтарики, і ми вже можемо перемовлятися. Альбіна кричить: там провідникові Іри стало погано, він упав і вона не може його розбудити, треба спускатися, рятувати.
– Рятувати, кого? Дивно, погано провідникові, неІрі?! Відчуваю, що там із провідником усе гаразд. Піднімайся, кричу: я тут обрала місце для світанку.
Десь за 40 хвилин до мене піднялися Олег, Альбіна та їхній провідник: задоволені думкою, що можна залишитися тут, і не задоволені, що мій ліхтарик – це ще не була вершина.
У суцільній темряві ми вмощуємося щільно на виступі. Тепло й затишно, обіймаємося й влаштовуємося чекати світанку – висота 2450 – це багато. Ми сюди зійшли майже з нуля. Висота вулкана 2700. З’являються ще два ліхтарики – О! Це Іра й третій провідник – ось і добре, порядок! Розумію, що я таки залишилася тут, на виступі, і для них теж. Згадалися альпіністські історії: де через відсутність у групі жінки гинули класні хлопці. Вони ж круті, і навіть коли зовсім погано, ніхто не наважується повернути першим – усі чекають, що здасться хтось інший, і тримаються буквально на смерть.
Ось і прийшла Іра. Виявляється, її провідник просто ліг поспати, надто вже повільно вона йшла, для нього. Поспав і пішли далі.
Поки білий альпініст сходить, чорний устигає поспати.
Хлопці потім для себе відзначили: що допомагало йти чорним.
- вони весь час щось жували.
- зупиняючись, впадали в летаргічний короткий сон.
Цікаво, каже Олег: треба взяти на озброєння, у нас ще попереду Кіліманджаро.
Небо сіріє, усе в хмарах, і в тій точці, де ми медитуємо, видно оксамитовий складчастий хребет Великого Розлому, і біліє лавова ріка, як застиглий гірський струмок.
Година медитації на хмарний світанок. Провідник, прокинувшись, кумедно наспівує: Танзанія, Танзанія – з наголосом на останній склад. Ще пару хвилин – хочу надихатися сірчаними парами, на згадку про священну гору і почнемо спуск. Спуск дається важко, тепер ми бачимо, куди залізли, і захоплюємося своїм подвигом. Спочатку з гордістю й щастям, потім – майже матом.
Спуск, що не закінчується. Триває 5 годин. Група лідерів: Юра, Олексій, два Ігорі й Саша все ще нагорі, і це такі величезні відстані, що ми навіть не можемо їх розгледіти. Лише провідник із наметаним оком показує кудись угору, під вершину, що кутається в туман. Білий цвіт ліворуч за тріщиною, розміром 10 метрів – содовий міні-кратер – красиво!
Так, ми йдемо по тілу унікального вулкана – єдиного у світі содового, на відміну від усіх інших таких геологічних утворень – кременевих.
– Тут був фонтан лави, каже мені провідник – той, хто виспався, супроводжуючи Ірину – тепер я йду з ним попереду. Гарний хлопець. Я питаю, він розповідає: тато його масай, мама не масайка – О! Отже, тут можливі шлюби між племенами. Зупиняюся, тому що красиво, для – запам’ятати.
Сходжу без фотоапарата. З Юрієм Бирюковим конкурувати марно – він фотограф зі світовим ім’ям і своєю школою фотографії в м. Гомелі. Так що я в подорожі з ним фотоапарат навіть не беру. Усі фото подорожей на моєму сайті – це його авторство.
Повертаємося в базовий наметовий табір.
Так, не всім підходить сходження як відпочинок, і не в усіх залишається енергія для захоплення красивими краєвидами з вершини: Олег остаточно утверджується в тому, що він міська людина, і вголос мріє про хороший готель із гарячою ванною. Я повідомляю, що віддаю перевагу водоспадам, ще не знаючи, що вже за пару годин плескатимуся в одному з найчудовіших. Олег не замовкає: «ну, я ж розумна людина! Як я міг тут опинитися?!» При цьому він дуже відповідально й акуратно страхує Альбіну на спуску, уважний – за що вона, схоже, дуже вдячна. Ми згадуємо Сашин нічний жарт « – На вулкан, в Африці, вночі? – Звісно, ТАК!» Мені ж усе це дуже подобається, і я милуюся краєвидами й емоційно залученими людьми.
Ірина обурено каже: це ж не Кіліманджаро, це ж надто круто – це безвідповідально. Так, круто буквально, ішли іноді на чотирьох – гарна розминка перед п’ятитисячником. Ось Кіліманджаро, погоджується, моя група – це зрозуміло. Я про себе мовчу й думаю: – що ж вам зрозуміло про Кіліманджаро, не знаю, побачимо на Кіліманджаро.
Смачна їжа в таборі – щастя зняти черевики. Щастя, що зійшли: провідник показав на пляшці, трохи ще залишилося, до горлечка. Щастя, що спустилися – щастя альпініста.
Мені в селі після освіжального душу не спалося. Тіло співає від багатства відчуттів: ноги вібрують від перенапруги, і легкість, ніби крила за спиною! Згадую свою подругу Ксенію Вітенберг:
Когда умрет аккумулятор у веков И опустеет Времени Сосуд – Мы крылья вытащим из рюкзаков, И пусть нам вечные ветра несут!
Іду до масайок.
Вони стрибають, не повірите, у класики, накреслені паличкою в піску. Запрошують стрибати з ними, погоджуюся, чим дуже їх смішу, і незабаром вони вже наряджають мене в бісерний комір і шапочку, у всіх дуже грайливий настрій.
Через дві години прибуває група лідерів сходження: Саша, Олексій та Ігор – зазирнули в кратер, чим їх вітаю. Ігор, показуючи фото на телефоні місцевим хлопчакам, викликав у них благоговійний жах і непідробну повагу. Стає зрозуміло, як велика спокуса аборигенів – називати білих богами.
Хто ще живий, вирушають на прогулянку в долину водоспадів. Виявляється, лише Я, Юра та Іра, яка не зрозуміла, що це далеко пішки ущелиною, хоч і неймовірної краси. Водоспади, гідні найкращого голлівудського фентезі, а наприкінці й зовсім – природний храм води – «так, творця ніхто не перевершив!» Звісно, купатися! Хоч ніхто, крім мене, і не наважується. Іду за водну завісу й остовпіваю: кілька арок, що нависають, попереду, і колона води, що спадає, у вікно світла. Благоговійно опускаюся в піну, підпливаю ближче, водоспад такої сили, що в нього не пірнути, тільки торкнутися. Сюди не дістатися з фотоапаратом, запам’ятовую очима й тілом. Чарівно, ну чим я не Афродіта.
Повернувшись, занурюємося в джипи й повертаємося до Аруші. Переїжджаючи долиною веселок, огинаємо тепер уже «наш» вулкан Ол-Доїньйо-Ленгаї, із різними почуттями прощаємося з цим дивом природи. І ввечері приземляємося в шикарному готелі. Наш груп-лідер Юра після дикої Серенгеті вирішив побалувати учасників, і йому навіть вдається цього разу їх задовольнити.
16.01.2013
Відпочинок у розкішному «за африканськими мірками» готелі. Закупівля продуктів і спорядження, останні приготування. Тіло болить, спуск сходами особливо вражає яскравими відчуттями – добре, що найближчі 4 дні ми йдемо лише вгору!
Знайомимося з представником агентства – Джаміль, цікавий, рухливий танзаніець з інтелектуальним обличчям.
Інформація – Йдемо маршрутом Маранго: там, у базових таборах, дерев’яні будиночки по 4-6 персон, на душ краще не розраховувати, розетки є.
17.01.2013
Уранці виїзд на маршрут.
Приїхав Великий автобус. Портери вантажать рюкзаки на дах: частину речей залишили в готелі, беремо лише те, що потрібне на сходження. Великий автобус увесь заповнений – нашу групу з 9 осіб супроводжуватимуть 25 місцевих асистентів: чотири гіди, кухар, офіціант, портери – носії, які понесуть угору не лише наші рюкзаки, а й їжу, воду та посуд.
Їдемо близько трьох годин з міста Аруша через Моші до початку маршруту, це висота 2200.
Прибули на великий полігон, де вже є такі автобуси. Розвантажуємося – далі пішки. Іде реєстрація.
А ми поки розмістилися на галявині, і нам знову роздали коробочки-ланч. Великі кіліманджарські птахи – помісь грифа й ворони – дуже на нього претендують. Підходять, і одна навіть у відвернутої дівчини дзьобом завбільшки із сірникову коробку здерла коробку. Ти в зоні ризику, каже Саша – так, край столу – це зона ризику. Їмо, сміємося, потягуємося, і ось нарешті нам дають старт.
Записуємо власноруч себе в журнал: ім’я, країна, професія, вік … і переступивши портал, опиняємося на рудій стежці в тропічному лісі. Дорога приємна, втоптана «клієнтська стежка» з улоговинками для стоку дощової води. Ліс, як і належить тропічному, – зелений непролазний, мальовничий: містично оповитий ліанами, прикрашений мохами салатового кольору, що звисають.
Африканський хлопчик на стежці з хамелеоном на паличці – «гів мані, чекалад». Мені йдеться зовсім легко і якось аж непристойно, без великого рюкзака на сходження.
Плоди, що падають згори, за формою, як яйця бізона, «а-ля маракуя» на смак. Ріки з перекинутими місточками, водоспади з великими червоними квітами. Починається дощик. І в табір ми вже приходимо повністю мокрими. Приходимо першою трійкою за 2:50 замість належних 5-6 годин. Пройдено 12 км. Наша висота 2700 кемпінг. Наступний кемп – висота 3700, у дорозі 11 км
Реєструємося на «ресепшні». Оселяємося в дерев’яні будиночки-шпаківні на палях із двоярусними спальними місцями з матрацами й подушечкою. Світло є, розеток немає. Сухо, чисто, оптимально. Перевдягаємося й спати. Нас будять на вечерю – принісши мисочки з теплою водою для вмивання. На східцях будиночка вмиваємося й топаємо в їдальню. Їжа – суп, овочі, макарони… І знову спати.
18.01.2013
Підйом о 7:00. Сніданок і 7:30 вихід у наступний табір. Я вирішую взяти свій рюкзак – щоб довантажитися й оптимально підготуватися до сходження. Є в цьому жесті й побічний ефект: щоб не дуже бігти вперед, не засмучувати хлопчиків: конкуруючи з ними просто фактом свого існування. Хоча вийшло, навпаки, за мною тепер остаточно закріпилася репутація «крейзі вумен» – тепер і в лавах портерів.
Чудовий анекдот розповів Юра до теми:
«Ідуть тайгою два чукчі: один із телефонною будкою на спині, інший із колодою. Один одному: навіщо!?
– Ааа, чукча не дурень: нападуть вовки, то я в будку сховаюся, а ти?
– А я теж чукча – не дурень. Нападуть вовки, і я побіжу. Буду бігти, бігти, а потім кину колоду й як побіжу!»
Ну так. Юро, я як другий чукча – ти розгадав мою тактику;)
По дорозі робимо невеликий гак на маленький вулканчик – оглядовий майданчик. Так, звідси можна вперше виразно! побачити купол сніжної вершини Кіліманджаро. Насправді ця вершина називається Тімбо …. А Кіліманджаро – це назва всього гірського масиву.
Приходжу в табір за 4 години замість 5-6 годин, хоч я й з рюкзаком: гарна прикмета! Аліна та два Ігорі прийшли першими, отже, ще раніше! Реєструємося, оселяємося в будиночки. Тепер у нас сусід, симпатичний італієць з Ібіци, – ноги в кров клеїть йому пластир. Видно, не досвідчений.
Довідка: Досвідчені альпіністи знають, що клеїти пластир на ноги треба за найменшого натяку на натирання. Або одразу на ті місця стопи, що можуть бути вразливими. І/або йдуть у двох парах шкарпеток – що теж захищає від натирань.
Ідемо з Аліною до мальовничого струмка, у улоговинці з «дубами-чаклунами» – жовтозілля деревоподібним, рослиною містичного вигляду, що росте тільки тут і більше ніде у світі. Як підстрижені газони на бережках. Я купаюся – віджимаюся в дрібній воді, охолоджую ноги після важких черевиків – це щастя. Так, усе ж це набагато краще за те, що тут називають душем.
Спимо. Ідемо на вечерю.
Знайомлюся з трьома росіянами: двоє зрілих чоловіків і дівчина з дуже нафарбованими віями: як же це має бути незручно, тут – бідолашна! Один із них на мої розпитування про великі гори дає мені особистий телефон А. Ковальова – лідера групи «Вертикаль», зі словами «посилайся на Андрюху, мене, значить, і він відведе тебе хоч на Еверест. Він туди вже багатьох перетягав;)
Радіємо російській мові. П’ємо чай/какао, і я віддаляюся на акліматизаційну прогулянку. З задоволенням усамітнююся в сутінковий туман.
Люблю відірватися від групи. Наспілкувавшись досхочу, помовчати, втупившись у якусь красу. Знаходжу великий валун і медитую з плеєром на «дуби-чаклуни» в тумані й квітучий чагарник.
Повертаюся в табір. А тут усі хмари пішли вниз, м’якою підкладкою, підсвічені призахідним сонцем, сховали під собою тропічний ліс. Відкрилася вершина, і весь табір висипав фотографувати захід і сніговий купол.
Потім спати. Завтра шлях 9 км, однак це вище й складніше і вже кам’яною пустелею. Наступний табір на 4700 м – останній акліматизаційний перед штурмом вершини. На неї ми вийдемо опівночі. Тож треба не просто дійти до наступної стоянки за день, а й чесно там пожити, виспатися, інакше йти на вершину буде неможливо.
19.01.2013
Виходимо о 7:30. Табличка підтверджує, йти – 9,26 км за планом 6 годин. На цій стежці «зеленка повністю закінчується». Марсіанська пустеля – дорога без перепадів висоти, полога, палюче сонце й дуже спекотно – хто це зрозумів одразу, роздягається дорогою – тут уже потрібні «правильні окуляри» і дуже хороший крем від сонця.
Довідка: У горах дуже важливо. Коли жарко, одразу знімати зайве. Коли холодно, одразу одягатися. Коли дощик, одразу вкриватися, якщо є чим – інакше вам сходження не буде в радість.
Гори вчать відчувати себе, якщо у вас із цим труднощі, там буде тільки гірше. І це переломний момент. Це добре! Є шанс, що нарешті людина віднайде зв’язок із собою справжнім і стане живішою й сильнішою, і масштабнішою душею. Або ні.
Я прийшла за 3:45 години. Скоротивши пустелею. Кемпінг був очевидний. Цікаво було пройти хоч би частину шляху не битою стежкою, а первозданним ландшафтом. «Крейзі вумен» кричали навздогін портери, але я була вже далеко. Хлопці відповідали: – та вона така, і тихо раділи за своїх – білих жінок. Та за всі 5 днів шляху ми лише один раз зустріли африканочку.
Узявши пару каменів із «марсіанської пустелі» й зареєструвавшись, я залізла на великий камінь, що нависав над табором. Звідси відкривався чудовий вид на стежку та Мерру-пік – 5100. Так, висота вже відчувається – кожен рух угору дається зусиллям. Помахавши своїм, запросила нагору: Юру й Сашу. Видряпалися, потім осяяло:
– Чайку б? Сказав Юра. Портери вже принесли термоси в барак.
– А хто піде? Звісно, я! Як наймолодша?!
Тепло. Сховавшись від вітру за виступом, лежимо на теплих камінцях. Чай-ок розпиваємо… Пташок – ворон африканських фотографуємо. Тільки полудень. Проскакує шалена думка: а чи не піти й зараз нагору? Надто вже добре лежиться, і день ще великий. А відстань, підступно, здається дрібницею. Але за перших спроб ворушитися погоджуємося, що краще нехай усе буде за планом.
Добре ж усе-таки встигнути поспати – опівночі сходження. Спускаємося в барак. Підійшли: Олексій, Олег, Аліна, Іра – стан їхній не дуже. Роблю Аліні масаж: приємно зробити приємно – отже, сили є, хтось годує її таблетками. Так, усі приймають акліматизаційні, крім мене та Юри.
Ірина спить. Олег і Олексій не спілкуються зовсім – відпочивають, відновлюються. Прогноз поки невідомий, не очевидно, що вони підуть далі. Так, важко, п’ятитисячники – це завжди важко. Важко не весь час, а в якийсь момент, у кожного він свій – але дуже важко. І під цим словом – «важко» – кожен про своє. І з цим «важко» кожен майже сам на сам – і шукає спосіб його пройти. Іноді не знаходить – тоді істерика. А якщо просто багато тексту – означає, людині ще не важко. Коли зовсім важко, люди мовчать, і в тиші чітко чують думки одне одного.
20.01.2013
Опівночі виходимо. З групи 9 осіб на вершину вирішують іти 6, один із них на позначці 5000 поверне назад у табір. Низка ліхтариків у нашій групі, 3 провідники, щоб якщо комусь стане погано і він не зможе йти далі, його було кому звести вниз. Нескінченний, крутий підйом.
Іде перша година підйому. Кидаю погляд угору – вогники сходжувачів змішуються із зорями, здається, що ще трошки, і за годину – ще трошки, а за 3 – надія зникає зовсім, – і тепер у голові жодної думки, навіть про «трошки». Коли в голові стає порожньо, йде зайва напруга – іти стає простіше й легше. Тепер тіло не опирається, не шукає «алібі» та втіх про «трошки». Здається своєму «господарю», розуміючи, що «з’їзду» не світить, – розслабляється й дбайливо рухається, насолоджуючись незвичайними відчуттями.
Тут добре можна відчути, що біль, як і втома, – лише відчуття і більше нічого. Відчуття роблять мене живою – це переживання якихось обсягів, рухів і гравітаційних потоків усередині, у підшкірних світах – це дуже чесні «невигадані» внутрішні події про мої справжні межі. Коли я маю сміливість доходити до цих кордонів і починаю «жити» на їхньому краю, вони – мої кордони – дивовижним чином розширюються.
Коли зовсім стає важко – зупиняюся й слухаю це «важко». Цього разу я взяла собі правило «трьох вдихів». Якщо мені потрібен персональний час, а вище 5 тисяч я зазвичай потребую коротких «летаргічних» зупинок, я зупиняюся. Роблю три вдихи й видихи – тут вони виходять нескінченно довгими й уповільненими – наче й немає дихання зовсім, а час на цих висотах тече так, що я встигаю виспатися й отримати друге й третє дихання і здивуватися, що хочу/можу йти далі.
Ідемо вже 5-ту годину в суцільній темряві, визначити відстань до хребта неможливо. Швидкість невисока. Висота відчувається дедалі більше – тіло остигає, ноги мерзнуть у всіх – дуже холодно. Зупинитися ніяк не можна, ризик замерзнути зовсім, ідемо – тіло слухається, передчуваючи – зі світанком прийде тепло.
Після п’яти годин дряпання вгору нарешті перша вершина 5700 – за цю точку вже дають сертифікати – кому досить, можуть іти вниз – А до справжньої вершини ще дві години хребтом.
Темрява суцільна, ще година до світанку. Холодно настільки, що в моїй пластиковій пляшці тепер плаває колба льоду. Стояти й чекати світанку неможливо. Я одягаю на себе ще речі, що залишилися в рюкзаку, і йдемо далі.
Перший сніг на внутрішній кромці кратера. Кратер величезний – тож ми йтимемо по його краю, як по хребту, огинаючи айсберги й скельні виступи, аж до самого його великого зубчика – Піку Ухуру.
Стан трансперсональний – сутінкові барви розпалюють схід, як в усвідомленому сновидінні. Тепер ще й підтошнює, коли так, віддаю перевагу виблювати – стає легше. Гори чистять. Від чого? Від чогось) Світлішає в тілі й світлішає в небі.
Чоловіки пішли вперед, я з африканським провідником – як же його звати-то? Спитати пам’ятаю. Запам’ятати – забуваю – так, гірнячка, напевно. Думок немає – на них потрібен кисень – а його мало. Повний Дзен.
Дорогою веселі сходжувачі активно вітають, фотографуються зі мною, тиснуть руки, п’ють із горла кукурі – хто такі? – Не знаю. Ну звісно, це не важливо. Люди, хто ж ще? Солідарність б’є ключем і наповнює силами більше, ніж тутешнє повітря.
– Де твоя камера? Питає провідник. Немає? Як? Треба йти до друзів. Так, так, до вершини це 5 хвилин.
– Ну так, танзанійських. Через 20 Юра згрібає мене в оберемок і поплескує по-батьківськи:
– Дійшла.
– Ну звісно. Куди ж я!?
Фото? Так, добре, хоч і трохи байдуже – це видно на знімках. Ну нехай, добре. Так, добре. І так добре, спокійно – жодної ейфорії. Легко й світло всередині – за цим, напевно, я тут…
Спуск спочатку не схожий на спуск. Просто гуляємо хребтом, однак навіть трохи знизивши висоту, відчувається приплив сил. Так, камені з вершини – друзям, звісно. Завжди повертаюся зі сходжень із трофеєм. З Ельбруса привезла 3 кг. – зараз скромніше – дорослішаємо:)
Далі вниз – великий фріорайд по морені – я згадала, як 2011 року в Карпатах у лютому мені було дуже страшно спускатися по крутому схилу. Сергій Крижановський – провідник – узяв мене за руку, і ми побігли в снігоступах великими стрибками по свіжому снігу, залишаючи за собою довгу лижню – яскраві відчуття! Тепер я взяла африканського провідника, і ми полетіли по осипу у вібрамах, залишаючи за собою довгу хмару пилу. Тепер провідник боявся, поки не ввійшов у раж.
На виході до табору перепочинок. Дістаю баночку коли. Так! а вона таки все ще з льодом! Ми відсвяткували сходження. Дивно, але цей напій сумнівної користі – кока-кола – дуже йде на великих висотах – а в Києві ні.
Юнак – якого, «не пам’ятаю, як звати», – хотів бути корисним. Пропонував: горілка, покурити – і дуже дивувався, що я російська, а в цьому не беру участі.
Довідка: Українці, так само як і білоруси, у цих країнах – росіяни.
Ось я й у будиночку. Валюся на ліжечко, розкинувши руки, і не хочу поворухнутися, не те що зняти черевики. Тіло співає, як тибетська чаша!
Голова злегка болить – плаваю в цьому відчутті. Поспимо з годинку і вниз. На столі термоси, чай, кава, какао, баночка дитячого харчування «Нутрилон», їжа. Кухарі стараються: картопля й батат у соусі, млинчики – ну де ще на такій висоті таке буває?! Найсмачніша їжа на сходженні – краще не вигадати, тільки хто б тягнув?
О 13:20 йдемо вниз із притулку 4700 до притулку 3700. За цю добу п’ятеро з нас подолали рекордні відстані! Підйом на 1200 м. Спуск на 2200 м – це за висотою: з 5895 на 3700. А кілометраж понад 30 км. І все це на таких висотах – так, це не Крим улітку. Зате трохи нижче, на 4000, швидкість і бадьорість така, що хочеться: стрибати й танцювати, і кульбіти робити чи ще чогось:)
Хочеться жити. І повітря тепер відчувається як цінність. Можна, просто дихаючи, переживати себе багатою – щастя!
21.01.2013
Ранок. Небо лазурове, чисте, з білим розчерком хмар. Юра робить прекрасні знімки відкритої вершини. Йдемо бадьоро, зупиняємося де подобається, погода для фотосесій.
Попутники, парочка молодих австрійців – усміхнені милашки, як брат із сестрою, перемовляємося, робимо їм комплімент, Юра їх фотографує, обмінюємося контактами. Знову заходимо на оглядовий вулканчик, глина під ногами червона: набираю для керамічних робіт – червона охра з Кіліманджаро.
Далі тропічний ліс, а тут мавпи: чорно-білі колобуси, ми знайшли їх за звуками. Сидять на деревах, як великі перські коти. Шерсть дуже довга, розвівається на вітрі, вимагає догляду – весь день їм є чим зайнятися. На них раніше дуже полювали, і шкура колобуса була бажаним трофеєм. З неї робили одяг для вождів і шаманів.
Ось і перший базовий табір, але ми тут не залишимося. Ланч, і в душ! Так, беру участь. Виходжу свіжа, мокра, боса на травичку, до своїх легендарних черевиків. Назустріч австрієць – тут їх, здається, більше, ніж інших. Я його пам’ятаю, особливо ще перед сходженням, залюбувалася – зрілий чоловік і таке гарне тіло, а головне, постава й спосіб рухатися, відчуваю, як я на це реагую. Ой, як небагато таких людей. Він:
– Іц окей, сам іт вері найс!.
– Іц вері:) вері найс!
Обмінюємося вітаннями. І вниз. У яскраво-зелений ліс зі струмками, водоспадами, яскравими квітами й хамелеонами. Як багато сил і натхнення. Переходячи міст над озерцем, я оголошую, що буду купатися.
……Далі буде. Подорож Африкою тривала з 8 по 30 січня 2013.
